Адміністративна відповідальність юридичних осіб

Незважаючи на те, що всі ці обставини виключають адміністративну відповідальність, законодавець виходить з необхідності проводити розмежування між ними. Таке розмежування необхідне в зв’язку з тим, що в залежності від обставин здійснення порушення і стану психіки порушника, його дії можуть бути кваліфіковані по-різному, що спричинить за собою застосування різних заходів превентивного, юридичного чи медичного характеру.

Розмежування правомірної та протиправної поведінки не завжди можна провести чітко, оскільки інколи має місце ситуація, за якої громадяни змушені здійснювати діяння, які правомірно завдають шкоду охоронюваним законом благам та інтересам. Можливі випадки, коли окремі, однакові за об’єктивними ознаками дії збігаються із зовнішніми ознаками передбаченого законом складу адміністративного правопорушення. Але за наявності певних обставин (залежно від обстановки їх вчинення, мети, мотиву тощо), такі дії не визнаються правопорушеннями.

Обставини, що виключають адміністративну відповідальність

Практично схожі дії людини залежно від місця, часу, обстановки їх вчинення та таких суб’єктивних ознак як мотив і мета, можуть бути оцінені правозастосовчим органом неоднозначно: як суспільно шкідливі або ж протиправні; як соціально корисні й правомірні; як такі, що не завдали шкоди охоронюваним соціальним благам, проте й не визнані соціально корисними (нейтральні). Так, порушення правил дорожнього руху є адміністративним правопорушенням, проте якщо воно вчинено з метою надання медичної допомоги потерпілому, такі ж дії можуть бути визнані соціально корисними, правомірними. Таким чином не завжди особи, які винуваті у вчиненні адміністративного проступку, будуть нести визначену законом відповідальність. Існує ряд обставин, які виключають адміністративну відповідальність, тобто роблять її такою, що не може бути. До них належать: необхідна оборона, крайня необхідність та неосудність.

Крайня необхідність є обставиною, що звільняє особу від адміністративної відповідальності. Вона становить собою дію чи бездіяльність особи, яка об’єктивно порушує громадський порядок та громадську безпеку, але не є суспільно караною, оскільки була спрямована на збереження чи захист більш важливих суспільних благ, які не могли бути захищені за даних обставин іншим шляхом. Тобто вчинене у стані крайньої необхідності діяння не визнається адміністративним правопорушенням, оскільки в діянні немає ознак вини.

Інститут крайньої необхідності є соціально корисним. Він сприяє підвищенню соціальної активності людей, оскільки забезпечує охорону та захист таких об’єктів як державний і громадський порядок, власність, права і свободи громадян, встановлений порядок управління тощо. Тобто при наявності стану крайньої необхідності відбувається зіткнення двох інтересів: загроза заподіяння шкоди одним охоронюваним інтересам усувається шляхом заподіяння шкоди (меншої) іншим охоронюваним соціальним благам. Однак для того, щоб об’єктивно протиправне діяння було визнано вчиненим у стані крайньої необхідності, воно повинне відповідати умовам правомірності:

1. Небезпека повинна являти загрозу державним чи громадським інтересам, зокрема, державному чи суспільному порядку, державній чи громадській власності, установленому порядку управління, правам і свободам громадян, у тому числі громадянина, що діє в стані крайньої необхідності.

2. Небезпека повинна бути явною, тобто такою, що створювала безпосередню загрозу заподіяння шкоди початком її реалізації чи об’єктивною можливістю фактичного здійснення, саме на цю ознаку вказують слова тексту статті 18 „... для усунення небезпеки, яка загрожує”. Майбутня небезпека і небезпека, що минала, не утворять стану крайньої необхідності.

3. Небезпека повинна бути дійсною, тобто реально існуючою, а не уявною. Однак, якщо по обставинах справи видно, що особа фактично не усвідомлювала і не могла усвідомлювати, що небезпека нереальна, її дії, що містять ознаки адміністративного проступку не можуть кваліфікуватися як протиправні.

4. Небезпека, що загрожує охоронюваним законом інтересам за даних обставин, не може бути усунута ніякими іншими способами, крім як шляхом заподіяння шкоди іншому охоронюваному законом інтересу.

