Іван Франко 2 страница

Жалься богу Шаддаю!

Як люблю я безмірно тебе,

А проте покидаю.

Бо вже близька година моя,

Та остатня, незнана,,

А я мушу, я мушу дійти

До межі Канаана.

Так бажалось там з вами входить

Серед трубного грому!,

Та смирив мене бог, і ввійти

Доведеться самому.

Та хоч би край Иордана мені

Зараз трупом упасти,

Щоб в обіцянім краю лише

Старі кості покласти.

Там я буду лежать і до гір

Сих моавських глядіти,

Аж за мною прийдете ви всі,

Як за мамою діти.

І пошлю свою тугу до вас,

Хай за поли вас миче,

Як той пес, що на лови у степ

Пана свойого кличе.

І я знаю, ви рушите всі,

Наче повінь весною,

Та у славнім поході своїм

Не питайте за мною!

Най наперед іде ваш похід,

Наче бистрії ріки!

О Ізраїлю, чадо моє,

Будь здоровий навіки!»

XI

А як з табору вийшов у степ,

То ще гори горіли

І манив пурпуровий їх шлях

До далекої ціли.

А ярами вже пітьма лягла

І котилася в доли;

В серці вигнанця плакало щось:

«Вже не верну ніколи!»

Ось гебрейська біжить дітвора,

Що по полю гуляла,

Окружила Моисея, за плащ

І за руки чіпляла.

«Ах, дідусь! Ти куди йдеш під ніч?

Будь, дідусеньку, з нами!

Глянь, який збудували ми мур,

Які башти і брами!»

«Гарно, діти, будуйте свій мур!

Та не час мені ждати;

Пограничний мур смерті й життя

Я іду оглядати».

«Ой дідусю! Поглянь, у яру

Скорпіона ми вбилиі

А в тернині аж троє малих

Зайченяток зловили».

«Добре дітки! Вбивайте усіх

Скорпіонів ви сміло!

Хоч неправедне, але проте

Пожиточне се діло.

А неправедне, бо й скорпіон

Жить у світі бажає.

А чи ж винен він тому, що їдь

У хвості своїм має?

Але зайчиків ви віднесіть

Там назад, де спіймали.

Адже ж мама їх плаче! Про се

Ви хіба не гадали?

Милосердними треба вам буть

Задля всього живого!

Бо життя — се клейнод, хіба ж є

Що дорожче над нього?»

«Зачекай ще, дідусю, не йди!

Сядь у нашій громаді.

Оповідж нам пригоди свої!

Ми так слухати раді.

Оповідж, як ти був молодим,

Скільки бачив ти дива,

Як стада свого тестя ти пас

На верхів'ях Хорива.

Як ти корч той терновий уздрів,

Що горить, не згорає,

І як голос почув ти з корча,

Що аж жах пробирає».

«Не пора мені, діти, про се

Говорити широко.

Бачте, ніч вже тумани несе,

Гасне деннеє око.

Та прийде колись час і для вас

В життєвому пориві,

Появиться вам кущ огняний,

Як мені на Хориві.

Стане свято в вас, мов у храму,

В той момент незабутній,

І озветься до вас із огню

Отой голос могутній:

«Здійми обув буденних турбот,

Приступи сюди сміло,

Бо я хочу послати тебе

На великеє діло».

Не гасіте ж святого огню,

Щоб, як поклик настане,

Ви могли щиросердно сказать:

«Я готовий, о пане!».

Довго ще міркували дітки *

Над пророцькою річчю,

Коли сам він нечутно пішов

Ночі й пітьмі настрічу. .^

Довго висів і смуток, і жаль

Над мовчущими дітьми,

Поки темний його силует

Щез зовсім серед пітьми.

XII

«Обгорнула мене самота,

Як те море безкрає,

І мій дух, мов вітрило, її

Подих в себе вбирає.

О, давно я знайомий, давно

З опікункою тою!

Увесь вік, чи в степах, чи з людьми,

Я ходив самотою.

Мов планета блудна, я лечу

В таємничу безодню

І один чую дотик іще —

Дивну руку господню.

