ТЕМА 13. РОЗВИТОК РАДЯНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

Політична економія соціалізмустала одним із напрямів марксистсько-ленінської політичної економії, якапідкорялась політичним і ідео­логічним установкам, тому не могла здійснювати безпристрасний, об’єктивний аналіз економічної дійсності і була апологетичною за своєю суттю.

У розвитку радянської економічної теорії виділяють декілька етапів:

§ період становлення (20–30-ті роки), – це період визначення основних принципів побудови нового суспільства, форм та методів його дослідження, відпрацювання і апробації різних моделей функціонування радянської економіки;

§ період ідеологізації економічних поглядів (друга половина 30-х–40-ві роки), становлення господарської системи то­талітарного суспільства ;

§ період формування політекономії соціалізму як науки, що обслуговує ідеологію (50-ті – 60-ті роки);

§ період занепаду (70-ті – 80-ті роки).

Створен­ня першого в світі соціалістичного суспільства відбувалось на основі використання теоретичної доктрини, яка давала тільки дуже загальну його модель і бу­ла не спроможна дати відповіді на цілу низку конкретних питань, які були поставлені реальним життям уже в перші роки радянської влади. К. Маркс і Ф. Енгельс у “Критиці Готської програми” передба­чили особливий перехідний період для формування осно­в соціалізму, а також поетапну побудову нового суспі­льства – спочатку соціалістичного, а згодом – комуністичного. За перехідного періоду мали бути сформовані ос­нови суспільної власності на засоби виробництва та забезпечений рівний доступ до ряду життєво важливих благ – освіти, медичної до­помоги, житла тощо. Якщо стратегічні завдання суспільства загалом були зрозумі­лі, то проблеми визначення конкретних шляхів трансформування влас­ності в соціалістичну, засад і форм функціонування економіки перехідного періоду потребували теоре­тичного вирішення.

У 20-х рр. фор­мування економічної думки відбувалось в атмосфері справжнього плюралізму, в процесі дискусій. Дискусії позитивно по­значились на розвитку економічної теорії і передовсім сприяли визнанню необхідності існування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру. В ході дискусій обговорювались та досліджувались в економічній літературі аграрні проблеми, зокрема теорія кооперації; проблеми госпрозрахунку промислових підприємств, організації ринку; характеру еко­номічних законів у соціалістичному суспільстві; проблеми відтворення, нагромадження, народногосподарського плану­вання; кредиту і грошового обігу.

У другій половині 30-х pp. активність досліджень теоретичних, а особливо методологічних проблем, почала спадати, і невдовзі вони стали можливими тільки в дозволених владою напрямах і тільки з до­зволеними нею ж висновками. Науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеологічним, починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. Характерними рисами економічної теорії цього періоду стали заідеологізованість, схоластич­ність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки по­вністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість. Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходи­ла від свого предмету, а й поступово знищувалася політикою. У другій половині 30-х–40-ві рр. основним її за­вданням стає всебічне обґрунтування тези щодо переваг соціалізму над капіталізмом.

Проте не означало, що радянські вчені-економісти ос­таточно припинили свою діяльність, навпаки, багато хто з них зробив помітний внесок у скарбницю світової економічної думки, хоч залишався невизнаним у власній країні. Серед цих вчених були М. Кондратьєв, О. Чаянов, Л.Юрловський, Є. Слуцький, О. Челінцев, М. Вавилов, В. Вернадський та ін. Доля багатьох із них склалася трагічно.

Кондратьєв Микола Дмитрович(1892–1938) – видатний російський радянський економіст. Учень М.Туган-Барановського, він ще студентом опублікував свою першу монографію “Розвиток господарства Кінешемського земства“. У 1920-1928 рр. очолював створений за його ініціативою Кон’юнктурний інститут, де працював над проблемами народногосподарського планування та економічного прогнозування. Репресований 19З0 р. у справі “Трудової селянської партії”, він писав свою останню працю “Основні проблеми економічної статики і динаміки” у Бутирській в’язниці та Суздальському політізоляторі, страчений сталінським режимом у 1938 році.

