Поняття, види та принципи державної служби

У будь-якому державно організованому суспільстві неможливо обійтись без державного управління, а відтак, і без державних службовців, їх послуги потрібні будь-якій країні незалежно від державного устрою, форми правління, політичної системи або правлячого режиму. Саме державні службовці виконують практичні завдання, котрі усі цивілізовані суспільства світу поклали на свої держави. Держава як політично організована сила, здатна проводити у життя владні приписи, здійснює управлінський вплив на весь процес і спрямованість суспільних перетворень. Провідником державного управління є державна служба. Вона виступає основним засобом практичної реалізації завдань і функцій держави, забезпечує функціонування її структур, створює умови для нормальної життєдіяльності суспільства і людини.

Сьогодні у науковій літературі немає єдиної точки зору щодо з’ясування суті та визначення поняття державної служби. З точки зору Г.В. Атаманчука та М.М. Казанцева, державна служба – це практична і професійна участь громадян у здійсненні цілей і функцій держави через виконання вимог державних посад, заснованих у державних органах. З даним визначенням важко погодитись, оскільки термін «участь», на відміну від постійної планомірної цілеспрямованої діяльності передбачає також суто періодичне, епізодичне здійснення вказаних цілей та функцій. На думку А.П. Альохіна та Ю.М. Козлова, розглядуване поняття можна розуміти у широкому та вузькому значеннях. Державна служба в широкому розумінні зводиться до виконання службовцями своїх обов’язків (роботи) в державних організаціях; в органах державної влади, в установах, інших організаціях; у вузькому значенні – це виконання службовцями своїх обов’язків у державних органах.

Іноді вказують, що державна служба – це: 1) соціально-правовий інститут, через який реалізуються цілі й функції держави у суспільстві;
2) професійна діяльність у сфері забезпечення повноважень державних органів. Л. Коваль вважає, що державна служба – це професійна служба, це адміністративно-правове відношення службовця, який перебуває на посаді в державних органах за призначенням, обранням, конкурсом, контрактом до цих органів, що має своїм змістом обов’язкову діяльність по реалізації управлінських функцій.

Державна служба, – зазначає Н.Р. Нижник, – це професійна діяльність громадян щодо здійснення цілей і функцій держави. Державна служба охоплює: формування управлінських, процесуальних і соціально-психологічних основ діяльності державного апарату; побудову та правовий опис ієрархії посад; виявлення, підбір, підготовку, розвиток, просування, оцінку, стимулювання та відповідальність державних службовців. Тобто, державна служба існує для того, щоб конструктивно та ефективно виконувались повноваження державних органів, щоб повністю здійснювалась сутність правової, демократичної держави, її призначення служити потребам та інтересам своїх громадян.

О.В. Петришин визначає державну службу як професійну діяльність осіб, що займають в установленому порядку посади в державних органах та інших державних організаціях по практичному здійсненню їх функцій і завдань, яка оплачується з державного бюджету.

Державну службуслід розглядати як систему суспільних зв’язків і відносин, а не як суму службовцівтаустанов, адже державна служба – це механізм досягнення цілей та виконання завдань держави, і в такому разі їй належать функції, що відобpaжaють загальні завдання державної служби як частини механізму державного управління.

Характеризуючи державну службу як одну знайважливіших сфер державного управління і як явище соціальне, професор Г.В. Атаманчук вказує на наступні її ознаки: по-перше, державний апарат являє собою складну ієрархічну структуру, в якій сотні тисяч людей займають різне посадове (функціональне) становище і виконують різні соціальні ролі. По-друге, апарат управляє, спрямовує, організує і регулює суспільні відносини. По-третє, стосовно суспільства, представницької влади, громадян, апарат реалізує обслуговуючі функції.

