Богдан-Ігор Антонич 2 страница

Раптом комсомолець Губа запропонував обрати на голову зборів Тертику і сказав, що треба проголосувати.

Т ь о т я. Будь ласка!.. Хто за Тертику на голову, будь ласка... Один, два, три, чотири... (Встромила гострі свої очиці в дядька Тараса.) Ну?

Д я д ь к о Т а р а с. Не з тих Тертик... Утримуюсь.

Уля, що весь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку.

Р и н а (до неї). Улько, ти що?

У л я. Ой... (Тихо.) Помилилась...

Т ь о т я. Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири... Дядько Тарас знову утримується.

Р и н а (доУлі). Улько! Та ти що?

Уля піднесла руку.

Т ь о т я. П'ять! Більшість!.. Будь ласка... Хотіла по—милому, по—хорошому, а тепер... (Грізно зацокотіла каблучкою [перетнем].) Дискусія починається, і слово маєш ти, Моко!

Мока відмовляється, говорячи, що не він викликав на дискусію, а його, тому не хоче починати.

Тьотя пояснює, чому йому слово першому:

— А тому, милий, що коли твій рідний папа заснував у власній квартирі... соцілістичеського лікнепа правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну мухобійку, то за таку прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну просто порядочним человєком, ти хотів його...

Мазайло не витримав

— Утопити в криниці.

Починається сварка. Тепер уже кожен хоче забрати слово.

Тьотя поцокотіла каблучкою

— Я сказала — слово має Мокій.

М о к і й. Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп, перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну Гору на перший ступінь української грамотності, ...щоб ми наздогнали стару європейську... буржуазну культуру... на високості інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи... замість українського лікнепу [ліквідація неписьменності] якогось інститутика старих класних дам за програмою: на ґарє русі ґаґочуть, пад ґарой сабакі ґафка-ють, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою...

Т ь от я М о т я (не витримує). Годі!.. Годі!.. І скажи, нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина?

М о к і й. Я українець!

Т ь о т я. Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?

М о к і й. Вони такі росіяни, як росіяни — українці...

Т ь о т я. Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями?

М а з а й л о, випивши води. Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.

Тьотя продовжує допитуватись, хто ж нони, ці українці — якої нації. Мазайло пояснює, що частина з них — наші малороси, тобто руські, а частина — галичани, австріяки. На це тьотя зауважує:

— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте... Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?

Д я д ь к о Т а р а с. Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом... Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно—руського словника... найперший слов'яно—український словник Лаврентія Зизанія—Тустановського... Ау вас тоді писаний словник був? Був — питаюсь?..

М о к і й. ...Я ще не скінчив... Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них... (До батька.) А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва... Ти валуєвський асистент, папо!

Мазайло хапається за серце і говорить, що серцем передчуває — нічого доброго з цієї українізації не вийде. Йому заперечує Губа, що вийде. Тертика підтверджує: «Капітальний факт!» — і бахкає м'яча ногою.

Т ь о т я. Ви серйозно чи по—вкраїнському?

М а з а й л о. А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.

Д я д ь к о Т а р а с. їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було... Попереджаю!

М о к і й. Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян—українців, хто?

Т ь о т я. А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики.

Знову розгорається сварка. Дядько Тарас пив воду й аж захлинувся, потім, прокашлявшись:

— Наші селяни не українці! Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців. Та після цього й ідіот не видержить, не тільки я. Вимагаю слова!

Т ь о т я М о т я (владно зацокотіла каблучкою). Слово маю я! Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?

М о к і й. Так! І партійці, і комсомольці.

Т ь о т я. Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного. Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам їїтрошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську. Та не про це, мої милі, я взялася вам сказати. Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі «Дні Турбі -них» — я бачила в Москві... Це жтака розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви... Грубі, дикі мужлани!.. І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був.

