Підприємства і установи – колективні суб’єкти адміністративного права

 

Державні та недержавні організації, підприємства, установи володіють різним об’ємом цивільних та адміністративно-правових повноважень. Організації, які створені у формі юридичних осіб – це повноправні суб’єкти адміністративно-правових відносин, оскільки їх керівники наділені адміністративною правосуб’єктністю по відношенню до інших членів трудового колективу, проте для здійснення визначених видів діяльності вони повинні мати крім установчих документів також і спеціальний дозвіл – ліцензію.

Підприємства і установи – це організації, які виконують свої функції з метою задоволення матеріальних, духовних та інших потреб громадян, суспільства та держави.

Зважаючи на особливості виду діяльності, її мети, характеру взаємовідносин з державою та іншими критеріями, вони наділені різною адміністтративною правосуб’єктністю.

Підприємство як самостійний господарюючий суб’єкт незалежно від форми власності та виду діяльності (виробнича чи невиробнича сфера) є юридичною особою, що має власну назву, самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку, а промислове підприємство – і товарний знак та внесене в Державний реєстр юридичних осіб.

Підприємство – це самостійний статутний господарюючий суб’єкт, який має права юридичної особи, здійснює виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Установи виконують соціально-культурні або адміністративно-політичні функції, тобто створюють соціальні цінності, переважно невиробничого характеру (установи освіти, охорони здоров’я, культури тощо).

Підприємства та установи вступають в особливі правові відносини з органами держави, оскільки на останніх покладено обов’язок здійснювати державну реєстрацію, ліцензування окремих видів діяльності, сертифікації; визначають правила здійснення оперативного та бухгалтерського обліку; ведення статистичної звітності та ін.

Підприємства та установи є суб’єктами адміністративного права, оскільки керівні органи цих підприємств видають в межах своїх повноважень та на основі чинного законодавства України обов’язкові для своїх працівників накази, посадові інструкції, положення, правила та інші локальні акти.

Відзначимо, що підприємства та установи не лише наділені правом приймати в межах своєї компетенції відповідні акти, але й зобов’язані також виконувати нормативні накази та інструкції вище стоячих галузевих та міжгалузевих державних органів, наприклад, вимоги актів органів державної податкової служби, державної митної служби тощо. Крім того, вони повинні брати до уваги правові акти, які є зразком для видання окремих локальних актів. Так, розробка Правил внутрішнього трудового розпорядку, колективних договорів та інших актів здійснюється, здебільшого, на основі типових актів.

Попри те, що підприємства – це самостійні господарюючі суб’єкти, в ході своєї діяльності та при побудові взаємовідносин з найманими працівниками вони мають дотримуватися вимог законодавства України про працю та інші нормативних актів незалежно від форми власності.

Управління підприємствами і установами здійснюється по різному. Розрізняють підприємства і організації, що управляються безпосередньо власником (роботодавцем), і такі, що управляються уповноваженими власником органами. Управління може здійснюватися за принципом колегіальності або єдиноначаль­ності. Власник наймає (призначає) керівника підприємства чи уста­нови через укладання контракту (договору, угоди), в якому визнача­ються права, строки найму, обов’язки і відповідальність керівника підприємства перед власником та трудовим колективом, умови його матеріального забезпечення і звільнення з посади з урахуванням га­рантій, передбачених контрактом та законодавством України. Керів­ник підприємства чи установи є уповноваженим власника. Він на­ділений відповідними повноваженнями і несе перед власником відповідальність за виконання доручених йому функцій.

Керівник підприємства самостійно вирішує питання діяльності підприємства, а у випадках, передбачених законодавством, здійснює це за участю трудового колективу та профспілкового комітету чи комітетів, якщо на підприємстві їх функціонує декілька.

Адміністративно-правовий статус керівника підприємства включає в себе:

1. З’ясування змісту його компетенції та взаємовідносин з керованим персоналом і власником підприємства (якщо керівник не є власником).

2. Визначення порядку зарахування (призначення чи прийняття) на посаду керівника, порядок передачі керівних функцій на період його відсутності (у зв’язку з відпусткою, відрядженням, хворобою чи з інших обставин).

3. Визначення підстав, порядку та особливостей адміністративної відповідальності керівника як у випадку вчинення правопорушення ним особисто, так і при вчиненні правопорушення керованою ним юридичною особою.

Попри те, що саме керівник є „найголовнішою” особою на підприємстві, не всі управлінські рішення він приймає одноосібно. Частину таких обов’язків він реалізує при погодженні з іншими керівними органами очолюваної ним юридичної особи – Радою директорів, своїми заступниками або ж іншими керівниками нижчої ланки: комерційним директором, заступником директора по роботі з персоналом, проректором, деканом тощо (назви відповідних посад керівників нижчої ланки залежать, здебільшого, від виду юридичної особи).

Таким чином, в ході забезпечення управління підприємствами та установами реалізуються як принцип єдиноначальності, так і принцип колегіальності управління. Вони не виключають, а взаємодоповнюють один одного. Єдиноначальність полягає в одноосібному розпорядництві та персональній відповідальності керівника за результати роботи підприємства. Колегіальність проявляється як спільна діяльність керівника з іншими управлінськими структурами підприємства чи установи щодо забезпечення окремих аспектів управління, що не виключає можливості визначення персональної відповідальності керівників нижчої ланки за доручену їм сферу діяльності.