Тихо скрізь, і замовкли уста,

Запечатано слово,

Тільки ти на дні серця мого

Промовляєш, Єгово.

Лиш тебе моє серце шука

У тужливім пориві:

Обізвися до мене ще раз,

Як колись на Хоривії

Ось я шлях довершив, що тоді

Ти вказав мені, батьку,

І знов сам перед тебе стаю,

Як був сам на початку.

Сорок літ я трудився, навчав,

Весь заглиблений в тобі,

Щоб з рабів тих зробили народ

По твоїй уподобі.

Сорок літ, мов коваль, я клепав

Їх серця і сумління

І до того дійшов, що уйшов

Від їх кпин і каміння.

Саме в пору, як нам би в землі

Обітованій стати!..

О всезнавче, чи знав ти вперед

Про такі результати?

І ворушиться в серці грижа:

Може, я тому винен?

Може, я заповіти твої

Не справляв, як повинен?

О Єгово, я слізно моливсь:

Я слабий, я немова!

Кому іншому дай сей страшний

Маєстат свого слова І

І ось сумнів у душу мені

Тисне жало студене...

О всесильний, озвися, чи ти

Задоволений з мене?»

Так, ідучи молився Мойсей

У сердечному горі, —

Та мовчала пустиня німа,

Тихо моргали зорі.

XIII

Аж почувся притишений сміх

Край саміського боку,

Наче хтось біля нього ішов,

Хоч не чуть було кроку.

І почулися тихі слова,

Мов сичання гадюки:

«Цвіт безтямності плодить усе

Колючки лиш і муки.

А як вийде самому той плій '

Донести не спромога, —

То найкраще увесь свій тягар

Положити на бога».

Мойсей

Хтось говорить! Чи в моїм нутрі

Власне горе шалене,

Чи отут, може, демон який

Насміхається з мене?

Голос

Аж тепер усумнився в своє

Реформаторське діло?

Сорок літ ти був певний і вів

Хоч насліпо, та сміло.

Мойсей

Хтось говорить! Чом чоло моє

Покривається потом?

Страшно? Ні! Та по серці се йде,

Мов розпаленим дротом.

Голос

У гордині безмежній свій люд

Ти зіпхнув з його шляху,

Щоб зробить, яким сам його хтів,

Чи не пізно для страху?

Мойсей

Хто ти, дивний? Не бачу тебе,

Та від себе не струшу!

Тільки чую, як зір твій мені

Все вгризається в душу.

Голос

Чи так важно, хто я? Хто зумів

Наказать колись морю,

Тому важно не хто, але що

І чи правду говорю!

Мойсей

Ні, не правда, що з гордощів я

Розпочав своє діло!

Тільки бачачи люд у ярмі,

Моє серце боліло.

Голос

Бо ти чув себе братом рабів,

І се стидом палило,

І захтів їх робити таким,

Щоб тобі було мило.

Мойсей

Так, з низин тих, мрячних і лячних,

Я хотів їх підвести

Там, де сам став, до світлих висот,

І свободи,і чести.

Голос

Та творця, що послав Їх там вниз,

Ти не радивсь в ту пору;

Аж тепер, як упав ти, його

Кличеш в свойому горю.

Мойсей

Ні, на се ж мене пхнуло його

Всемогуче веління,

В темну душу хоривський огонь

Надихнув просвітління.

Голос

Гей, а може, хоривський огонь

Не горів на Хориві,

Лиш у серці завзятім твоїм,

У шаленім пориві?

Може, голос, що вивів тебе

На похід той нещасний,

Був не з жадних горючих купин, «

А твій внутрішній, власний?

Адже пристрасть засліплює зір,

А бажання — се ж чари,

Плодить оку і світ, і богів,

Як пустиннії мари.

Те бажання, що, наче шакал,

У душі твоїй вило, —

Лиш воно тебе їх ватажком

І пророком зробило.

Мойсей

Ах, від слів тих я чую себе

Сто раз більш в самотині!

Хто ти, вороже?

Голос

Я Азазель,

Темний демон пустині.

XIV

Було темно. Лиш зорі яркі

Миготіли з простору.

Простував при їх блиску Мойсей

Усе вгору та вгору.

Без стежок. Серед пітьми вели

Його дивнії звуки:

То квиління гієни в- яру,

То знов шелест гадюки.

Він ішов, не. ставав, мов герой

До остатнього бою,

Та у серці важка боротьба

Ішла з самим собою.

«Те бажання, — кричало там щось, —

Виплід сорому й болю,

Се був кущ огняний, що велів

Вирвать люд мій на волю?..

Те бажання — се був той огонь

І була тота сила,

Що для мене Єгови наказ

І Єгову створила?

Те бажання — братам помогти

І їх сльози обтерти —

Се той гріх, що за нього я варт

І прогнання, і смерти?

«Ні, не те| Бережись і не крив

Сам душею своєю!

Се бажання святеї Та чи гріх

Не підповз там змією?

Чи не був же ти їх ватажком,

Паном душ їх і тіла?

І чи власть та бажання святі

В твоїм серці не з'їла?

Чи новим фараоном для них

І ще тяжчим не був ти,

Бо в їх душу контролем своїм,

В їх сумління сягнув ти?..

Небезпечно ставати всупір

Діл природних бігови!

Легко власний свій забаг подать

За веління Єгови.

Що, як ти сорок літ отсих був

Шалом божеським хорий,

Замість божого, їм накидав

Власний план тіснозорий?

Адже ж, може, в Єгипті вони,

Множачись серед муки,

Могли вирости в силу й забрать

Увесь край в свої руки?

Відірвавши від грунту їх там

І завівши в пустиню,

Чи подумав ти: може, отсим

Злочин лютий я чиню?

Що значить безгрунтовій юрбі

Обіцяти свободу?

Чи не те ж, що з землі вйрваяъ дуб

І пустити на воду?

Чи не правду говорить Датан:

Старі гнізда лишили,

А новії здобути нема

Ні охоти, ні сили?

О Єгово, озвися, скажи:

Я чинив твою волю,

Чи був іграшка власних скорбот,

І засліплення, й болю?

О Єгово, озвися І Чи й ти

Здобуваєш дар мови

Лиш у пристрасті нашій, у снах,

У розбурханій крови?

Та Єгова мовчав, лише, чуть

Лиховіснії звуки:

То квиління гієни в яру,

То знов шелест гадюки.

XV

Підіймалося сонце над степ,

Мов багровеє коло,

І промінням, мов стрілами, тьму

Прошибало й кололо.

У промінні тім Небо-гора,

Мов цариця в пурпурі,

Над всі гори найвище здійма

Свої ребра понурі.

На найвищому шпилі гори,

Вище зломів і кантів

Хтось недвижно стоїть, мов один

З предковічних гігантів.

Там високо над чвари землі,

Над всі шуми і згуки

Він стоїть і до неба простиг

Розпростертії руки.

У сходовому сяйві небес,

В пурпуровім промінню

Колосальний його силует

Видно геть у пустиню.

І летять із гебрейських шатрів

Затурбовані зори,

Мов гонці, до гіганта того

На осяяні гори.

«Се Мойсей!» — одні одним уста

Промовляють насміло,

Та не вимовлять того, що там

У серцях защеміло.

Се Мойсей на молитві стоїть,

Розмовляючи з богом,

І молитва та небо боде,

Мов поломінним рогом.

Хоч заціплені міцно уста

І не чуть його мови,

Але серце його розмовля

І кричить до Єгови.

Підіймається сонце, пала

Вся небесная стеля,

І стоїть на молитві Мойсей

Нерухомий, як скеля.

Вже полуденний демон степом

Шле знесилля і змору,

Та Мойсея мов руки чиїсь

Підіймають все вгору.

І схиляється сонце униз

Вже над Фазга вершини,

І ляга величезная тінь

Від вершин на рівнини.

І паде величезная тінь

Від Мойсея востаннє

Аж униз на гебрейські шатри,

Мов батьківське прощаннє.