Жодного!.. Всі, як один, дикі й жорстокі... І тобі, Моко, після цього не сором називатися українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в «Днях Турбіних» Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться... А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на'сцені. Невже й ваші українці такою говорять? Жах! До речі, невже правда, що «акушерка» по-українському «пупорізка»? Ха—ха—ха... Невже «адвокат» по-вашому — «брехунець», а на лампу ви кажете — лямпа, а на стул — стілець? Хі—хі—хі — стілець!

Тут як не вихопиться дядько Т а р а с. А по—вашому як буде «акушерка»? По—нашому «повитуха», а по-вашому як?

Т ь о т я М о т я. Акушерка.

Д я д ь к о Т а р а с. Нічого подібного! «Акушерка» — слово французьке, «адвокат»—латинське, «лямпа» — німецьке. По—нашому білет — «квиток», а по—вашому як?

Т ь о т я. Білет.

Д я д ь к о Т а р а с. Адзуськи! Білет — слово французьке.

Далі знову розгорається суперечка у досить грубій формі, хто у кого яке слово вкрав. Дядько Тарас кричить, що крали й вони, та не ховались, а тьотя Мотя — що теж крали, та хоч переробляли, а українцям ліньки було й переробити. Нарешті тьотя Мотя пропонує припинити дискусію. Знову проголосували, Уля знову завагалася, але все—таки підняла руку.

Т ь о т я. ...Маю пропозицію: змінити прізвище «Мазайло» на інше, більш людське, а яке — то придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом.

М о к і й. Маю пропозицію: прізвище «Мазайло» не міняти. Навпаки — додати до нього десь загублену другу половину — Квач...

Між тим комсомольці провели миттєве «засідання» комсомольської фракції і висунули пропозицію:

— Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціалізму між вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, й не буде окремих прізвищ.

Д я д ь к о Т а р а с. Аяк?..

Г у б а. А просто так, що кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35—51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35—51-им, що нумер його трудової книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубощітки буде 35—51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицію товариша Мокія — не міняти прізвища «Мазайло», тим паче, що воно просте, демократично—плебейське... Навпаки, прізвище Мазайло—Квач, по складах видно, трудового походження. Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або, принаймні, робили мазниці й квачі, себто ті речі, що й тепер у народному господарстві корисніші, ніж, скажімо, губна помада.

Т ь о т я М о т я. Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три, чотири...

Р и н а (до Улі, що не підняла руки). Улько—о!

У л я. У мене рука болить... Веред...

Р и н а. Який веред? Де?

У л я. Отут, на правій руці... Отут, під пахвою.

Р и н а. Ліву підніми!

У л я.Лівою не можу.

Тьотя і Рина засичали на неї:

— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть...

У л я. Я за... була, що треба сказати... Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти... (Вибігла.)

Т ь о т я М о т я. Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два, три, чотири...

Д я д ь к о Т а р а с. Адайте мені тепер слова, бо я, мабуть, буду п'ять...

Тьотя Мотя побачила, що погано — вийде чотири на п'ять, і дає слово Тарасові. Той починає вичитувати із записної книжки різні історичні факти, тьотя його відкликає і тиче свою записну книжку з іншими фактами, що свідчать на її користь. Вони тихенько, по секрету, сперечаються, і тьотя Мотя спішить оголосити, що дядько Тарас пристає на її пропозицію.

Д я д ь к о Т а р а с. Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище...

Мазайло задумався, тяжко замислився. Мислі, як важкі хмари, як туман, покрили посивілу голову. Заскакав якийсь дід—запорожець. Забриніла козацька пісня.

Д і д заскакав, шаблею іржавою забряжчав

— Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати... Запорожець славний був і колеса мазав. ...Отож і Мазайло—Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєш?!

Заскакав другий дід, чумак, теж з мазницею, з квачем ...Я — твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло—Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли вони на південь — мазав, як рипілина, північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?

Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача

— Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?

Десь удалині з'явилась невідома постать з телефоном, на аеро-моторі під № 31 — 51.