Поняття державної служби теоретично формулюють як:

- спеціальну діяльність службовців, що здійснюється ними професійно у складі державного апарату, а також підлеглих йому організацій, підприємств, установ з метою створення господарсько-виробничих, соціально-культурних, адміністративно-політичних передумов, необхідних для функціонування та розвитку суспільства;

- трудову діяльність у ролі співробітника державної установи або підприємства в галузі управління, організації та інших сферах розумової праці, включаючи відповідні спеціальні функції;

- суспільно корисну діяльність держави в галузі організації і правового регулювання особового складу державних органів та інших державних організацій і саму діяльність цього особового складу – державних службовців – у галузі практичного здійснення завдань і функцій держави;

- виконання службовцями державних організацій (органів, об’єднань, підприємств, установ) трудової діяльності, передбаченої займаними посадами, спрямованої на здійснення завдань і функцій держави та оплачуваної нею;

- державний соціально-правовий інститут, який здійснює в рамках своєї компетенції реалізацію цілей та функцій органів влади та управління шляхом професійного виконання службовцями своїх посадових обов’язків і повноважень, що забезпечують взаємодію держави і громадян у реалізації їх інтересів, прав і обов’язків;

- одну із сторін (або частин) діяльності держави з організації і правового регулювання діяльності особового складу державних органів та інших державних організацій, а також діяльність цього особового складу – державних службовців – по практичному й безпосередньому здійсненню задач і функцій держави;

- вид соціальної діяльності, сутність якої полягає у виконанні службових обов’язків (функцій) особами, які займають за виборами або за призначенням постійну чи тимчасову посаду в державному апараті, на підприємстві, в установі, організації;

- служіння державі, тобто виконання за її дорученням і за плату від неї діяльності по реалізації завдань та функцій держави в державних органах;

- професійну діяльність, яка полягає у виконанні державними службовцями органів державної влади; компетенцію цих органів, встановленої в законодавчих або інших нормативних актах.

Державна служба в Україні –це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (ст. 1 Закону України Про державну службу).

Поняття державної служби поєднує найголовніші елементи змісту службової діяльності:

а) державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апарат, тобто це сукупність осіб, які мають спеціальну підготовку та освіту (закон не передбачає наявність у державних службовців обов’язкової вищої освіти);

б) державна служба являє собою організаційну діяльність держави, тобто держава на законодавчому рівні визначає сукупність органів, які необхідні для її нормального функціонування та визначає перелік посад, на яких працюють державні службовці;

Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено визначене коло службових повноважень.

в) ця організа­ційна діяльність спрямована на комплектування особового складу державних органів та інших організацій і правове регулювання ро­боти державних службовців;

г) зміст діяльності державних служ­бовців полягає в практичному виконанні завдань і функцій держа­ви;

д) робота державних службовців винагороджується з коштів державного бюджету.

Аналіз наукової літератури спонукає до висновку, що в силу багатоаспектності діяльності державних органів, неоднаковості їх статусів, дублювання виконуваних ними завдань, функцій, повноважень – неможливо виділити єдиний критерій, що дозволив би чітко розмежувати особливості та специфіку державної служби за видами.

Зважаючи на це, поділяють державну службу на два види: цивільну й мілітаризовану. До мілітаризованої державної служби належать у першу чергу власне військова служба у збройних силах, а також служба в інших військових формуваннях, якими на прикладі України є прикордонні війська, внутрішні війська, органи внутрішніх справ, Служба безпеки та деякі інші воєнізовані підрозділи.

Для мілітаризованої служби характерні наступні відмінні від цивільної служби ознаки: професійним обов’язком службовців цієї категорії є захист життя і здоров’я людей, забезпечення безпеки громадян та встановленого порядку управління, основних прав громадян і публічних інтересів, матеріальних цінностей, охорони громадського порядку й правопорядку; вступ на державну службу мілітаризованого характеру здійснюється особами, які досягли вісімнадцятирічного віку; наявність спеціальних особливих дисциплінарних статутів, положень про дисципліну, обумовлених специфічними особливостями посадових функцій мілітаризованих службовців; ці службовці мають особливі умови вступу на службу, її проходження, присвоєння спеціальних звань, проведення атестації й припинення служби; наявність встановленого у спеціальних адміністративно-правових нормативних актах особливого правового статусу мілітаризованих службовців (права, обов’язки, відповідальність, спеціальні пільги); особливий порядок притягнення до юридичної відповідальності.