5. Заподіяна шкода повинна бути менш значною, ніж шкода відвернена. При цьому питання про співвідношення заподіяної і відверненої шкоди вирішується з урахуванням характеру загрожуючої небезпеки, вжитих заходів для її ліквідації і з’ясування соціальної значимості порівнюваних інтересів, тобто що захищається і того, кому заподіюється шкода. Варто відзначити, що в законі немає вказівки на те, що заподіювана шкода має бути меншою з усіх можливих. Вона повинна бути лише менш значною, порівняно з відверненою.

Якщо шкода, заподіяна якому-небудь охоронюваному законом інтересу з метою захисту іншого інтересу, виникла при обставинах, що не відповідають хоча б одній з перерахованих вище умов, то вона не може бути виправдана станом крайньої необхідності.

Джерелами небезпеки, що усувається шляхом здійснення дій у стані крайньої необхідності, можуть бути стихійні сили (наприклад, повінь, пожежі, землетруси, надзвичайні снігопади і т.п.), дикі чи домашні тварини у випадку їхнього нападу на людину; несправні транспортні засоби, машини і механізми; дії людини, що заподіюють чи загрожують заподіяти шкоду охоронюваним правом інтересам. В останньому випадку загроза повинна обумовлювати впевненість потерпілого, що знаходиться в стані крайньої необхідності, що вона буде реалізована, а виконання її повинне входити в плани загрожуючого.

У тих випадках, коли в процесі попереднього вивчення конкретного факту об’єктивно протиправної поведінки особи буде встановлено, що вона діяла в стані крайньої необхідності, провадження в справі у відношенні неї не може бути почато, а почате підлягає припиненню. Так, дії особи, які було вчинено у стані крайньої необхідності формально утворюють склад правопорушення, визначеного або ж КУАП, або ж іншими законами, що встановлюють адміністративну відповідальність за окремі групи правопорушень. Наприклад, розбивання віконного скла автобусу для забезпечення евакуації пасажирів під час пожежі формальну утворює склад адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 119 КУАП. Проте, зважаючи на той факт, що особа діяла з метою відвернення більшої небезпеки, яка не могла бути відвернена іншим шляхом, вони не будуть переслідуватися в адміністративному порядку.

Ще однією обставиною, яка усуває можливість притягнення особи за вчинення об’єктивно протиправного діяння до адміністративної відповідальності є необхідна оборона. Відповідно до ст. 19 КУАП необхідною обороною визнається об’єктивно протиправне діяння, яке посягає на громадський порядок чи громадську безпеку, але вчинене з метою запобігання завдання шкоди суспільному порядку, власності, правам і свободам громадян, встановленому порядку управління шляхом завдання посягаючому шкоди з урахуванням співрозмірності захисту і суспільної шкідливості посягання, тобто за умови, що не було перевищено меж необхідної оборони.

Необхідна оборона має місце тільки тоді, коли відбиване посягання заподіює шкоду охоронюваним законом інтересам, або створює безпосередню погрозу такого заподіяння, тобто стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного діяння, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди (при цьому має бути врахована інтенсивність дій нападаючого, особливості використовуваних ним засобів чи знарядь, з допомогою яких він здійснює напад, спрямованість умислу тощо). Відображення мнимої, уявної загрози шляхом заподіяння шкоди особі, помилково прийнятій за нападаючого, не утворює стану необхідної оборони. Не є необхідною обороною також заходи захисту від правомірних дій посадових осіб державних органів і громадських організацій. Неприпустима, наприклад, оборона проти правомірних дій працівника міліції, що затримує особу, що вчинила дрібне хуліганство.

Захист від посягання при необхідній обороні, на відміну від крайньої необхідності, може здійснюватися шляхом заподіяння шкоди тільки посягаючій особі, але не третім особам, хоча суб’єктом посягання можуть виступати будь-які особи. Однак у будь-якому випадку заподіяння шкоди посягаючому при необхідній обороні повинне бути результатом здійснення дій, передбачених відповідними статтями Особливої частини КУАП чи іншим нормативним актом про адміністративну відповідальність.

Шкода, завдана в стані необхідної оборони, не вважається адміністративним проступком тільки в тому випадку, коли при цьому не було допущене перевищення меж необхідної оборони, тобто явної невідповідності захисту характерові небезпеки й інтенсивності посягання. Щоб установити ознаки перевищення меж необхідної оборони, необхідно не лише враховувати відповідність чи невідповідність знарядь нападу і захисту, але й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, які могли вплинути на реальне співвідношення сил: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників та кількість осіб, які захищалися, їх фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я, наявність навичок самооборони тощо) та інші обставини. Відзначимо, що питання про межі необхідної оборони повинні ретельно вивчатися у кожному конкретному випадку органом адміністративної юрисдикції.

