Система права і система законодавства
Правові норми: ознаки, структура. Співвідношення правових норм зі статтями правових актів
Правова норма — це обов'язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що встановлюється, змінюється та припиняється в установленому порядку, виконання якого забезпечується державою, її відповідними органами.
Правова норма має власну внутрішню будову, де виділяють гіпотезу, диспозицію, санкцію.
Диспозиція — це частина норми, у якій зазначаються права або обов'язки суб'єктів. Диспозиція є центральною, основною частиною правової норми, яка, власне, указує, описує дозволену (можливу), обов'язкову (необхідну) або заборонену (неприпустиму) поведінку суб'єкта.
Гіпотеза — це частина норми, у якій зазначаються умови, обставини, із настанням яких можна або необхідно здійснювати її диспозицію. Ці обставини охоплюються поняттям юридичні факти. Призначенням гіпотези є визначення сфери і меж дії диспозиції правової норми. Гіпотеза відповідає на питання: коли? де? у якому випадку? за якої умови?
Санкція — це частина норми, у якій зазначаються заходи державного примусу в разі невиконання, порушення її диспозиції. Завданням санкції є забезпечення здійсненності диспозиції правової норми.
Слід зазначити, що наявність у нормі права всіх елементів не є обов'язковою.
Якщо поняття «система права» характеризує внутрішню структуру права — його зміст, то поняття «система законодавства» описує його зовнішню сторону — форму.
Таким чином, система права та система законодавства співвідносяться між собою як зміст і форма.
Система законодавства — це взаємопов'язана і взаємодіюча сукупність всіх нормативно-правових актів, що діють на території певної держави. Законодавство є формою існування права: норми права втілюються в законах та інших нормативно-правових актах.
Структура системи законодавства — це її внутрішня організація, яка виявляється в її поділі на галузі та інститути законодавства.
Кожна держава має своє законодавство. Законодавство України включає нормативно-правові акти, що поділяються на закони та підзаконні нормативно-правові акти. Крім цього, елементами законодавства України є її міжнародні договори, які були ратифіковані Верховною Радою України.
Закон — це нормативно-правовий акт законодавчого органу влади, який ухвалюється з дотриманням особливої законодавчої процедури, регулює найважливіші суспільні відносини і має вищу юридичну силу.
В Україні закони ухвалює Верховна Рада України. Також допускається ухвалення законів на референдумі. Закони ухвалюються на основі та відповідно до Конституції України, яка має найвищу юридичну силу і є Основним Законом України.
Підзаконні акти — це нормативно-правові акти, які видають державні органи в межах своїх повноважень на підставі та відповідно до закону.
Підзаконні акти поділяються:
• на загальні (постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України);
• відомчі (акти міністерств та відомств);
• місцеві (акти місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування).
Слід розрізняти нормативно-правові акти, які складають систему законодавства держави, та індивідуальні правові акти.
Нормативно-правовий акт — це офіційний письмовий документ, який приймається уповноваженим органом держави та встановлює, змінює або скасовує правові норми. Його основні ознаки:
1) приймається державними органами в межах їх компетенції;
2) має певну, чітко визначену форму;
3) має юридичну силу, тобто породжує юридичні наслідки;
4) має загальний характер, тобто поширюється на всю сферу однотипних відносин;
5) застосовується до невизначеної кількості випадків;
6) охороняється державою.
Індивідуальний правовий акт — це юридичний документ, що приймається компетентним органом держави в конкретних випадках правовідносин.
Йому властиві такі ознаки:
1) приймається на основі нормативно-правового акта;
2) поширює норму права на конкретну юридичну ситуацію;
3) має одноразове значення, тобто застосовується один раз;
4) адресується чітко визначеним суб'єктам;
5) може бути оскаржений зацікавленими особами.