— Алло! Алло! Мої предки з Великого Лугу! Обміняйте свої прізвища на принципові числа у всесвітній нумерній системі.

Д я д ь к о Т а р а с (Мазайлові). Уля втекла, й я, мабуть, буду п'ятий. Чуєш, Мино, коли вже міняєш, то хоч корінь «маз» залиш! Га?

Мазайлові здалося, ідо підскочив ще й четвертий дід з квачем і хоче його задушити. Він скакує і не своїм голосом кричить:

— Ой—о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте...

Т ь о т я М о т я. Прекрасно! Ми на цей корінь придумаємо безподобне прізвище. Оповіщаю конкурс.

Починають придумувати і вигукувати прізвища: «Мазов! Зашомгз (це дядько Tapac) Мазеленський! Де Мазе! Рамзес! Фон Мазел! Рамазай—Арзамасові Мазайловський (це знову дядько Тарас — схоже на гетьман Виговський)) Мазайлович (схоже на гетьман Самойлович — не перестає мріяти дядько Тарас)-». Нарешті Рина вигукує: «Мазєнін» — схоже на Єсєнін. Більшість з радістю погоджується.

М а з а й л о. Деці маї! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мене здається — Мазєнін найкраще.

ЧЕТВЕРТА ДІЯ

Четвертого дня прибігла Уля. Зворушена. Весела.

У л я. Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?

Р и н а. Ну, Улюню, золотко, ну?

У л я. ...Пам'ятаєш? Я тобі розповіла... як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв...

Р и н а. Пам'ятаю! Ну?

У л я. Ото і запали мені вдушу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала: а що, як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці 647—й. Дивлюсь, під ними примітка: Чуб римське п'ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця — квартири нема, то він по бібліотеках гріється, —дізналася, — Чубинського, том п'ятий, сторінка сорок шоста. У публічній [бібліотеці ] насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино... і от учора ввечері я стала перед Мокою та... читаю вірша. Боже, Рино, якби ти побачила... Затремтів увесь, запалав... Стиснув мені руки, в очі дивився: «Улю, — каже, — Улю... Давайте разом... читати».

Р и н а (злісно). Ха—ха—ха.

У л я. Давайте разом жити... Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не проживу...

Р и н а. Так і сказав?

У л я. Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли! УРини виблиснув новий план.

Р и н а. Так! Прекрасно!.. Сьогодні, Улько, ти їдеш до своєї тітки... Розумієш?

У л я (здивовано). До якої тітки? Чого? У мене жодної тітки нема.

Р и н а. Сьогодні, зараз ти скажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки, в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазє-ніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?

У л я. Рино!

Р и н а. Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!

У л я. Я не зможу, Ринусю! Він же українець...

Р и н а. Улько! Ти мусиш!..

У л я. Не можу! Я... Я сама вже українка... УРини трохи не вискочили очі.

Як вскакують тьотя Мотя й Мазайлиха:
— Що? Що—о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!

Р и н а. Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по—малоросійському говорила.

У л я. Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.

Жінки здивовані, до чого тут ноги. Уля їм пояснює, що в антропології пишеться про те, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гіршого, як коротконога жінка. При цьому гордо витягує свою ногу. Усі одразу глянули на свої. Потім почали дружно умовляти Улю, що Мока просто захворів на українські фантазії, що він покохав у ній тільки українське і хоче зробити на ній українізацію...

Т ь о т я М о т я. Боже!.. По—моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі україні-зірованной.

Р и н а. Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або—або... Все!

Пішли. Тьотя, побачивши, що всі вийшли, повернулася до дзеркала і почала пальцями вимірювати свої ноги. Рина визирнула з дверей і здивовано: «Тьотю?» Та зніяковіла: «Я зараз. Це у мене підв'язка спала...»

Увійшли Уля і Мокій.

Мокій дуже радий, ласкаво говорить до Улі, читає вірша. Уля ж повідомляє йому, що їде жити до тітки в Одесу.