Якщо відповідні дії не можуть бути кваліфіковані, як необхідна оборона чи має місце перевищення її меж, то при розгляді справи не виключається визнання зазначених дій обставинами, що пом’якшують адміністративну відповідальність. Може мати місце ситуація, коли в ході здійснення необхідної оборони була завдана шкода іншому суб’єкту, який непричетний д правопорушення. В такому випадку питання про відповідальність вирішується залежно від того, які настали наслідки як за необережне правопорушення.

Варто відзначити, що здійснення адміністративного правопорушення у стані необхідної оборони має місце вкрай рідко. Кожного разу при вирішенні питання про наявність чи відсутність стану необхідної оборони, необхідно з’ясувати ряд обставин:

1. Чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові достатньої шкоди для негайного відвернення чи припинення посягання.

2. Чи могла особа, яка діяла у стані необхідної оборони, реально оцінювати відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи захисту.

3. Чи мала право особа, яка захищалася, використовувати вогнепальну зброю чи інші спеціальні засоби для припинення протиправного нападу.

Відповідно до вимог чинного законодавства правомірним визнається застосування вогнепальної зброї або інших спеціальних засобів за умови, що вона використовувалася для відвернення нападу озброєної особи або групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення.

При установленні факту вчинення протиправних дій особи в стані необхідної оборони в процесі попереднього вивчення матеріалів справи провадження в справі не починається, а почате підлягає припиненню.

До обставин, що виключають адміністративну відповідальність належить також неосудність. Проте попри той факт, що відповідний факт також виключає можливість адміністративного переслідування, здійснення протиправного діяння у стані неосудності не виключає можливості кваліфікації відповідних дій як адміністративного караного діяння.

Варто відзначити, що в Україні діє презумпція психічного здоров’я особи, відповідно до якої кожна особа вважається такою, що не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах і в порядку, визначених законодавством.

Неосудність – це такий психічний стан особи, при якому вона не могла усвідомлювати протиправності своїх дій та керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану, а тому особа не несе адміністративної відповідальності за вчинені у такому стані правопорушення. Таким чином, на наявність неосудності вказують певні психічні розлади, які визнані такими згідно Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті та які позбавляють особу здатності адекватно усвідомлювати навколишню дійсність, свій психічний стан і поведінку.

Виходячи з визначення неосудності можна виділити два його критерії:

а) медичний (біологічний), ознаками якого є хронічна душевна хвороба, тимчасовий розлад душевної діяльності, слабоумство, інший хворобливий стан

б) юридичний (психологічний), який характеризується двома критеріями – інтелектуальним, що виражається в нездатності особи усвідомлювати фактичне значення своїх дій; і вольовим, що складає в нездатності керувати своєю поведінкою.

Для визнання особи неосудною необхідна наявність одночасно хоча б однієї ознаки медичного та юридичного критерію. Наявність тільки психічного розладу без відсутності здатності особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, так само як і наявність ознаки юридичного критерію без обумовленості його хворобливим розладом психіки (наприклад, коли особа знаходиться в стані сп'яніння) не дозволяє говорити про неосудність.

Неосудність, незважаючи на медичний зміст, є юридичним (правовим) поняттям, і тому остаточне рішення питання про неосудність суб’єкта входить до компетенції органу, який вирішує питання про адміністративну відповідальність.

Якщо в ході провадження у справі про адміністративне правопорушення виникає питання про психічний стан особи, тоді призначається за рішенням суду судово-психіатрична експертиза, предметом якої є визначення психічного стану особи, якій призначено експертизу, у конкретні проміжки часу і щодо певних обставин, що становлять інтерес для правозастосовчих органів.

Від стану неосудності особи варто відрізняти недієздатність, хоча в першому і в другому випадках мова йде про такий стан психіки, коли особа не здатна усвідомлювати властивості і значення своїх дій і керувати ними. При недієздатності особа може бути фізично здоровою, однак не мати необхідного рівня свідомості і волі внаслідок малолітства, тобто недостатнього фізичного і психічного розвитку. У стані ж неосудності недоліки свідомості і волі особи вважаються її хворобою, пов’язаною з розладом психіки (психічною хворобою).