Таким чином, відмінність нормативно-правового акта від індивідуального полягає в тому, що він містить і закріплює юридичні норми, тоді як індивідуальний акт є завершальним документом правозастосування і містить державний припис щодо конкретної юридичної справи. Нормативно-правовий акт використовується багаторазово і не має індивідуально-визначеного адресата, а індивідуальний акт має разове, індивідуалізоване застосування. Індивідуально-правовим актом є, наприклад, рішення і вирок суду, наказ про зарахування або про звільнення.
Отже, система законодавства — сукупність усіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що являє собою зовнішній вираз системи права. Правові акти загального характеру називають нормативними актами, а ті, що стосуються конкретної юридичної справи,— індивідуальними актами.
4. Види правових систем. Поняття міжнародного права
У кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, органи юрисдикції, сформувалися особливості правової культури. Усі названі явища об'єднує загальне поняття «правова система». У будь-якій державі правова система обумовлюється історичними і географічними чинниками.
Правову систему слід відрізняти від системи права. Вони не тотожні за обсягом і змістом. Система права входить до складу правової системи.
Правова система має істотне значення для характеристики права, стану законодавства, діяльності судів тієї чи іншої конкретної країни.
Елементи правової системи суспільства:
• суб'єкти права — фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи — комерційні та некомерційні організації, держава, соціальні спільності тощо;
• правові норми й принципи;
• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;
• правова ідеологія, правова свідомість, правові погляди, правова культура;
• законність, правопорядок.
У світі налічується близько двохсот національних правових систем. Національні, тобто індивідуальні правові системи кожної держави об'єднуються в правові сім'ї — романо-германську (континентальну), англосаксонську (прецедентну), мусульманську, індуську тощо.
Для англосаксонської правової сім'ї характерним є переважання як джерела права судового прецеденту і відсутність кодифікованих галузей права. Основні принципи організації цієї правової сім'ї склалися в Англії в XIII ст. і збереглися до цього часу.
Історичне коріння романо-германської правової сім'ї сягає римського права (І ст. до н. е.— VI ст. н. е.). Основним джерелом права тут є писане право, тобто юридичні норми, сформульовані в законодавчих актах держави.
Традиційні правові системи базуються на звичаєвому праві (Японія, країни Тропічної Африки тощо).
Релігійні правові системи (мусульманська та індуська) у своїй основі мають певне релігійне вчення.
Особливою системою права, відмінною від внутрішньодержавної, є міжнародне право.
Міжнародне право — це система юридичних норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права, створюваними шляхом узгодження позицій учасників цих відносин і забезпечуваних у разі потреби індивідуальним або колективним примусом.
Головними суб'єктами міжнародного права є суверенні держави, на підставі волевиявлення яких утворюються вторинні або похідні суб'єкти міжнародного права — міжурядові організації.
Для міжнародної системи характерною є відсутність законодавчих, виконавчих та судових органів. Норми міжнародного права створюються шляхом узгодження позицій суб'єктів міжнародного права й втілюються в міжнародних договорах або домовленостях. У міжнародному праві основними принципами здійснення його норм є сумлінне виконання взятих зобов'язань.
Отже, міжнародне право є самостійною й специфічною системою права. Однак, незважаючи на специфіку цієї системи регулювання міжнародних відносин, вона є системою правових норм. Саме це відрізняє її від інших способів регулювання міжнародних відносин, наприклад від міжнародної моралі та міжнародної ввічливості, із якими міжнародне право взаємодіє. Також існує взаємовплив міжнародного права й зовнішньої політики держави, тобто загального курсу її діяльності на міжнародній арені. Зовніпіня політика повинна здійснюватися в правових межах, тобто відповідати нормам міжнародного права. У жодному разі зовнішньополітичні інтереси держави не можуть служити виправданням відступу від вимог міжнародного права. У свою чергу зовнішня політика й дипломатія як найважливіший спосіб її здійснення покликані сприяти прискоренню створення міжнародно-правових норм, необхідних для регулювання певних відносин, із метою забезпечення їхньоїстабільності та поступального розвитку.
Тема: