ТЕМА 5. ЕВОЛЮЦІЯ КЛАСИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ

 

Особливості розвитку капіталізму на початку XIX ст. – утвердження машинного способу виробництва, перші кризи надвиробництва. поява надлишкової армії найманої праці (безробіття) та ін. – зумовили помітні зміни у напрямках наукових досліджень, прагнення наступних економістів уточнити певні положення класичної теорії, пристосувавши їх до реалій життя. Поки що не спростовуючи основних принципів класичної доктрини, економісти цієї доби між тим закладали основи нової політичної економії.

Мальтус Томас(1766–1834) – англійський економіст. Основні праці – “Дослід про закон народонаселення” (1798), “Принципи політичної економії” (1820). На відміну від Сміта і Рікардо, Мальтус перш за все досліджує причини не багатства, а злиденності народу. Головну причину зубожіння він вбачав у дії закону народонаселення: випереджаючий темп приросту населення (геометрична прогресія) над темпом приросту життєвих благ (арифметична прогресія) прирікає надлишок населення на голод і вимирання.

Неможливість збільшення виробництва продовольства Мальтус пояснював обмеженістю земельних ресурсів і законом спадної родючості землі. Закон народонаселення в свою чергу зумовлював “залізний закон заробітної плати” – підвищення заробітної плати у довгостроковому періоді викликає надлишкове пропонування праці з боку зростаючого населення, що призводить до зниження заробітної плати, яке неминуче тяжіє до мінімуму засобів існування.

У “Принципах політичної економії” Мальтус дискутував з Рікардо з проблем теорії трудової вартості, концепції витрат виробництва, земельної ренти, прибутку. Він вважав, що прибуток є результатом продажу товару вище його вартості (витрат виробництва). Відтак виникає проблема реалізації, оскільки доходи робітників і підприємців виявляться недостатніми для поглинання виробленого сукупного суспільного продукту. Недостатність сукупного попиту може стати причиною криз, – ідея, яка через століття буде високо оцінена Дж.М. Кейнсом. Антикризовий фактор Мальтус вбачав у розвитку споживання “третіх осіб” (земельної аристократії, військових, священнослужителів та ін.). Тим самим Мальтус заперечив висновок Сміта про ощадливість як фактор нагромадження капіталу та зростання багатства: принцип ощадливості підірвав би стимули до виробництва. Мальтус був одним з перших науковців, який звернувся до ряду проблем макроекономічної рівноваги.

Cеніор Нассау (1790–1864) – англійський економіст, професор Оксфордського університету. Основна праця “Політична економія” (1850). Сеніор вважав багатством блага, цінність яких визначається їх корисністю (попитом) та рівнем доступності (пропонуванням). Сеніор вважає, що теорія трудової вартості звужує можливості пояснення багатьох економічних явищ, зокрема, зв’язку рідкісності благ та їх цінності. Не вдаючись до детального аналізу попиту, він окреслює поняття спадної граничної корисності.

З іншого боку, вартість формується під впливом витрат виробництва, які Сеніор визначає через суб’єктивну категорію утримання (пожертви) основних учасників виробництва. Пожертва працюючого найманого робітника – це втрачений час та спокій; пожертва капіталіста – капітал, відірваний від особистого споживання. Винагорода за пожертви набуває форми заробітної плати та прибутку. Але капіталіст не лише утримується від споживання, а й є організатором і керівником виробництва. Тому прибуток включає два види винагороди капіталіста – підприємницький доход і процент.

Ціна товару дорівнює сумі винагород капіталіста та робітника, достатній, щоб вони продовжували свою діяльність. Витрати виробництва є лише “регулятором” цін, а остаточне визначення їх залежить від попиту та пропозиції. Сеніор звернув увагу на те, що чинники попиту діють лише за умов вільної конкуренції. Монополізація виробництва нівелює їхню дію.

Сеніор підтримував класичну традицію, але в його теорії вже наявні елементи майбутньої доктрини граничної корисності, факторів виробництва, попиту і пропонування та інших основ неокласичного аналізу.