А по таборі пострах ішов:

Боже, щоб у сю хвилю

Не закляв нас пророк, бо клятьба

Мала б дивную силу!

Від такої молитви тремтять

Землянії основи,

Тають скелі, як віск, і дрижить

Трон предвічний Єгови.

І як він заклене нас тепер.

І як сонечко сяде,

То весь люд і весь край сей вночі

Без полики пропаде».

XVI

А Мойсей борикався, горів,

Добивався до ціли,

А як ніч залягла на горі,

Впав на землю зомлілий.

Захиталася скеля під ним

Із усіми шпилями,

І безтямний лежав він, немов

У колисці у мами.

Якась пісня тужлива над ним

Сумовито бриніла,

І рука колихала його

Пухова, сніжно-біла.

І почулися тихі слова:

«Бідний, бідний мій синуї

Ось що з тебе зробило життя

За маленьку часину!

Чи давно ж я плекала тебе

І водила за руку?

Чи на те ж я дала тебе в світ,

Щоб терпів таку муку?

Скільки зморшків на твоїм чолії

І зв'ялене все тіло!

І волосся, що гладила я,

Наче сніг, побілілої

А колись ти від мене притьмом

Рвавсь на бої та герці!

Бач, до чого дійшов! А скажи,

Кілько ран в твоїм серці!

Бідна, бідна дитино моя!

Потерпів єси многої

Ше й сьогодні... на сонці весь день!

І пощо було того?

На молитві! В народу свого

І минуле, й будуще

Ти молитвою вникнути рад, —

Ох, дитя невидюще!

Ось я камінь із кручі зіпхну,

І піде він валиться

Від скали до скали, з яру в яр,

І скакати, і биться.

Тут покине шматок, там другий,

І летить, і гуркоче, —

І чи зна хто, де кождий шматок

Заспокоїться хоче?

Я тверджу: і Єгова не зна!

І молись хоч і клінно,

А де мусить упасти шматок,

Там впаде неодмінно.

В нім самім його керма і власть,

В нім самім ота сила,

Що назначує місце йовду,

Що його сотворила.

І хоч як твій Єгова міцний,

Він ту силу не змінить

І одного сьогокамінця

У лету він не спинить.

Ось пилок: ледве зір твій його

Добачає тремтіння,

А Єгова не може його

Повернуть в неісніння.

І не може звеліти йому

Йти по шляху не тому,

Як яким його гонить повік

Ота сила, що в ньому.

Се ж пилок! Що ж казать про народ,

Многодушну істоту,

Де в рух мас вносить кожда душа

Частку свойого льоту?

Про Оріона пісню ти чув,

Про гіганта сліпого,

Що, щоб зір відзискать, мандрував

Аж до сонця самого?

А на-плечах поводиря ніс,

Сміхованця-хлопчину,

Що показував шлях йому — все

Інший в кожду годину.

«Ти до сонця веди мене, хлої»

Той вів рано до сходу,

А на південь в полуднє, під ніч, —

До західного броду.

А Оріон іде все та йде,

Повний віри в те сонце,

Повний спраги за світлом, що ось

Йому блисне вже конче.

Через гори і море свій хід

Велетенський простує,

А не зна, що на плечах його

Хлопчик з нього жартує.

Сей Оріон — то людськість уся,

Повна віри і сили,

Що в страшному зусиллі спішить

До незримої ціли.

Неосяжнеє любить вона,

Вірить в недовідоме;

Фантастичнеє щоб осягнуть,

Топче рідне й знайоме.

Строїть плани не в міру до сил,

Ціль не в міру до актів,

І жартує з тих планів її

Хлопчик — логіка фактів.

І, як той дивовижний сліпець,

Що чужим очам вірить,

Все доходить не там, куди йшла,

В те трафля, в що не мірить.

А ти молишсяі Бідне дитяі

Де твій розум, де сила!

Ти ж хапаєшся піну благать,

Щоб ріку зупинила!»

XVII

Щось було спочатку в тих словах,

Наче чистії води;

Віяв свіжістю, добрістю з них

Якийсь дух охолоди.