Душевна (психічна) хвороба може бути:

а) хронічною;

б) виражатися в тимчасовому розладі душевної діяльності;

в) характеризуватися реактивним станом чи іншими хворобливими станами психіки;

г) виявлятися, як ослаблення розумових здібностей (слабоумство).

Під хронічною душевною хворобою розуміються важковиліковні психічні захворювання, що характеризуються тривалістю і тенденцією до наростання хворобливих явищ: епілепсія, шизофренія, прогресуючий параліч і т.п.

Тимчасові розлади психічної діяльності — це психічні захворювання, що характеризуються раптовим початком, швидким розвитком, відносно нетривалим протіканням і, як правило, повним видужанням (прикладом може служити гострий алкогольний психоз).

Реактивний стан характеризується хворобливим розладом психіки унаслідок важкого душевного потрясіння (наприклад, патологічне сп’яніння, патологічний ефект і т.п.).

Слабоумство— це уроджений, набутий в ранньому дитинстві чи розвинений внаслідок якого-небудь психічного захворювання хворобливий стан психіки, що характеризується неповноцінністю розумової діяльності (ідіотія, дебілізм і імбецильність).

Кожне з перерахованих недоліків психіки обумовлює нездатність особи усвідомлювати фактичну сторону своєї поведінки і керувати нею, внаслідок тимчасового затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті, в силу чого притягнення цієї особи до адміністративної відповідальності виключається.

Якщо особа вчинила адміністративне правопорушення у стані неосудності, провадження у справі не може бути почато, а почате підлягає припиненню (ст. 247 КУАП). Заходи адміністративного стягнення або ж адміністративного впливу до неосудних застосовуватися не можуть, а помилково застосовані юридичного значення не мають.

Велика кількість дослідників вважають, що аналіз чинного КУАП дозволяє визнавати суб’єктами адміністративної відповідаль­ності тільки фізичних осіб. Однак деякі нормативні акти податкового, антимонопольного законодавства, законодавства про підприємницьку діяльність та інші як суб’єктів такої відповідальності передбачають юридичних осіб. Як справедливо відзначає О.І. Миколенко, адміністративна відповідальність юридичних осіб – це вже факт реальної дійсності, що потребує чіткої правової регламентації, оскільки значна кількість протиправних вчинків мають такий характер, що дозволяють ставити питання про відповідальність юридичних осіб (порушення порядку проведення розрахунків – ст. 155-1, незаконна торговельна діяльність – 160-2, недобросовісна конкуренція – 164-1 тощо). Схожу позицію займає й В.Колпаков, який відзначає, що в КУАП не вживається термін „фізична особа”, а використовується тільки термін „особа”, що дає змогу припустити, що суб’єктом адміністративного правопорушення може бути і юридична особа, тим більше, що за межами КУАП діє досить велика група норм, які встановлюють відповідальність юридичних осіб за вчинення протиправних дій. При цьому така відповідальність має найважливіші ознаки саме адміністративної відповідальності.

На противагу визначеним вище науковим позиціям, окремі автори зазначають, що визнання суб’єктом адміністративної відповідальності юридичних осіб може привести до безвідповідальності посадовців, які покликані забезпечити нормальну організацію роботи підприємств, установ та організацій. Вважаємо, що така точка зору є правильною лише частково, оскільки цивільним законодавством України передбачений інститут регресної відповідальності, за допомогою якого можна вимагати відшкодування завданої шкоди з конкретного винуватця, якщо такий буде визначений.

Зазначимо, що практика визнання суб’єктом адміністративного правопорушення юридичної особи не є новою для українського законодавства, вона широко застосовувалася до 1961 року, але потім була відмінена. Причиною цього вважається значне поширення безвідповідальності службових осіб, внаслідок якого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21.06.61 року „Про дальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку” адміністративна відповідальність юридичних осіб у вигляді штрафу була скасована, а сплата накладених на службових осіб штрафів за рахунок підприємств, організацій і установ, де працювали правопорушники, заборонена. Проте сьогодні, коли розвиток підприємницької діяльності сягнув значних розмірів, а державна власність збереглася лише на невеликій кількості підприємств, питання про можливість та необхідність застосування адміністративних стягнень саме до юридичних осіб вже не викликає сумнівів. Більше того, більшість стягнень, які сьогодні застосовуються до громадян, можна було б з певними корективами застосовувати і до юридичних осіб, що дозволило б мати систематизовану систему адміністративних санкцій, які застосовуються в ході притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб. Відразу відзначимо, що практично всі вони реально застосовуються в повсякденному житті, хоча офіційного визнання юридичної особи суб’єктом адміністративного правопорушення поки що не відбулося.

Так, одним з найлегших адміністративних стягнень є попередження. Законодавець не вказує, які реквізити повинно мати дане стягнення у випадку його накладення. Передбачається, що воно виноситься від імені держави уповноваженим органом та має бути певним чином зафіксоване. Тому не викликає сумнівів і можливість застосування офіційного попередження органами державного контролю чи нагляду за відповідними видами діяльності до юридичних осіб у випадку виявлення в їх діяльності незначних порушень чинного законодавства. Наприклад, попередження може сьогодні накладатися за окремі порушення порядку проведення розрахунків, передбачених Законом України „Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг”, виноситься і попередження про неповну відповідність здійснюваній діяльності ліцензійним вимогам тощо.

Штрафні санкції є найбільш популярними з числа передбачених чинним законодавством. І якщо до фізичних осіб відповідні суми штрафів визначаються у кратному розмірі до неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, то для юридичних осіб ці суми мають бути мінімум на порядок більшими та враховувати розмір збитків або ж неотриманих прибутків. Відзначимо, що адміністративні штрафи до юридичних осіб застосовуються і зараз, проте вони не систематизовані, відсутня реальна прив’язка до одиниці, в яких вони б вимірювалися. Штраф – це домінуючий вид адміністративного стягнення, яке передбачається за абсолютну більшість адміністративних правопорушень, що вчиняються юридичними особами. Можна сказати, що штраф являє собою грошове стягнення, що полягає у вилученні в порушника певної суми на користь держави. Інколи адміністративні штрафи юридичних осіб називають фінансовими санкціями. Слід відзначити, що невизнання юридичних осіб суб’єктами окремих адміністративних правопорушень часто є причиною термінологічної плутанини, використання на законодавчому рівні різних тлумачень тотожних понять. Так, стягнення, що застосовуються до юридичних осіб органами державної влади (тобто в адміністративному порядку) за порушення правил здійснення господарської діяльності називають адміністративно-господарськими санкціями, а штрафи, що застосовуються до таких суб’єктів називаються фінансовими санкціями, хоча їх ідентичність з адміністративними штрафами є очевидною. Проте вважаємо, що віднесення фінансових санкцій до особливого різновиду відповідальності – „фінансової” – є помилковим, оскільки, виходячи із п.22 ст. 92 та ст. 8 Конституції України, законодавством не можуть передбачатися інші види відповідальності, крім цивільно-правової, кримінальної, адміністративної і дисциплінарної. Однак всупереч положень Конституції, в Україні продовжується практика встановлення нелегітимної відповідальності у новоприйнятих нормативно-правових актах. Зокрема, знайшла вона своє відображення і при підготовці проекту Податкового кодексу України, яким визначено три види відповідальності за податкові правопорушення: адміністративна, кримінальна, фінансова.

Адміністративні штрафи, що застосовуються до юридичних осіб, суттєво відрізняються від заходів майнової відповідальності, оскільки передбачають відповідальність перед державою, а не потерпілою стороною та накладаються державними органами на підставі чинного законодавства (не на підставі умов договору) за порушення порядку, умов здійснення господарської діяльності (наприклад, за здійснення ліцензійної діяльності без ліцензії, за порушення ліцензійних умов, неподання або подання до державних органів неправдивої інформації щодо умов чи наслідків здійснення господарської діяльності тощо). Переконані, що суми штрафних санкцій мають автоматично подвоюватися, якщо юридична особа повторно протягом року вчинить однотипне правопорушення.

В такому ж порядку як і до фізичних осіб, можна застосовувати до юридичних і такі заходи стягнення, як оплатне вилучення предмета, який став безпосереднім знаряддям або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення та конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення чи грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення. Зокрема, оплатному вилученню може підлягати зброя, яка недбало зберігається, конфісковувати можна реєстратори розрахункових операцій, в які було внесено непередбачені конструкцією зміни, що призвели до порушення порядку проведення розрахункових операцій тощо.

Юридичних осіб можна також позбавити й спеціального права, зокрема, сьогодні юридична особа може бути позбавлена права здійснювати окремі види діяльності, ліцензії, дозволу, сертифіката на виконання окремих видів робіт тощо.

Серед стягнень, що реально застосовуються до юридичних осіб в адміністративному порядку можна виокремити і такі як: адміністративний арешт майна, банківських рахунків, складських чи інших приміщень юридичної особи тощо. Аналогічне стягнення застосовується на строк до 15 діб і до фізичних осіб. Різниця полягає в тому, що фізична особа, яка піддається адміністративному арешту, має знаходитися протягом визначеного часу у спеціально обладнаних для цього приміщеннях в межах структурних підрозділів органів внутрішніх справ. Відзначимо, що адміністративний арешт майнових цінностей чи документів юридичних осіб може бути здійснений з метою попередження чи виявлення фактів протиправних діянь, а не як покарання відповідної особи.

З числа пропонованих КУАП санкцій, що застосовуються до фізичних осіб, не можна застосувати до юридичних такі як виправні роботи та громадські роботи.

Взагалі в теорії права юридична відповідальність визначається як передбачені законом вид і міра втрат (обмежень) особистого, організаційного і майнового характеру за вчинене правопорушення, що накладаються на особу від імені держави.

На наявність адміністративної відповідальності юридичних осіб вказують такі ознаки, які характерні саме для адміністративної відповідальності. Зокрема, це публічність відповідальності, зосередження права накладання відповідних стягнень в уповноважених державних органах, які є органами адміністративної юрисдикції, спрощений порядок притягнення до відповідальності, встановлення виключного переліку діянь, за які накладається стягнення та відповідальності за них перед державою, нерівність сторін у процесі накладання адміністративних стягнень, змушення (спонукання) правопорушника до виконання загальнообов’язкових правил, установлених у сфері державного управління тощо. Відзначимо також, що в Російській Федерації питання про адміністративну відповідальність юридичних осіб вирішено на рівні Кодексу Російської Федерації про адміністративні правопорушення.

Для того, щоб особа була притягнута до відповідальності, необхідна наявність визначеної сукупності елементів, які характерні для юридичної відповідальності: порушення; не­сприятливі наслідки у вигляді визначених законом санкцій; порушник, яким можуть ви­ступати юридичні особи, в тому числі державні органи; органи (по­садові особи), уповноважені накладати стягнення (органи податкової інспекції, комісії з захисту прав споживачів тощо), а також вина юридичної особи у вчиненні відповідного протиправного діяння.

Відзначимо, що систематизованого законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб в Україні поки що не існує. Є лише окремі статті чи їх частини розрізнених нормативних актів, які називають перелік не систематизованих санкцій, що застосовуються до юридичних осіб у випадку порушення вимог чинного адміністративного законодавства. В деяких випадках юридичні особи несуть відповідальність нарівні з фізичними особами (громадянами-підприємцями), і механізм притягнення до адміністративної відповідальності майже не врегульований. Однак аналізу чинного законодавства дозволяє виокремити підстави та умови притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності.

1. До адміністративної відповідальності може бути притягнутий лише деліктоздатний суб’єкт. Юридична особа стає деліктоздатною з моменту її державної реєстрації (в окремих випадках – з часу отримання ліцензії чи іншого дозвільного документа на підставі якого така особа здійснює свою господарську діяльність) і втрачає деліктоздатність з моменту виключення з реєстру юридичних осіб, може виступатияк загальним (будь-яка юридична особа, що вчинила правопорушення), так і спеціальним суб’єктом (монополіст, юридична особа, що діє у сфері торгівлі, громадсько­го харчування, надання послуг тощо) правопорушення. Проте варто відзначити, що банкрутство юридичної особи, припинення нею своєї господарської діяльності не звільняють її від виконання обов’язків перед державою.

2. Нести адміністративну відповідальність можуть лише особи, винуваті у вчиненні правопорушення. Для підвищення ефективності законодавства про адміністратив­ну відповідальність юридичних осіб слід чітко визначити загальні засади такої відповідальності та встановити механізм притягнення юридичних осіб до адміністративної відповідальності. Виходячи з особливостей статусу юридичних осіб визначати їх вину як психічне ставлення особи до протиправного діяння та його наслідків не можна. Отже, необхідно або ж відмовитися від визначення вини щодо адміністративно караних діянь, або ж дати юридичне закріплення критеріїв визначення вини саме юридичної особи. Зокрема, перший спосіб вирішення вказаного питання використано в КУАП Російської Федерації. Принцип вини фізичної та юридичної особи збережений в межах адміністративного законодавства, проте зміст сутності та форм вини законодавчо не формулюються. Вважаємо таку позицію законодавця невиправданою, оскільки вона не вирішує питання по суті. Незважаючи на фактичну відсутність в українському законодавстві правового регулювання адміністративної відповідальності юридичних осіб, слід відзначити, що певні спроби на доктринальному та законодавчому рівнях врегулювати це питання мали місце. Так наприклад, порушення порядку проведення розрахунків у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг (ст. 155-1 КУАП) можна віднести до числа податкових правопорушень, а тому, на думку законодавця відповідальність за їх вчинення може наставати без урахування вини. Такий висновок можна зробити, аналізуючи роз’яснення Вищого арбітражного суду України „Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів”. Зокрема, у п. 5 вказаного документа зазначено, що підставами для застосування відповідальності, передбаченої пунктами 7-8 Закону України „Про державну податкову службу в Україні” є приховування (заниження) або несплата платниками сум податків, інших обов’язкових платежів до бюджетів незалежно від причин, з яких це сталося. Не має значення і наявність чи відсутність умислу в діях відповідних працівників організацій – платників податків. Така відповідальність настає і в тому разі, якщо порушення сталося через помилкове застосування законодавства про оподаткування, недбалість, недосвідченість чи розрахункову помилку. Звідси можна зробити висновок, що в ході притягнення особи до адміністративної відповідальності за фінансове правопорушення ні ступінь, ні форма вини не враховуються, а особа вважається правопорушником, якщо не зможе довести зворотне, що прямо суперечить адміністративно-правовому принципу невинуватості особи. Овчарова О.В. пропонує виною юридичної особи у вчинення адміністративного правопорушення вважати недокладення юридичною особою зусиль, що допускаються та вимагаються законодавством для виконання покладених на неї обов’язків, за порушення яких передбачена адміністративна відповідальність, а також як невиконання наданих прав і можливостей для усунення причин адміністративного правопорушення. Таке формулювання викликає заперечення, оскільки в даному випадку наявність вини підмінена наявністю протиправної поведінки. Як справедливо відзначає російський вчений В.А. Ойгензіхт, вина юридичної особи не може замінюватися протиправною бездіяльністю. У зв’язку з викладеним, найбільш повною, на наш погляд, є точка зору вітчизняного вченого Д.М. Лук’янця, який вказує, що вина юридичної особи залежить від того, чи є вона наслідком дій або бездіяльності фізичних осіб, які входять до складу юридичної особи. Тобто якщо юридичним фактом, що лежить в основі протиправних дій юридичної особи, є дії фізичних осіб, то дії юридичної особи будуть винними. Якщо ж такою основою є події, тобто фактичні обставини, виникнення яких не залежить від волі та свідомості фізичних осіб, що входять до складу юридичної особи, то такі дії юридичної особи вважати винними не можна.

3. За практикою у справах про відповідальність юридичних осіб застосовується порядок провадження такий же, як і для фізичних осіб. Разом з тим, слід чітко визначити органи, уповноважені накладати адміністративні стягнен­ня на юридичних осіб.

4. Стягнення, які наклада­ються на юридичних осіб, є різноманітними за формулюванням у нормативних актах, що заважає ефективному функціонуванню системи адміністративної відповідальності юри­дичних осіб. Так, суми штрафів можуть бути виражені у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян, у сумах несплачених податків чи інших обов’язкових платежів, у процентному відношенні вартості реалізованих товарів чи наданих послуг тощо. Значну частину стягнень складають штрафи. Поряд з ними застосовуються такі заходи впливу, як припинення чи призу­пинення певного виду діяльності, вилучення чи адміністративний арешт майна (банківських рахунків) юридичної особи. А такі дійсно специфічні види впливу, як примусовий поділ суб’єктів господарсь­кої діяльності, монополістів та ін., зустрічаються рідко.

Однією з підстав, що звільняють юридичну особу від відповідальності – є наявність казусу, тобто випадку, коли суспільно-шкідливі наслідки настали з причин, що не залежали від особи (несплата податків внаслідок неналежного виконання обов’язків поштою).

Таким чином, можемо стверджувати, що адміністративна відповідальність юридичних осіб є беззаперечним фактом, хоча власне інститут такої відповідальності перебуває у процесі свого становлення, він ще остаточно не оформився й містить багато суперечностей та прогалин, проте заперечувати факт його існування немає жодних підстав.