У світовій науці Кондратьєв широко відомий насамперед своєю теорією циклу, викладеною у працях “Світове господарство та його кон’юнктури під час і після війни” (1922), “Великі цикли економічної кон’юнктури” (1925), “Довгі хвилі кон’юнктури” (1928), які були видані у США, Англії, Німеччині та інших країнах. В основі його концепції – розвиток ідей про економічну рівновагу, її порушення і відновлення. Вважаючи, що для розвитку економіки характерними є хвилеподібні коливання різної тривалості, Кондратьєв пов’язував їх існування з наявністю трьох видів економічної рівноваги:

٠ рівновага першого порядку – між звичайним ринковим попитом і пропонуванням, її порушення породжує короткочасні коливання, що повторюються через кожних три роки (короткі хвилі економічної динаміки);

٠ рівновага другого порядкупов’язана з інвестиціями в засоби праці, її порушення викликає циклічні коливання з середньою тривалістю 11 років(середні хвилі економічної динаміки);

٠ рівновага третього порядку пов’язана із співвідношенням між “основними капітальними благами” (пасивною частиною основного капіталу) і технічними нововведеннями, з одного боку, і рештою факторів виробництва, що визначають даний технологічний спосіб виробництва, - з іншого. Вона викликає циклічні “хвилі” тривалістю 50-60 років (довгі хвилі економічної динаміки). Фази піднесення “довгої хвилі”, за спостереженнями Кондратьєва, більш багаті на соціальні потрясіння (революції, війни), ніж фази спаду. Соціальні процеси він вважав продуктом перетворень економічного механізму.

Узагальнивши показники ринкової кон’юнктури – середній рівень товарних цін, проценту, номінальної заробітної плати, обсяги зовнішньоторговельного обороту, добування і споживання вугілля, виробництва чавуну і свинцю, і фактично здійснивши аналіз багатофакторної ефективності виробництва, Кондратьєв заклав підвалини дослідження економіки через виробничі функції. Кондратьєв показав взаємозв’язок всіх видів циклічних коливань ринкової економіки: періодичні коротко- та середньострокові хвилі ніби нанизуються на відповідні фази довгої хвилі і змінюють свою динаміку залежно від них. Якщо фаза спаду “середньої хвилі” припадає на знижувальну фазу “великої”, спад стає особливо глибоким і затяжним. Це дозволило йому спрогнозувати “Велику депресію” 1929-1933 рр., тоді як “гарвардський барометр” В.Мітчелла передбачав безхмарне процвітання економіки. Теоретичні висновки вченого були підтверджені практикою.

У прогнозуванні та макроекономічному моделюванні Кондратьєв випереджав західних вчених на 10-15 років: він раніше Кейнса припустив можливість існування декількох станів рівноваги в економіці, раніше Шумпетера відзначив, що в основі фази піднесення лежать науково-технічні відкриття, нововведення. Визнанням внеску російського економіста в теорію рівноваги і циклічних коливань стало те, що в світовій економічній літературі утвердилась назва “довгих економічних хвиль” як циклу Кондратьєва.

Чаянов Олександр Васильович(1888–1939) – відомий російський радянський економіст. Основні праці – “Нариси теорії трудового господарства” (1913), “Нариси з економіки трудового селянського господарства”(1924), “Організація селянського господарства” (1925), “Короткий курс кооперації” (1925), “Оптимальні розміри сільськогосподарських підприємств” (1928). Професор Чаянов уже в передреволюційні роки вважався авторитетом у галузі сільськогосподарської кооперації, викладав у Московській сільськогосподарській академії, Московському університеті. Після революції він створює і очолює Науково-дослідний інститут сільськогосподарської економії. У 1930 р. був заарештований разом з М.Кондратьєвим у справі “Трудової селянської партії”, розстріляний у 1937 р.

Головним предметом дослідження О.В.Чаянова було трудове селянське господарство. Поширеній у радянській економічній літературі класифікації “куркуль – середняк – бідняк” Чаянов протиставив власну, що включала шість типів господарства, і запропонував план вирішення соціальних протиріч на селі через кооперативну колективізацію різних типів господарств та кооперативний кредит. Саме таким він бачив шлях до кардинального підвищення ефективності аграрного сектора. Одночасно він виступав проти одержавлення кооперативів. Чаянов вважав, що до кооперативів повинні відійти ті види діяльності, технічний оптимум яких перевищує можливості окремого селянського господарства.