Сей Жан Батист(1767–1832) – французький економіст, професор політекономії. Основні праці – “Трактат політичної економії” (1803), “Катехізіс політичної економії” (1817), “Повний курс практичної політичної економії” (1828). Відомий як автор двох теорій, які стали фундаментальними у сучасній мікро- та макроекономіці – теорії “трьох факторів виробництва” та теорії реалізації (“закону ринків Сея”).

Сейвважав, що вартість і багатство створюються витратами трьох виробничих факторів – праці, землі і капіталу, які рівноправно беруть участь у процесі виробництва, мають власну продуктивність, створюють відповідну частку продукту і породжують відповідні доходи – заробітну плату, ренту та прибуток. Це трактування стане основою факторного аналізу і методу виробничої функції. Він запроваджує поняття “підприємливість” – талант організовувати виробництво та управляти ним, тобто оптимально поєднувати фактори виробництва. Сей з’ясовує походження доходу підприємця: це винагорода власнику капіталу за ризик (процент) та виконання управлінських функцій (прибуток).

Сей застосовує системний аналіз, досліджуючи процес суспільного відтворення за його сьогодні традиційною схемою: виробництво, розподіл, обмін, споживання. Він поширює поняття виробництва не тільки на матеріальні, але й на всі інші корисності. Сей вважав, що “вартість є мірилом корисності” і виявляється лише на ринку, до обміну вона є величиною невизначеною. Ціни благ, як і ціни факторів виробництва, регулюють попит і пропонування.

Сей беззаперечно сприйняв принципи економічного лібералізму А.Сміта і вважав, що у випадку реалізації цих принципів створюється об’єктивна неможливість виникнення ні надвиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту. Виробництво товарів та послуг породжує доходи, достатні для реалізації виробленого суспільного продукту. Це положення одержало назву закону Сея і стало широко відоме в формулюванні Дж. М. Кейнса: "пропонування створює попит". Воно стало підставою для фундаментального висновку класичної теорії про можливість безкризового розвитку ринкової економіки.

Бастіа Фредерік(1801–1850) – французький економіст. Основна праця – “Економічні гармонії”(1850). Відомий як автор теорії послуг та теорії гармонії інтересів, представникліберального оптимізму.

Виробництво Бастіа трактує як обмін послугами, внаслідок якого створюється корисність (цінність), що втілюється у готовому продукті. Сприйнявши теорію трьох факторів виробництва Сея й теорію утримання Сеніора, він вважав, що власники виробничих ресурсів, поступаючись ними заради виробництва, надають послугу іншим особам й позбавляють зиску себе. Тому така послуга повинна отримати відповідну винагороду у вигляді прибутку, орендної плати, ренти, проценту та ін.

Бастіа заперечив висновок Рікардо про обернену пропорційність у зміні прибутку та заробітної плати. Він доводить наявність абсолютного й відносного зростання частки заробітної плати зі зростанням капіталу та відносного зниження частки прибутку за абсолютного його збільшення. На підставі цих висновків Бастіа обґрунтував тезу про гармонію приватних та суспільних інтересів, особисту відповідальність кожного за результати своєї праці та необмежену конкуренцію як єдиний шлях до досягнення економічної гармонії в суспільстві. Ринкова економіка у Бастіа – це суспільство, в якому економічні суб’єкти “надають один одному послуги і взаємну допомогу заради загальної мети”.

Кері Генрі Чарльз(1793 –1879) – американський економіст, засновник ліберальної економічної теорії в США, представник ліберального оптимізму. Основні праці –“Гармонія інтересів агрокультури, мануфактури і комер­ції”(1850), “Основи соціальної науки”(1857).

Визнаючи фундаментальні принципи класичної доктрини, Кері разом з тим відкидав теорію трудо­вої вартості, песимістичні висновки Рікардо та Мальтуса щодо перспектив соціально-економічного розвитку, протиставляючи їм власне бачення проблеми вартості та перспектив суспільства, заснованого на принципах індивідуалізму та конкуренції.

Оригінальність трактування вартості полягала у тлумаченні її як оцінки людським розумом опору, котрий потрібно подолати, щоб отримати бажану річ. Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Її визначають два фактори: природа та праця людини, збережена завдяки її перемозі над природою.