Усі інші види державної служби віднесено до цивільної. Головною відмінністю цивільної державної служби від мілітаризованої є використання цивільних (невійськових) методів управління, які спираються переважно на авторитет, а не на застосування примусу. Цивільна служба включає до свого складу різні підвиди, які об’єктивно необхідні державі й створені нею для реалізації спеціальних функцій та особливої внутрішньогалузевої компетенції

Служба в державних органах та їх апараті може бути розділена, відповідно до конституційного принципу поділу державної влади, на службу в: органах законодавчої влади; органах виконавчої влади; органах судової влади.

Закон України «Про державну службу», прийнятий у грудні 1993 р., встановлює основні принципи державної служби, розвиває конституційне положення про рівне право громадян на доступ до державної служби (ч. 2 ст. 38). В ст. 4 цього Закону встановлено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів Ук­раїни. В Законі нічого не говориться про можливість та порядок пе­ребування на державній службі в Україні іноземних громадян, досвід яких широко використовується в різних галузях управління.

Основними принципами державної служ­би є: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини і громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обо­в’язків, дисциплінованість; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого самоврядування, прав підприємств, установ.

Уперше в законодавстві України про державну службу сфор­мульовано етику поведінки державного служ­бовця, відповідно до якої державний службовець повинен сумлінно виконувати свої службові обов’язки, шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкуван­ня, не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам держав­ної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службов­ця. Це має велике як теоретичне, так і практичне значення.

 

2. Класифікація державних службовців

Ста­тус державного службовця особа набуває з моменту зарахування на посаду, незалежно від того, чи прийняла вона присягу, чи попереджена вона про обмеження, передбачені для державних службовців, чи присвоєно їй ранг, чи ні. До державних службовців не належать особи, які проходять ста­жування в державних органах, оскільки вони не займають посад в цих органах, а тільки претендують на них.

Всіх державних службовців можна класифікувати на види в залеж­ності від:

- розподілу державної влади — державних службовців органів за­конодавчої, виконавчої та судової влади;

- характеру державної служби — цивільні та спеціалізовані державні службовці;

* обсягу посадових обов’язків — посадові особи і особи, що не є по­садовими.

У залежності від характеру повноважень, що визначають роль і ступінь участі державних службовців у здійсненні державно-владних функцій, вони поділяються на керівників, спеціалістів і технічних ви­конавців.

Керівник— це державний службовець, який займає державну по­саду, пов’язану з безпосереднім здійсненням завдань і функцій дер­жавних органів. До цієї категорії державних службовців можна віднес­ти: керівників державних органів та їхніх заступників; керівників структурних підрозділів державних органів та їхніх заступників; осіб, які наділені повноваженнями приймати рішення і давати вказівки підлеглим їм службовцям.

Слід мати на увазі, що кожний керівник несе персональну відпо­відальність за:

1. виконання завдань і функцій державного органу, підрозділу і організацію діяльності підлеглих державних службовців;

2. дотримання державної та службової дисципліни;

3. дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина у сфері діяльності державного органу;

4. якість і ефективність державної діяльності у дорученій сфері.

Хто в кожному конкретному випадку є керівником, можна визна­чити тільки згідно зі структурою державного органу.

В юридичній літературі виділяють безпосереднього керівника, ке­рівника вищого рівня і керівника вищого рангу. Безпосереднім керівником є особа, яка приймає правові рішення щодо особових справ підлеглого йому державного службовця.

Спеціаліст— це державний службовець, який має необхідну профе­сійну освіту і сприяє виконанню завдань і функцій державного органу в межах займаної державної посади. До цієї категорії належать державні службовці, наділені повноваженнями здійснювати державно-владні функції, їх повноваження пов'язані з підго­товкою проектів рішень, юридичних актів, опрацюванням питань, які вимагають спеціальних знань.