Визначними є дослідження Чаянова з проблем мотивації селянської праці. Він вважав, що селянському господарству необґрунтовано приписується мета капіталістичного підприємства. Насправді ж діяльність трудових селянських господарств спрямована на забезпечення певного рівня споживання сім’ї, що вчений доводить на основі теорії трудоспоживчого балансу. Цій теорії він дає знамениту графічну інтерпретацію, яка увійшла в світову економічну літературу як “криві Чаянова”: максимальній трудовій активності і максимальній продуктивності праці відповідає точка перетину кривої “послідовного зростання трудових затрат робітника” і кривої “послідовного зниження привабливості додаткових споживчих благ, одержуваних в результаті даної праці”. Селянські господарства погоджуються на додаткові трудові зусилля, незважаючи на підвищення їх важкості, якщо вони спрямовані на забезпечення життєво важливих потреб, саме тому такі господарства можуть погоджуватись вирощувати малоприбуткові культури або орендувати землю за неправомірну з точки зору критеріїв капіталістичного господарювання плату.

Визначним досягненням Чаянова була теорія диференційних оптимумів сільськогосподарських підприємств. Оптимум досягається, коли “за інших рівних умов собівартість одержуваних продуктів буде найменшою”. Він залежить від природно-кліматичних, географічних умов, біологічних процесів. Всі елементи собівартості у землеробстві .Чаянов поділив на три групи: 1) спадні внаслідок збільшення масштабів господарства (адміністративні витрати, витрати, пов’язані з використанням машин, будівель); 2) зростаючі внаслідок збільшення масштабів господарства (транспортні витрати, втрати від погіршення контролю за якістю праці); 3) незалежні від розмірів господарства (вартість насіння, добрив). Оптимум зводиться до пошуку точки, в якій сума всіх витрат на одиницю продукції буде мінімальною.

Чаянов вперше в економічній літературі поставив проблему водної ренти, наголошував на необхідності державного контролю за використанням водних ресурсів. Цінність внеску Чанова в розвиток світової аграрно-економічної науки підтвердила сільськогосподарська практика багатьох країн світу.

 

Для радянської економічної теорії періоду 50-х – 60-х pp. було характерним те, що побудована на марксистських догма­тах і цілком підпорядкована ідеологічним потребам наука, з огляду на конкретні вимоги життя, повинна була розширити коло своїх досліджень. В економічній науці спостерігаються періоди пожвавлення, зумовлені певним послабленням політич­ної цензури, переорієнтацією господарської діяльності, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демо­кратичних процесів. Важливою ос­новою подальшого розвитку економічної теорії в СРСР став перший підручник з політичної економії 1954 року.

Значний поштовх розвитку економічної теорії дали спроби змінити чин­ний господарський механізм (господарська реформа 60-х pp.). Розробка відповідних теорій, присвяче­них проблемам трансформування директивно-планової економі­ки в госпрозрахункову та реалізація їх на практиці могли б стати прикладом теоретичного та практичного успіху, свідомого інституційного реформування економіки, але практичну діяль­ність у цьому напрямі було швидко припинено.

Почи­наючи з середини 70-х pp. в економічній науці спостерігається за­стій, зумовлений погіршенням економічного становища в країні. Від науки почали знову вимагати принаймні теоретичного доведен­ня переваг “реального” і “розвиненого” соціалізму, в той час як реальне життя свідчило про по­чаток глибокої кризи радянської економіки. На початку 80-х pp. радянська економічна теорія, що розвивалася в ізоляції від світової економічної думки, також зазнала кризи. Як догматична та схоластична, вона нездатна була пояснити причини спаду та визначити шляхи подолання кризи. Почався новий перегляд підходів до аналізу економічних явищ. Багато хто з радянських науковців наполягав на необхідності дослідження економічних процесів з урахуванням об’єктивних факторів невартісного походження. Відбувалися активні пошуки компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями. Наприкінці 80-х – початку 90-х pp. в економічній літера­турі починають формуватись засади нової концепції господарю­вання, розглядається можливість трансформації соціалістичної економіки в ринкову.

Разом з тим, слід відзначити, що за 70 років радянська економічна наука накопичила унікальний досвід опису і аналізу закритого тоталітарного суспільства. Важливою особливістю її розвитку було співіснування двох тенденцій, що відображали принципово різні підходи до проблем соціалістичної економіки. Перший, так званий “месіанський” напрямок розглядав радянський економічний досвід як унікальний та ультрапередовий. “Прозахідний” напрямок визнавав не тільки наявність глибоких відмінностей радянського господарського механізму, але й існування загальних для економік всіх типів систем принципів організації господарського життя. Ці два підходи являли собою два полюси однієї планети. Заперечуючи один одного, вони разом з тим ніяк не підривали основ економічної доктрини тоталітаризму, мали відверто апологетичний характер. Економічна теорія курсувала в межах уявлень, окреслених партійними документами, і потреб жорстко централізованого господарства.

