В. Кожелянко 18 страница

Козак витягнув з-за пазухи кисет із зеленої шкіри і відсипав осавулу жменю якоїсь трав’яної січки. Осавул витрусив тютюн зі своєї люльки і запалив цю зеленувату січку. Полинув аромат, я не скажу, що мені незнайомий…

— Хочеш, попе?

— А чому ж ні.

… Того вечора ми повісили ще шістьох мародерів — двох татарів, двох волохів і двох козаків Полтавського полку.

— Скажи мені, Андрію, — так звали осавула козаків у чорному, з яким ми покурили на брудершафт, — тобі не шкода було тих запорожців? Ну, я розумію, поляк, волох, татарин, козак городовий… але — запорожці. Це ж — лицарі! Це наша українська еліта! Це, зрештою, — найбільша мілітарна потуга України. Це — надія і запорука нашої незалежности!

— Погоджуюсь з тобою, Візі, — відповів осавул, — але водночас це розбійницьке гніздо, яке притягає до себе найбільших зарізяк з усіх країв та тих, хто має чого уникати зустрічі з правосуддям… Тому мусимо возвеличувати Січ у піснях та думах, але вішати запорожців, коли вони за своєю молодечою хвацькістю забувають про закон.

— Але ж запорожці, запорожці… — не вгавав я.

— Запорожці різні бувають! — відрізав осавул.

… Я їхав верхи Україною XVІІ ст., по праву руку шумів Дніпро, по ліву — хилились трави безмежного степу, а сонце котилось на захід. Сонце було червоне, як кармазин миргородського полковника. Небо було синє, як верхня смуга прапора, який визнають через триста з гаком років, а про нижню смугу того прапора нагадувало жовте обличчя повішальника, якого я недавно сам повісив за мародерство на полі після битви під Конотопом. Зрізав ґудзики з козацьких кунтушів та московських кафтанів покійний. Він був винен, той козак Полтавського полку, але його обличчя, жовте, з блакитним виваленим язиком та синіми мертвими очима, вже не покидало мене. Ні у сні, ні наяву. Добре, будемо тепер жити разом.

Сонце, яке заходило за обрій, почервонило мене так, що вже годі було розрізнити, якого кольору на мені свита, шаровари, чоботи і шапка, а якого пояс і шлик.

Завтра вранці (якщо я доживу до ранку) смертельний жах буде навіювати моє чорне вбрання з червоним поясом та таким же шликом, але кому? Кому буде навівати жах? Ясна річ, покидькам — мародерам, зрадникам двоєдушним, шпигунам підступним та іншій нечисті, яка підточує нашу державу… А якщо потрапить під наш суд, швидкий і безпощадний, хтось невинний? Невинних нема, вчив мене осавул Андрій, кожен, хто вважає себе невинним, — винен, хоча б тому, що хоче пересидіти-перечекати на хуторі цей страшний час, цю пекельну битву, це крушіння людських масивів, коли вони насуваються одне на одного… Тому винен! Винен, бо не став цеглиною величезної споруди, Храму Духовного і Матеріального водночас, який ми взялись будувати на цій землі. Чи збудуємо?

Я цього не знаю, і мій товариш у чорному осавул Андрій не знає, і його ясновельможність гетьман всієї Руси-України Іван Виговський не знає… але ми (а я вже маю, сподіваюсь, право казати «ми») не чекаємо, поки благо і свободу кине нам Господь з неба, як кинув це Дніпро і ці степи, і з одного боку — гори Карпати, а з іншого — гори Кавказ… Ми самі! Тому ми одягнули чорне з червоним. Тому я, Автовізій Самійленко, залишаюсь тут. Більше не одягну я розпусне тіло в джинсах і шкірянці, яке звикло до комфорту цивілізації кінця XX ст. Хай у ньому походить той срібнолюбний козак Полтавського полку, тіло якого я власноруч повісив кілька днів тому… Вони варті одне одного. Він буде втішатись благами цивілізації, писатиме різні дурниці до газет, а найбільше буде радіти з ліберальних законів, які не передбачають кари на горло — вже і негайно — за мародерство та інші гидкі злочини. А воно, тіло у джинсах та шкірянці, буде все більше і більше нахабніти, вимагати виконання своїх найрізноманітніших примх, аж поки не згубить козака Полтавського полку…

А я — в чорному — буду тут, буду скверну випікати на тілі України, може, ще не все втрачено, може, ще вдасться вирватися із зачарованого місця, може, ще є час, може, ще поет в XX ст. не напише таких гірких рядків, як «мізерія чужих історій та сльози п’яних кобзарів». Може…

Лютий-липень, 1998

Примечания

Вживаючи займенники «нас», «ми», автор бере на себе сміливість говорити від імені покоління, що породилося у 40-60-х роках і зазнало усіх жахів радянської загальноосвітньої школи.

(обратно)

Зважаючи на стан облоги, отець Домонтій дозволив козакам не дотримуватися посту.

(обратно)

На жаль, це не віртуальність, це — дійсність.

(обратно)

Деякі дослідники вважають, що це чай, але ми схиляємося до того, що це все-таки кава.

(обратно)

Переклад з російської. — Вид.

(обратно)

Переклад з єврейської. — Вид.

(обратно)

Щось по-єврейськи, щось про суєту суєт. — Вид.

(обратно)

Цей випадок може підтвердити хаджибейський раббі Ісаак Бабель.

(обратно)

Переклад з російської. — Вид.

(обратно)

Переклад з російської. — Вид.

(обратно)

Переклад з польської. — Вид.

(обратно)

Переклад з кримсько-татарської. - Вид.

(обратно)

Переклад Василя Кожелянка

(обратно)

Очевидно, редактори «Алтин-и-Кирим» ще не навчилися скорочувати завеликі матеріали так, аби це не було помітно читичам. — Вид.