Технічний персонал— це службовці, службова діяльність яких не пов'язана з діями, що тягнуть юридичні наслідки або впливають на зміст рішень державного органу, їхня правомочність визначається завданнями забезпечення службової діяльності керівників і спеціалістів шляхом створення матеріальних, інформаційних, дорадчих та інших умов, необхідних для виконання останніми службових функцій. До них можна віднести: секретаря-референта, інженера, діловода, бухгал­тера, економіста та ін.

Поняття державної служби, яке подається у Законі України „Про державну службу” є не достатньо чітким, внаслідок чого виникає питання про те, які ж категорії осіб, що фактично зайняті у процесі управління, є державними службовцями, а які – ні. Цікаві висновки з цього приводу робить професор Ю.П. Битяк, який відзначає:

1. Народні депутати обираються на певний термін, не є державними службовцями і не можуть бути на державній службі, про що сказано в ч. 2 ст. 78 Конституції України. Це дає можливість стверджувати, що помічники-консультанти народних депутатів не перебувають на державній службі і не можуть прирівнюватись до державних службовців. Мова може вестись лише про патронатну службу – службу особливого характеру, оскільки ці особи не виконують функції держави чи її органів, не перебувають на державній службі, несуть відповідальність за свою діяльність не перед державою, а лише перед народним депутатом, який сам не є державним службовцем, тощо. Тому викликає сумнів поширення на них дії Закону України “Про державну службу”, віднесення їх відповідними нормативно-правовими актами до четвертої категорії державних службовців та присвоєння сьомого рангу.

2. Президент України є главою держави, виступає від її імені. Однак порядок його обрання, термін перебування на посту (посаді), особливості відповідальності (політична) та функції, усунення з посади характеризують Президента як політичного діяча. Секретаріат Президента має розглядатися і фактично є службою особливого характеру (чимось схожою з патронатною), що підтверджується порядком її утворення, спрямованістю діяльності на забезпечення підготовки необхідних матеріалів для Президента, організацію зв’язків з громадськістю, державними і недержавними органами, засобами масової інформації, звільнення з посад. З метою виконання основного завдання Секретаріат здійснює організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне, матеріально-технічне та інші види забезпечення ефективної реалізації Президентом України визначених Конституцією повноважень глави держави. Для уникнення суперечок з цього приводу, доцільно прийняти Закон про Секретаріат Президента України, інші консультативні та дорадчі органи, що ним утворюються. Секретаріат має широкі владні повноваження і з цим потрібно рахуватись. На основі Закону Президент України має сам визначити коло повноважень свого Секретаріату з тим, однак, щоб він не керував урядом, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, а лише координував та спрямовував їх роботу на виконання Конституції України, законів та актів Президента України.

3. До категорії політичних діячів віднесено членів Кабінету Міністрів України – головного центру всієї ланки виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави. Будь-які центральні органи виконавчої влади мають бути підконтрольні Кабінету Міністрів, компетенція його з приводу спрямування і координації діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади значно розширилася, в тому числі стосовно призначення і звільнення з посад керівників центральних органів виконавчої влади (крім міністрів). Про політичну суть Кабінету Міністрів України свідчить порядок його формування, підзвітності, підконтрольності, відставки, а також відставки окремих членів Кабінету Міністрів, їх відповідальності.

4. Не є державними службовцями у вузькому розумінні цього слова судді всіх судів і судді всіх ланок судів, хоча вони перебувають на службі у державі. Вони не можуть займати інші оплачувані посади. Разом з тим судді не можуть бути і політичними діячами (політиками). Суди здійснюють лише правосуддя, професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності і при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Про особливий статус суддів свідчить порядок їх призначення, обрання та звільнення.

До державних службовців належать службовці апарату Вищої ради юстиції України.