Мока приголомшений, допитується, чому, на що дівчина відповідає: її примушують «нєпрєодолімиє прєпятствія...» Юнак розгублений — як же це так. Цитує вірша: «Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема».

За дверима чути спонукальне шипіння Рини.

У л я (щиро, з болем). Моко!.. А ви могли б зробити... щось, щоб я зосталася?

М о к і й. Щось? Що саме, Улю?.. Що?..

У л я. Що?.. Прощайте!.. З—за дверей знову шипіння.

М о к і й (глухо). Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати?

У л я. Аж тепер! Ах ви ж... (крізь сльози). Як по-українському — рази-ня, недогадлівий...

М о к і й. Ну, недомека...

У л я. Поцілуйте ж, недомеко милий...

Мокій незграбно, але міцно і палко поцілував Улю і став говорити, що він усе зробить, щоб вона зосталась, хай лише скаже. Уля хоче сказати, але потім передумує і з гіркотою: «Ні! Прощайте!»

Пішла, а Мокій побіг у кімнату, ледь не плачучи.

Ускакують тьотя, Рина, Мазайлиха. Пропонують одна одній піти сказати Мокієві, що треба зробити йому, щоб Уля залишилася. Але так ніхто і не наважується. Тьотя жалкує: «Ах, який момент був! Такого моменту вже не буде».

Ускакує напіводягнений Мазайло з газетою в руках, хвилюється, хапається за серце і кричить, що є публікація. Усі побожно роздивляються газету, тьотя урочисто читає:

— Харківський окрзагс на підставі артикулу 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін.

Загальна радість.

Входить дядько Тарас, допитується, у чому справа, та на нього ніхто не звертає уваги, усі продовжують радіти, читати рядки з вірша «Сенокос» і приміряти на себе нове прізвище. Тьотя пропонує завести газету в рамку і відсвяткувати подію. Мина просить подати йому дореволюційний парадний сюртук. Дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем.

Убігла Мазайлиха з сюртуком і сказала, щоб Мина швидше одягався, бо і їм треба до дзеркала. Може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мазайло сам перед люстром:

— Однині я — Мина Мазєнін.

Починає вітатися сам із собою на різні голоси, представляти себе іншим, уявним високим чинам. Милується прізвищем.

Убігла Мазайлиха і повідомила, що раму для газети вже дістали. Мазайло продовжує уявну розмову, ніби знайомить гостей зі своєю дружиною. Мазайлиха підтримує гру.

М а з а й л о вклонився. Мазєнін! Ні, краще так: вип'ємо за здоров'я нашого вельмишановного Мини Марковича Мазєніна!..

М а з а й л и х а. За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!..

Дядько Тарас іде через кімнату, нікого не помічаючи і взиваючи себе дурнем. Мазайли продовжують милуватися своїм новим прізвищем.

Вскакує Рина. Вона здивована, що батьки ще не одягнені і стоять перед дзеркалом, з кимось розмовляють. Тоді розуміє, у чому справа, і підхоплює гру.

М а з а й л о (замріяно). Слово має Мина Марковим Мазєнін.

М а з а й л и х а (замріяно). Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?

М а з а й л о. Браво! Хай живе Мазенін!..

М а з а й л и х а. Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка...

Р и н а (замріяно). Рині Мазєніній...

М а з а й л о. Чули? Помер Мазєнін, Мина Марковим...

М а з а й л и х а. Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина...

Р и н а. І дочка Мазєніни... (Замислилась.)

Знову проходить дядько Тарас, лаючи себе дурнем.

М а з а й л о. На цвинтарі пам'ятник золотими буквами: «Тут спочиває прах Мини Марковича».

Р и н а. І наша вулиця — вулиця Мазєніних. Обнялися втрьох і од щастя заплакали.

Увійшла тьотя Мотя і здивувалася, чого всі плачуть. їй пояснили, що з радості, що нарешті вони — Мазєніни.