Чимало вчених-економістів світової слави, які не вписувалися в межі тоталітарної системи; були знищені нею, інші були змушені змістити коло своїх наукових інтересів подалі від заідеологізованої політичної економії соціалізму (Є.Слуцький, Л.Канторович та ін.).

Канторович Леонід Віталійович(1912-1986) – видатний радянський економіст–математик, єдиний радянський лауреат Нобелівської премії з економіки. У праці “Математичні методи організації ї планування виробництва” (1939) він заклав основи теорії оптимального виробничого планування та лінійного програмування і став фундатором лінійного програмування у світовій науці. У 40-х рр. він поширив сферу застосування лінійного програмування з оптимізації процесу використання ресурсів на розв’язання так званої транспортної задачі, розрахунки для оборонної промисловості. Він вперше побудував статичну і динамічну моделі поточного і перспективного планування використання ресурсів на основі нових математичних підходів в області системної побудови економічних показників, які можуть застосовуватися в аналізі ціноутворення, ефективності капіталовкладень та ін. У праці “Економічний розрахунок найкращого використання ресурсів” (1959) Канторович застосував теорію лінійного програмування до проблем макроекономічного планування. Результати досліджень Канторовича були невідомі світовій науці. Їх лише через десять років повторили американські дослідники Купманс і Данциг. За внесок в теорію оптимального використання ресурсів Канторовичу одночасно з американцем Т.Купмансом у 1975 р. була присуджена Нобелівська премія.

 

 

ЛАУРЕАТИ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ З ЕКОНОМІКИ

На початку ХХ ст. шведський інженер-хімік Альфред Нобель, всесвітньо відомий як винахідник динаміту, заснував міжнародні премії видатним науковцям в галузях фізики, хімії, медицини, фізіології, літератури, які присуджували з 1901 року. У зв’язку зі зростанням ролі та значення в житті людства економічної науки Шведський банк у 1968 році заснував Нобелівську премію з економіки, яку з 1969 року почали присуджувати найвидатнішим економістам сучасності.

Лауреатами Нобелівської премії з економіки стали:

 

1969 — Ян Тінберген (Голландія) і Рагнар Фріш (Норвегія) — за розроб­ку математичних методів аналізу економічних процесів.

1970 — Пол Семюелсон (США) — за внесок у підвищення рівня науково­го аналізу в економічних науках.

1971 — Саймон Кузнець (США) — за емпіричні дослідження економіч­ного росту.

1972 — Джон Хікс (Англія) і Кеннет Ерроу (США) — за роботу з теорії загальної економічної рівноваги та економіки добробуту.

1973 — Василь Леонтьєв (США) — за розробку методу “затрати – випуск”.

1974 — Фрідріх фон Хайєк (ФРН) і Гуннар Мюрдаль (Швеція) — за робо­ти в галузі теорії грошей, кон’юнктурних коливань і аналізу взаємозалеж­них економічних, соціальних і структурних явищ.

1975 — Тьяллінг Купманс (США) і Леонід Канторович (СРСР) — за роз­робку теорії оптимального використання ресурсів.

1976 — Мілтон Фрідмен (США) — за дослідження в галузі споживання, історії і теорії грошей.

1977 — Бертіль Олін (Швеція) і Джеймс Мід (Англія) — за праці в галузі міжнародної торгівлі та руху капіталів.

1978 — Герберт Саймон (США) — за дослідження процесів прийняття рішень в економічних організаціях.

1979 — Артур Льюіс (Англія) і Теодор Шульц (США) — за роботи з еко­номіки країн, що розвиваються.

1980 — Лоуренс Клейн (США) — за дослідження економетричних коли­вань і економічної політики.

1981 — Джеймс Тобін (США) — за аналіз фінансових ринків і їх вплив на прийняття рішень у витратах, зайнятості, виробництві, цінах.

1982 — Джордж Стіглер (США) — за дослідження промислових струк­тур, функціонування ринків, а також причин і наслідків державного регу­лювання.

1983 — Жерар Дебре (Франція) — за введення нових методів аналізу в економічну теорію і праці з теорії загальної рівноваги.

1984 — Річард Стоун (Англія) — за фундаментальний внесок у створення системи національних рахунків.

1985 — Франко Модільяні (Італія) — за аналіз фінансових ринків і про­цесів заощадження.