5. Не повною мірою вирішеним та обґрунтованим є питання стосовно віднесення до політичних чи адміністративних посад голів місцевих державних адміністрацій (особливо районних). Свої повноваження на посаді вони здійснюють відповідно до Закону України “Про місцеві державні адміністрації”. Однак місцеві державні адміністрації (їх голови) не визначають державну політику, а здійснюють її в межах регіону (відповідної адміністративно-територіальної одиниці), забезпечують виконання Конституції України, законів, актів Президента та Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня, державних програм, програм соціально-економічного розвитку областей, районів, що затверджуються обласними, районними радами чи територіальними громадами села, селища, міста.

6. До державних службовців не належать депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим (АРК) та голова Ради міністрів АРК, що підтверджується порядком формування цих органів, їх функціями, відповідальністю, а також чинним законодавством. Представник Президента України в АРК є державним службовцем, як і всі інші керівники органів виконавчої влади АРК.

7. Не належать до державних службовців голови сіл, селищ, міст, голови районних та обласних рад, як і службовці їх виконавчих органів (апарату). Їх статус визначається Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” та Законом України “Про службу в органах місцевого самоврядування”.

Усі інші особи, що займають посади у державних органах (законодавчих, виконавчих, судових) та в їх апараті, мають бути віднесені до державних службовців, а їх правовий статус регулюватись законом про державну службу в Україні чи окремими законами про службу у відповідних органах і їх апараті, які б відображали специфіку службової діяльності.

Таким чином, серед державних службовців виділяють їх окрему групу – державні політичні діячі. До цієї категорії слід віднести посади Президента, народних депутатів, членів Кабіне­ту Міністрів, голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, перших заступників міністрів і перших зас­тупників голів державних адміністрацій обласного рівня. До держав­них політичних діячів не можуть бути віднесені депутати місцевих рад і місцеві голови, оскільки органи місцевого самоврядування не вхо­дять до системи органів державної влади.

Державний політичний діяч— це особа, яка набула цього статусу в результаті обрання народом України або призначення всенародно обраними носіями влади за особливими процедурами на певний термін, приймає у межах своїх повноважень нормативні рішення, ґрун­тується на власних політичних пріоритетах і несе політичну відпові­дальність за свою діяльність.

Специфіка статусу державних політичних діячів виявляється в наступному:

а) особливий порядок призначення (чи обрання) на посади держав­них політичних діячів, який регламентується, насамперед, Консти­туцією України;

б) специфічний порядок звільнення з посад зазначених осіб і припи­нення їхніх повноважень;

в) особливий вид відповідальності — політичної, яка носить відкри­тий публічний характер (усунення з посади; оголошення резолюції недовіри; відставка; необрання повторно Президента чи народно­го депутата як опосередковане «притягнення до відповідальності», процедура імпічменту).

Варто відзначити, що питання про класифікацію державних службовців знайшло своє відображення і в Законі України „Про державну службу”. Зокрема, ст. 25 названого акта називає класифікацію посад державних службовців за категоріями. Основними критеріями класифікації посад державних службовців є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади в структурі державного органу. Так, аналіз названого закону дозволяє виокремити наступні категорії посад службовців:

перша категорія — посади голів державних комітетів, що не є членами Уряду України, голів інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, представників Президента України в областях, містах Києві та Севастополі, перших заступників міністрів, перших заступників голів державних комітетів, що входять до складу Уряду, керівників Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України та інші прирівняні до них посади;

друга категорія — посади заступників керівника Адміністрації Президента України, заступників керівника Секретаріату Верховної Ради України, заступників керівника апарату Кабінету Міністрів України, керівників структурних підрозділів Секретаріату Верховної Ради України, секретаріатів постійних комісій Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, апарату Кабінету Міністрів України, радників та помічників Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, заступників міністрів, заступників голів державних комітетів, які входять до складу Уряду, перших заступників, заступників голів комітетів та інших центральних органів державної виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, першого заступника Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, перших заступників глав обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

третя категорія — посади заступників керівників структурних підрозділів, завідуючих секторами, головних спеціалістів, експертів, консультантів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників Постійного Представника Президента України в Республіці Крим, заступників глав обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, представників Президента України в районах, районах міст Києва та Севастополя, начальників управлінь, самостійних відділів у складі міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади та інші прирівняні до них посади;