Тьотя й собі слізку вронила

— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєтало-ва—Темброва — зовсім інша річ...

Увіходить дядько Тарас, сумно питаючи, чи нікому він тут не потрібний. Відповідають, що не потрібний, хіба що хай двері відчинить, як хто прийде поздоровляти.

Дядько Тарас од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія:

— Тобі я ще не потрібний?

Виглянув М о к і й. Як комсомольцю кадила, так ви мені потрібні.

Тоді дядько Т а р а с, дивлячись у дзеркало. А собі ти ще потрібний?

Знову починає лаяти себе, обзиваючи різними прізвиськами. Задзвонив у сінях дзвоник. Дядько пождав, чи не вийде хто відчиняти, нарешті вирішив відчинити сам.

Увійшла Баронова—Козино з букетом квітів.

Побачивши, що в кімнаті нікого немає, занервувалася. Виходить дядько Тарас, і вона його питає, чи вдома Мазєніни. Дядько вирішив помститися і сказав: «Зайломази, ви хотіли спитати?» Баронова—Козино пояснює, що він, мабуть, не читав публікації в сьогоднішній газеті. Дядько Тарас у гніві кричить: «А в завтрашній буде моє спростування: тільки Зайломази!.. Як це так: раз, два — і вже Мазєніни, га? І розповідає, що за царських часів дуже важко було змінити навіть непристойне прізвище.

Почувши одне з таких прізвищ, Баронова—Козино знепритомніла. Дядько Тарас знічев'я читає газету, і, побачивши підпис «Іона Вочре-вісущий», регочеться: «Люблю зладєя!» Вчителька очулася і образилася: «Ви ще й смієтесь! Ви ще й глузуєте!» Дядько Тарас відповідає: «Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім не смішно й не дотепно, ну, а вже як дочитаєшся до підпису, не можна вдержатись».

Широко розчиняються двері, входять усі Мазайли, тьотя Мотя. Баронова— Козино привітала Мазайла та всіх присутніх.

Б а р о н о в а—К о з и н о. А не забули ще... Пахнєт сеном над...

Мазайло продовжує вірш, усі підхоплюють і разом натхненно декламують, намагаючись дотримуватися «правильних проізношеній», але у них це виходить дуже смішно.

Дядько Тарас демонстративно починає читати слова однієї старовинної народної пісні, а Мокій — іншої. »

Тьотя Мотя прибила на стіну газету в рямцях. Тоді:

— Хай живе Мина Маркевич Мазєнін! Ура—а!

Д я д ь к о Т а р а с. Хай живе Мазайловський! (Нишком.) Гетьман Виговський!

М о к і й. Мазайло—Квач!

Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Баронова—Козино, Рина оточили Мокія, закружляли навколо нього, переможно закричали, приспівуючи «Сенокос».

Раптом увійшли: Тертика з м'ячем і з газетою «Комсомолець України», Губа і в перспективі за ними Уля.

М о к і й (дo них). Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите... Комсомольці розпитують, з чого це такий шум учинився.

Тьотя Мотя показує на газету, просить почитати голосно, щоб усім—усім було чути. Губа придивляється, починає читати, але не там. Його поправляють, а він раптом вичитує зовсім інші рядки в газеті:

— «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла—Мазєніна...»

Усі ойкнули. Кинулись до Мазайла розпитувати, що ж це таке, невже правда, але той занімів...

Т е р т и к а (до Мокія). А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії...

У л я. Це я... Побачила — наші... йдуть... Так я покликала на поміч... Я вже до тітки ніколи не поїду.

Мока в радості й захопленні:

— Ну, Улю!

Натхненно читає вірша, комсомольці підхоплюють його, а Тертика говорить:

— Скоро скажемо всім Мазєніним: гол! Ударив м'яча. Губа підбив, за ним Мока та Уля.

«Різдво»

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.