Та помалу душне щось .тягло,

Наче самум пустині,

І робилося лячно, немов

В ніч без світла дитині.

І жахнувся Мойсей, і з землі

Підволікся насилу,

І сказав: «Пощо мучиш мене,

Поки ляжу в могилу?

Ти не мати мояі 3 твоїх слів

Не любов помічаю.

Ти не мати! О ти Азазель,

Темний демон одчаю.

Відступись! Заклинаю тебе

Тим ім'ям штирочертним!

Я не вірю тобі! Ти брехун,

Хоч ти будь і безсмертним».

І почулися тихі слова:

«Нерозумна дитина!

Ти кленеш мене ним, а я ж сам

Його сили частика.

Що мені твоя вбога клятьба!

Ти б умер із одчаю,

Якби сотую частку лишень

Знав того, що я знаю.

Ти кленеш, як твою сліпоту

Ткнув промінчик пожежі,

В якій я живу й він — понад всі

Часу й простору межі.

Ось розсуну ще крихту тобі

Тіснозорості таму:

Глянь на край той, що він обіцяв

Праотцю Аврааму!»

І заблис увесь захід огнем,

І уся Палестина

Стала видна Мойсею з гори,

Мов широка картина.

А незримий товариш його,

Знай, потихо говоре:

«Бачиш зеркало чорне внизу?

Се е Мертвеє море.

А по той бік високі шпилі

До небесної стелі

Простягаються круто рядом, —

Се там Кармелю скелі.

Глянь на північ, де гори Сіон —

Євусеї кочують,

А як крикнути добре з гори,

Амореї почують.

Отся срібная стрічка — Йордан

В Мертве море впадає;

Близько устя його Єрихон

Бродового жадає.

Одинока долина над ним,

Та тісняться до неї

Амоніти по сей бік ріки,

По той бік хананеї.

А на заході гори, верхи,

Полонини широкі,

А на північ мале озерце

І знов гори високі.

Ось тобі й Палестина уся,

Край овець і ячменю,

Від Кадеса до Кармеля всю

Мов затулиш у жменю,

Ні шляхів тут широких нема,

Ні до моря проходу!

Де ж тут жить, розвиваться, рости

І множиться народу?»

Та відмовив понуро Мойсей;

Хто дав з каменя воду,

Той сей край перемінить,, на рай

Для свойого народу!»

XVIII

Знов почувся притишений сміх.

«Віра гори ворушить!

Та поглянь сей новий ряд картин:

Те, що статися мусить!

Бач, як сунеться плем'я твоє,

Як Йордан переходить,

Єрихон добуває і скрізь

У річках крові бродить.

Ось століттями йде боротьба

За той шмат Палестини:

Амореї, гебреї, хетта,

Амалик, філістини.

Ось гебрейськеє царство! Що сліз

Коштуватиме й крові!

А заважить у судьбах землі,

Як та муха волові.

І не вспіє воно розцвісти,

И розлетиться на части,

Щоб у пащу могутніх сусід

Часть за частю упасти.

Ось поглянь, які хмари летять

Від Дамаска и Галаду!

Се йде Ассур, гебреям несе

І руїну, й загладу.

Ось поглянь, червоніють поля,

Труп на трупі усюди:

Се піднявся страшний Вавілон

На загладу Іюди.

Храм Єгови в огні... А сей тлум...

Мов комахи по полю,

Йдуть по тисячу сковані враз

Недобитки в неволю.

Чуєш плач? На руїнах рида

Одинокий розумний,

Що коритися радив врагам,

Щоб не впасти до трумни.

Як же пустка смердить І але ось

Мов по пітьмі світає...

З тих, що тлумом пішли, подивись,

Як же мало вертає!

Щось дрібненьке ворушиться там,

Коло мурів Салима:

Новий люд, новий бог, новий храм,

Нова сила незрима.

І росте воно, б'ється в біді

І чіпляється грунту,

« Пророк Єремія.

Мов будяк той низький і ціпкий,

Все готовий до бунту.

Понад голови люду того

Йдуть всесвітнії бурі,

Панства, царства встають і падуть,

Мов фантоми понурі.