четверта категорія — посади спеціалістів Адміністрації Президента України, Секретаріату Верховної Ради України і апарату Кабінету Міністрів України, заступників начальників управлінь, самостійних відділів (підвідділів) міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади, керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади; п’ята категорія — посади спеціалістів міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, заступників представників Президента України в районах, районах міст Києва та Севастополя, заступників керівників управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, спеціалістів апарату цих адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

шоста категорія — посади керівників управлінь, відділів, служб районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, спеціалісти управлінь, відділів, служб обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та інші прирівняні до них посади;

сьома категорія — посади спеціалістів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь і відділів та інші прирівняні до них посади.

Відповідно до категорій встановлюються такі ранги державних службовців:

службовцям, які займають посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 і 1 ранг;

службовцям, які займають посади, віднесені до другої категорії, може бути присвоєно 5, 4 і 3 ранг;

службовцям, які займають посади, віднесені до третьої категорії, може бути присвоєно 7, 6 і 5 ранг;

службовцям, які займають посади, віднесені до четвертої категорії, може бути присвоєно 9, 8 і 7 ранг;

службовцям, які займають посади, віднесені до п’ятої категорії, може бути присвоєно 11, 10 і 9 ранг;

службовцям, які займають посади, віднесені до шостої категорії, може бути присвоєно 13, 12 і 11 ранг;

службовцям, які займають посади, віднесені до сьомої категорії, може бути присвоєно 15, 14 і 13 ранг.

Положення про ранги службовців затверджується Кабінетом Міністрів України.

Ранг службовцю присвоюється відповідно до займаної посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи.

Ранги, які відповідають посадам першої категорії, присвоюються Президентом України.

Ранги, які відповідають посадам другої категорії, присвоюються Кабінетом Міністрів України, крім рангів, що присвоюються державним службовцям, які є працівниками Апарату Верховної Ради України. Ранги, що відповідають посадам другої категорії, державним службовцям — працівникам Апарату Верховної Ради України присвоюються Головою Верховної Ради України.

Ранги, які відповідають посадам третьої — сьомої категорій, присвоюються керівником державного органу, в системі якого працює державний службовець.

При прийнятті на державну службу службовцю присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад. Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посади державний службовець повинен успішно відпрацювати на займаній посаді два роки. За виконання особливо відповідальних завдань державному службовцю може бути присвоєно черговий ранг достроково в межах відповідної категорії посад.

За сумлінну працю державному службовцю при виході на пенсію може бути присвоєно черговий ранг поза межами відповідної категорії посад.

 

3. Обов’язки і права державних службовців

 

У Законі «Про державну службу» закріплені основні обо­в’язки та права державних службовців. Державні службовці зобов’я­зані додержуватися Конституції та інших актів законодавства Украї­ни, забезпечувати ефективну роботу відповідних органів, не допускаючи при цьому порушень прав і свобод людини і громадянина, посередньо виконувати покладені на них службові обов’язки, зберігати державну таємницю, інформацію про громадян, що стала відома під час виконання обов’язків державної служби, пості; вдосконалювати організацію своєї роботи та підвищувати сійну кваліфікацію. Важливим є те, що державний службовець тільки має право, а й зобов’язаний у разі одержання доручення, якої перечить чинному законодавству, невідкладно, в письмовій формі повісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі зберігання на його виконанні – повідомити вищу за посадою особу.

Серед широкого спектру основних прав державних службової слід відмітити такі, як право на повагу особистої гідності, право соціальний та правовий захист, право на просування по службі урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання службових обов’язків, право приймати рішення в межах своїх повноважень та ін. Законодавець підкреслює, що конкретні обов’язки та ва державних службовців повинні визначатися на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображатися у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Державний службовець не повинен без належних на те повноважень брати на себе зобов’язання або давати обіцянки від імені та під відповідальність державних органів чи посадових осіб, йому слід уникати дій, які можуть викликати уявлення щодо його упередженості у вирішенні службових справ, він не повинен також під час виконання службових повноважень чи поза межами державної служби вчиняти дії, які можуть негативно вплинути на його моральне обличчя. Службовець повинен уникати дій, які можуть бути розцінені як використання службового становища у власних чи корпоративних інтересах або негативно вплинути на його репутацію як державного службовця.