Кері заперечує постулат класичної теорії про суперечність приватного та суспільного інтересів, які узгоджуються завдяки “невидимій руці” ринку. Його теорія “гармонії інтересів” виходить з того, що суспільний поділ праці потребує єднання всіх членів суспільства і визначальним стає не індивідуальний, а загальносуспільний інтерес. Капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають. Зростання багатства суспільства стає основою для зростання добробуту всіх. Тому праця та інтереси кожного мають бути підкорені загальній меті – розвитку суспільного виробництва. Дбаючи про власні цілі, підприємці змушені поліпшувати умови виробництва і становище робітників. Кожен учасник виробництва отримує доход, відповідний його внеску. Такий розподіл є цілком справедливим, не створює підстав для соціальних суперечностей і забезпечує гармонійний розвиток капіталістичного суспільства. Підставою для соціального оптимізму Кері суттєво слугували особливості бурхливого економічного розвитку США тих часів.

 

Мілль Джон Стюарт(1806–1873) – англійський економіст. Основна праця – “Принципи політичної економії” (1848) чверть століття була головним підручником в європейських університетах. Задум автора полягав у створенні оновленого варіанту “Багатства народів”. Він прагнув синтезувати всі відомі на той час економічні теорії, узгодити їх підходи. Але Мілль виступив не тільки як систематизатор і популяризатор економічних знань. Йому вдалося поглибити та уточнити ряд положень класичної доктрини, знайти більш точні та вичерпні формулювання, краще аргументувати узагальнення та висновки, доповнити її рядом оригінальних ідей.

Предметом політичної економії Мілль вважав економічні закони – об’єктивні закони виробництва і закони обміну та розподілу, які суттєво залежать від впливу суб’єктивних чинників, “люд­ських інституцій”. Мілль вдосконалив методологію аналізу: будь-які теоретичні висновки справедливі лише за певних умов, вони не можуть мати універсального характеру. Економічні змінні зазнають впливу багатьох факторів, серед яких важливо знайти і вичленить головні, визначальні. Мілль фактично розмежовує позитивний і нормативний аналіз: “науку” та “мистецтво господарювання”. Він робить спробу виявити і розмежувати “статику” і “динаміку” в економічних процесах, які у нього, однак, відповідають статистичному аналізу та аналізу історичних змін.

Тема вартості, як вважав Міль, класиками практично вичерпана, тому основну увагу він приділяє проблемі попиту та пропонування, руху цін. Він зауважив, що на цінність благ впливає не тільки кількість затраченої праці, але й інші фактори. Він виявляє наявність функціональних зв’язків: не тільки ціна змінюється під впливом попиту та пропонування, але має місце зворотний вплив ціни на попит та пропонування. У теорії капіталу Мілль висуває тезу про інвестиції як фактор розширення масшта­бів зайнятості, його вважають засновником інвестиційної теорії економічного циклу.

Схематичний виклад теорії міжнародного обміну Рікардо Мілль перетворив у систематизовану теорію вирівнювання міжнародного попиту. Мілль уточнив поняття ціни обміну (інтернаціональної вартості), він розширив межі моделі Рікардо, залучивши до аналізу транспортні витрати, розглянувши випадок торгівлі багатьма товарами, відстеживши залежність світової ціни та умов обміну від взаємного попиту країн, величини капіталу, який залучається у виробництво експортного товару. Він з’ясував, що розподіл між країнами виграшу від зовнішньої торгівлі залежить від еластичності попиту й про­понування: чим більш нееластичним є попит на імпорт або про­понування експорту, тим більшим буде виграш країни від участі в торгівлі.

Не відмовляючись від принципу “laissez faire”, Мілль розумів, що існують сфери неспроможності ринку, тому потрібна активна державна економічна політика (створення інфраструктури, розвиток науки та ін.). Він був засновником реформізму,автором теорії “колективного капіталізму”. Його програма реформ передбачала знищення найманої праці шляхом кооперативної виробничої асоціації; соціалізацію земельної ренти на основі земельного податку; обмеження нерівності за рахунок обмеження права успадкування.