Він же в своїм куточку хова

Непохитне завзяття

І ненависть лиш має для всіх,

І незмінне прокляття.

Та ненависть, найтяжча з усіх,

«Задля іншого бога»

Бач, як кублиться біля того

Храмового порога!

Вона плодить ненависть. Ось глянь:

За тиранським велінням

Ідуть сили, щоб плем'я твоє

Ще раз вирвать з корінням;

Чуєш стук? Се залізна стопа

Тих страшних легіонів,

Що толочить юдейські поля,

Робить пустку з загонів.

Чуєш плюск? Се ворожі мечі

Кров юдейськую точать.

Чуєш крик? Се юдейських дівчат

Дикі коні волочать.

Онде мати голодная їсть

Тіло свойого плоду!

Онде тисячі мруть на хрестах —

Цвіт твойого народу.

Іще раз храм Єгови горить,

І сей раз уостаннє:

Бо що тая рука розвалить,

Те вже більше не встане.

І ще раз недобитки пливуть

У неволю, як ріки —

Та немає вже їм вітчини,

І не вернуть навіки.

І загасне Ізрайля звізда,

Щоб вже більше не сяти;

Лиш ненависть, що в храмі зросла,

Піде світом гуляти.

Сумніваєшся? Віри не ймеш?

О, ймеш віру, я знаю!

Се той рай, що жде плем'я твоє

У обіцянім краю!

Ти для нього трудився! Скажи,

Було за що трудиться?

Щоб наблизився він, може, ще

Схочеш палко молиться?»

І поник головою Мойсей.

«Горе моїй недолії

Чи ж довіку не вирваться вже

Люду мому з неволі?»

І упав він лицем до землі:

«Одурив нас Єгова!»

І почувся тут демонський сміх,

Як луна його слова.

XIX

Гуркнув грім. Задрижали нараз

Гір найглибші основи;

І один за одним понеслись

Передтечі Єгови.

Піднялася до стропу небес

Чорна хмара стіною,

Мов Ніч-мати насупила вид

Ненавистю грізною.

І заморгала бистро у тьмі

Огняними очима,

Забурчала, як мати, що, знай,

На лиху доню грима.

Із тривогою слухав Мойсей

Пітьми й блискавок мови,

Ні, не чути ще серцю його ,

У них гласу Єгови.

І ревнув понад горами грім,

З жаху їжиться волос,

Завмира серце в груді... та ні,

Не Єгови се голос.

Поміж скелі завили вітри,

Їх сердитії нути

Кліщать душу, мов стогін, та в них

Ще Єгови не чути.

Ось із градом і дощ злопотів,

І заціпила стужа,

І в безсиллі свойому душа

Подається недужа.

Та ось стихло, лиш води дзюрчать,

Мов хтось хлипає з жалю,

З теплим леготом запах потяг

З теребінт і мигдалю.

І в тім леготі теплім була

Таємничая мова,

І відчув її серцем Мойсей:

Се говорить Єгова.

«Одурив вас Єгова? А ти ж

Був зо мною на згоді?

І контракт підписав, і запив

Могорич при народі?

Бачив плани мої і читав

В моїй книзі судьбовій?

Бачив кінці і знаєш, що я

Не устоявся в слові?

"Маловіре, ще ти не почавсь

В материнській утробі,

А я кождий твій віддих злічив,

Кождий волос на тобі.

Ще не йшов Авраам з землі Уp

На гарранські рівнини,

А я знав всіх потомків його

До остатньої днини.

Вбогий край ваш, вузький і тісний

І багатством не блиска?

А забув,що тісна і вузька

І найбільших колиска.

Прийде час, з неї виведу вас

На підбої та труди,

Так, як мати дитину в свій час

Відлучає від груди.

Тут на полі скупім і худім,

Наче терен на ріпи,

Виростайте ціпкі і тверді

До великої зміни.

О, я знаю ту вашу ціпку,

Ненаситную вдачу!

Ви б на жизній землі розповзлись

На подобу будячу.