1986 — Джеймс Б’юккенен (США) — за розвиток основ теорії прийняття економічних і політичних рішень.

1987 — Роберт Солоу (США) — за внесок в теорію економічного зростання.

1988 — Моріс Алле (Франція) — за внесок в теорію ринків і роботи з ефективного використання ресурсів.

1989 — Трюгве Хаавельмо (Норвегія) — за прояснення ймовірних основ економетрики і аналіз одночасних економічних структур.

1990 — Гаррі Марковіц (США), Мертон Міллер (США) і Вільям Шарп (США) — за роботи з теорії фінансової економіки.

1991 — Рональд Коуз (Англія) — за роботи з проблем трансакційних витрат і прав власності.

1992 — Гері Беккер (США) — за розширення сфери застосування мікроекономічного аналізу.

1993 — Роберт Фогель (США) і Дуглас Норт (США) — за роботи з еконо­мічної історії.

1994 — Джон Ф. Неш (США), Джон Ч. Харшані (США), Рейхард Зельтен (ФРН) — за внесок у розробку теорії ігор в їх прикладенні до економіки.

1995 — Роберт Е. Лукас-молодший (США) — за розвиток і застосування раціональних очікувань і за вдосконалення на цій базі макроекономічного аналізу та поглиблення нашого розуміння економічної політики.

1996 — Джеймс Мірліз (США) і Вільям Вікрі (Англія) — за фундамен­тальний внесок в економічну теорію стимулів в умовах асиметричної інформації.

1997 — Роберт Мертон (США) і Мірон Шоулз (США) — за новий метод “визначення вартості похідних”.

1998 — Амартья Сен (Індія) — за внесок в економічний аналіз добробуту населення.

1999 — Роберт Манделл (США) — за цикл робіт з грошово-кредитної і фіскальної політики.

2000 — Даніел Л. МакФадден — за розробку теорії та методів аналізу дис­кретного вибору; Джеймс Дж. Хекман — за розробку теорії та методів аналізу відібраних зразків.

2001 — Джордж Ейкерлоф, Майкл Спенс,Джозеф Стігліц — за дослі­дження функціонування ринку в умовах “асиметричної інформації”.

Література:

1. Антология экономической классики. В 2-х т. – М.: Эконов,1991.

2. Аникин А.В. Юность науки. Жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса. – М, 1975, 384 с.

3. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. – М.: Дело, 1994.- 688с.

4. Всемирная история экономической мысли. Т. 1-4. – М.: Мысль, 1987-1992.

5. Горкіна Л.П. Нариси з історії політичної економії в Україні. – К.: Наукова думка, 1994. – 244 с.

6. Історія економічної думки України: Навчальний посібник / Р. Х. Васильєва, Л.П. Горкіна та ін. – К.: Либідь, 1993. – 272 с.

7. Історія економічних учень : Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О. Татаренко та ін. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.

8. Історія економічних учень : Навч.-метод. посібн. для самост. вивч. дисц. / Л.Я. Корнійчук, Г.Ю.Кириллова, Н.О. Татаренко, С.Б.Погорєлов. – К.: КНЕУ, 2002. – 284 с.

9. Ковальчук В., Сарай М. Економічна думка в історичному аспекті: Навчальний посібник. – Тернопіль: ТАНГ-“Астон”, 1999. – 268 с.

10. Коропецький І.С. Українські економісти ХІХ ст. та західна наука. – К.: Либідь, 1993. – 192 с.

11. Майбурд Е. Введение в историю экономической мысли. От пророков до профессоров.– М.: Дело, 2000. – 560 с.

12. Негиши Такаши. История экономической теории: Учебник / Пер. с англ.– М.: “Аспект пресс”, 1995. – 462 с.

13. Пильгуй Н.А. История мировых экономических идей. – К.: Лыбидь, 1992. – 292 с.

14. Сурин А.И. История экономики и экономических учений. – М.: Финансы и статистика, 1998.– 200 с.

15. История экономических учений (современный этап) / Под общ. Ред. А.Г.Худокормова.– М.: Инфра, 1998. – 733 с.

16. Історія економічних учень: навчальний посібник. /Юхименко П.І., Леоненко П.М. – К.: Знання-Прес, 2002. – 514 с.

17. Ядгаров Я.С. История экономических учений: Учебник – М.: Инфра-М, 1997. – 288 с.

 


[1] Блауг М. Экономичксая мысль в ретроспективе. – М.: Дело, 1994. – с. 207