Сприяння утвердженню та забезпеченню прав і свобод людини і громадянина, реалізації обумовлених цими правами і свободами правомірних інтересів громадян є обов’язком державного службовця. Своєю поведінкою він не повинен провокувати виникнення конфліктних ситуацій у стосунках з фізичними і юридичними особами. З цією метою держслужбовець має роз’яснювати цим особам значення їх дій та вимог для суспільства, держави, регіонів, підприємств, установ, організацій, окремих громадян, запобігати непорозумінням, а в разі виникнення конфліктів усіма правомірними засобами домогтися їх усунення, розв’язати конфліктну ситуацію чи звернутись до вищих органів (посадових осіб), які мають повноваження для вирішення спірних питань.

Законодавством заборонено державним службовцям здійснювати дії, які можуть трактуватися як підстава для підозри його в корупції. Керівники державних органів, їх структурних підрозділів зобов’язані контролювати додержання державними службовцями антикорупційного законодавства, вживати заходів щодо запобігання корупції, лобіювання інтересів фізичних і юридичних осіб. Службовець не має права розголошувати інформацію, довірену йому громадянином, без його дозволу, а також інформацію, яка стала відомою внаслідок його службових повноважень, але якщо ця інформація не містить небезпеки для держави, суспільства чи окремих громадян, як і не має права приховувати від громадян факти та обставини, що становлять загрозу для життя, здоров’я і безпеки людей, крім відомостей, що складають державну таємницю.

Участь державного службовця у діяльності об’єднань громадян чи релігійних організацій допускається виключно на громадських засадах, він не може бути їх засновником, входити до складу керівних органів або займати керівні посади. Відносини з об’єднаннями громадян та релігійними організаціями будуються державним службовцем на засадах невтручання в їх правомірну діяльність, без отримання у будь-якій формі винагороди.

У відносинах з представниками міжнародних організацій, іноземних установ, громадянами інших країн державний службовець діє за правилами, встановленими міжнародними актами, чинними протоколами, в межах повноважень державного органу, який він представляє в інтересах Української держави, поважаючи звичаї та традиції народів інших країн. Якщо на думку державного службовця виникла загроза інтересам України, правам і свободам її громадян, він зобов’язаний невідкладно повідомити про це керівника державного органу, в якому працює, або правоохоронні органи.

4. Обмеження для державних службовців

Зайняття громадянином посади державного службовця зумовлюється низкою обставин, серед яких освіта, досвід роботи на державній службі, відповідна кваліфікація тощо. Але зайняття посади державного службовця тієї чи іншої категорії передбачає, що особа, яка на неї претендує, має моральне право на цю посаду не лише за професійними чи освітніми характеристиками, а й за своїми моральними якостями, ставленням до людей, їх гідності, честі вона відповідає посаді. Якщо моральний аспект не знайшов свого безпосереднього закріплення в чинному законодавстві України про державну службу, то в ньому визначено низку обмежень і заборон. Таким чином, на посаду державного службовця може бути прийнятий не будь-який громадянин України, який має спеціальну освіту чи пройшов спеціальну підготовку кадрів. Надаючи всім громадянам України рівне право доступу на державну службу, законодавець разом з тим встановлює коло обмежень, що пов’язані з прийняттям на державну службу та проходженні державної служби.

Обмеження, пов'язані з прийняттям на державну службу передбачені у ст. 12 Закону України „Про державну службу”. Так, не можуть бути обра­ними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які:

· визнані у встановленому порядку недієздатними;

· мають судимість, що є несумісною із зай­няттям посади;

· у разі прийняття на службу будуть безпосе­редньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близь­кими родичами чи свояками.