Ви б і тілом, і духом своїм

Присмоктались до скиби,

І зловив би вас Маммон у сак,

Як товстючії риби.

Таж в Єгипті ви гнулись в ярмі,

Наїдавшися ласо...

Відригаться вам буде повік

Те єгипетське м'ясо.

І, зірвавшися з сеї землі

Та розбивши всі карби,

Ви розвієтесь стїт здобувать,

Його соки і скарби.

Та зарік я положу твердий

На всі ваші здобутки,

Мов гадюку на скарбі, дам вам

З них турботи і смутки.

Хто здобуде всі скарби землі

І над все їх полюбить,

Той і сам стане їхнім рабом,

Скарби духу загубить.

Своїх скарбів невольник і пан,

За ціну сліз і крови,

Щоб збільшити їх, мусить він сам

Руйнувать їх основи.

І як п'явка, що кров чужу ссе, —

Йому лік, сама гине, —

Так і вас золотий океан

На мілизні покине.

В золотім океані вас все

Буде спрага томити,

І не зможе вас хліб золотий

Ані раз накормити.

І будете ви свідки мені

З краю світу до краю,

Що лиш духу кормильців з усіх

Я собі вибираю.

Хто вас хлібом накормить, той враз

З хлібом піде до гною;

Та хто духа накормить у вас,

Той зіллється зо мною,

Ось де ваш обітований край,

Безграничний, блистячий,

І до нього ти людям моїм

Був проводир незрящій.

Ось де вам вітчина осяйна,

З всіх найкраща частинаї

Лиш дрібненький задаток її

Вам отся Палестина.

Се лиш спомин вам буде, лиш сон,

Невгасаюча туга,

Щоб, шукавши її, став мій люд

Паном земного круга.

А що ти усумнивсь на момент

Щодо волі моєї,

То, побачивши сю вітчину,

Сам не вступиш до неї.

Тут і кості зотліють твої

На взірець і для страху

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху!»

XX

Ходить туга по голій горі,

Мов туман по пустині,

Сіє думи й бажання свої

По широкій країні.

Сипле квіти й листки, що давно

Вже зів'яли й пожовкли,

Підіймає в душі голоси,

Що давно вже замовкли.

Що ще вчора байдужне було,

Нині любе й шановне;

Що ще вчора топтав, оплював,

Нині святості повне.

У гебрейському таборі ніч

Проминула в тривозі;

Скоро світ, всі глядять: він ще там,

На скалистій віднозі?

Ні, нема! І було те «нема»,

Мов жах смерті холодячи,

Чули всі: щезло, те, без чого

Жить ніхто з них не годний.

Те незриме, несхопне, що все

Поміж ними горіло,

Що давало їм смисл життєвий,

Просвітляло і гріло.

І безмежна скорбота лягла

На затвердле сумління,

І весь табір мов чаром попав

В отупіння й зомління.

Одні одним у лиця бліді

Поглядали без впину,

Мов убійці, що вбили у сні

Найдорожчу людину.

Чути тупіт. Чи вихор в степу?

Чи збуваєсь пророцтво?

Се Єгошуа, князь конюхів,

І за ним парубоцтво.

Гонять стада, кудись-то спішать...

Чи де напад ворожий?

Всіх їх гонить безіменний страх,

Невідомий перст божий,

Голод духу і жах самоти

І безодні старої...

А Єгошуа зично кричить:

«До походу! До зброї!»

І зірвався той крик, мов орел,

Над німою юрбою,

Покотився луною до гір:

«До походу! До бою!»

Ще момент — і прокинуться всі

З остовпіння тупого,

І не знатиме жаден, що вмить

Приступило до нього.

Ще момент — і Єгошуї крик

Гірл сто тисяч повторить;

Із номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить.

Задуднять — і пустині пісок

На болото замісять,

Авірона камінням поб'ють

І Датана повісять.

Через гори полинуть, як птах,

Йордан в бризки розкроплять,

Єрихонськії мури, мов лід,

Звуком трубним розтоплять.

І підуть вони в безвість віків,

Повні туги і жаху,

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху...

Львів, січень до липня І905.