Парадигма політики як діяльності держави.

Державоцентризм постає найбільш тривалою і стійкою політичною парадигмою, домінування якої зберігається до XXV – XXVI ст. При цьому відбувається її постійне оновлення з демонстрацією збереженої життєздатності. Початкове розуміння ролі та місця держави у житті людини і суспільства формується у двох версіях, які умовно можна позначити як східну та західну. Значущою ознакою суспільно-політичної думки Сходу стає виразна міфологічна складова уявлень про світ, державу, владу, взаємодію та суперництво між людьми і народами, котрі є творіннями і відображенням волі богів, відповідальних за кожну окрему сферу земного буття. Міф використовувався як пояснювальний принцип, ключ до розуміння людських вчинків і суспільних подій. Одночасно в ньому формулювались „надіслані зверху” розпорядження, приписи, напучування, правила поведінки, дотримання яких задля успішного досягнення мети вважалося обов’язковим. У східній версії державне буття вбачається єдино можливою формою політичних відносин, повноправним учасником яких розглядається лише імператор. Стосовно нього усі інші індивіди постають підданими. Взаємодія між ним і рештою соціуму відбувається на патерналістичних засадах великої сімї з головуванням у ній розумного та зваженого батька, котрий контролює і спрямовує свою родину, спираючись на універсальні принципи моралі (Конфуцій) або жорсткі та навіть жорстокі (страх викликає покору) норми законів (Шан Ян).

Однак для більшості науковців підставою для політико – парадигмального розрізнення слугує західна версія, представлена ідеями мислителів Стародавніх Греції та Риму. Тут сфера політичного чітко пов’язується з державою , невіддільною від соціуму та індивіда (polis – те, що відноситься до держави), а відповідна діяльність розглядається як синкретична (неподільна) суміш міфологічних, теологічних, морально – етичних, економічних і суто політичних ідей, система вмінь і навичок стосовно організації життя в суспільстві. Разом з тим починається процес деміфологізації та раціоналізації уявлень про неї. Поряд з її баченням як чогось привнесеного зовні, надприродного, а отже непіддатного людському розуму, формулюється припущення, що джерела політичності містяться в самій людині, наслідком активності якої і є політика та держава – продукт її природного розвитку. За Аристотелем, ознаками політичної соціальності людини, що відрізняють її від тварини, є вроджене прагнення до спілкування, спроможність володіти мовою, розрізняти справедливе і несправедливе, схильність до об’єднання з іншими задля реалізації спільної, а не приватної мети. Кожний вільний громадянин полісу (чоловік, але не жінка) постає як приватна особа, що входить у міську спільноту, в зв’язку з чим політика набуває своєрідної „антропоморфності”, оскільки є відношенням людини до світу та інших людей як учасника державно – публічного життя, який впливає на процес управління і ухвалення рішень. Завдання ж держави – забезпечення цілісності та єдності усіх її членів на основі пріоритету спільних інтересів.

Політика уявлялася однією з домінуючих сфер, котра визначає статус кожного і переважно базується на двох принципах: волі (силі) та традиції (порядку). У якості загальної матриці соціальних зв’язків її визначали швидше не як цілісну, а як тотальну, оскільки життя в державі та суспільстві обов’язково є політичним. За свідоцтвом Аристотеля Солон видав наказ, спрямований проти громадян, котрі в часи суспільних хвилювань байдуже ставляться до всього, що відбувається. Вони мали бути покарані та позбавлені громадянських прав. Фактично вигнання з полісу вбачалося співмірним позбавленню життя. Також вона розглядалася як суспільна функція панування задля підтримки впорядкованого буття (відображення космічного чи створеного богами його стану, котрий слугував засадничою, священною формою місця індивіда в соціумі), дотримання і збереження структури якого вбачалося доброчинністю (тобто вищою людською спроможністю коритися закону) і сенсом полісного існування.

А отже особливого значення набував пошук ідеально – оптимальної форми державного правління, яка дозволяла б досягнути бажаної мети. Адже на відміну від ойкосу (східної деспотії), населення якого схильне до емоцій, поліс менш цілісний та ієрархічний, оскільки у ньому сукупність дій вільних людей, податливих розуму, породжує відповідальне будівництво власного і суспільного життя. Хоча панування й присутнє, йому протистоять вільні члени полісу, в зв’язку з чим уряд вже не можна використовувати однобічно, в інтересах певної групи, клану чи особистості. Показовим тут є аристотелівське розрізнення правильних і неправильних її різновидів у контексті реалізації спільних (а не лише приватних) інтересів індивідів, здійснюване через відсоткове співвідношення всього населення держави до числа вільних громадян, які володіють усією повнотою влади. У першому випадку йдеться про монархію, аристократію та політію, тоді як у другому – тиранію, олігархію і демократію (як охлократію). І якщо сам Аристотель, як і його вчитель Платон, схилявся до продуктивного синтезу правильних форм, то філософи Середньовіччя віддали пальму першості одній з них – монархічному устрою.

Останній повністю узгоджувався з моделлю християнської церкви на чолі з Папою як верховним пастирем і намісником бога на землі. Сама ж політика визначається як промисел господній, тобто правління волі та дій бога (Тома Аквінат, Аврелій Августин), що породжує скептичне ставлення багатьох авторів до схоластики „втраченого періоду”. Однак ідеї і практика християнства як теологічної та політичної доктрини істотно вплинули на осмислення політичних відносин у європейській традиції. На відміну від стародавніх релігійних течій і систем, які так чи інакше стведжували думку про зверхність, обраність, особливість „свого” народу і його долі, воно вперше висунуло тезу рівності та універсальності життєвого шляху всіх смертних перед єдиним і вищим богом. Тим самим був зроблений крок від привнесеного з природного світу силового утвердження права даної особи і роду на життя до становлення системи суспільних відносин, зокрема політичних. Проголосивши заповідь „богу – богове, кесарю – кесареве” християнство створило вирішальні підстави для подальшого розподілу ідеології (власне релігії та її інститутів) і світського політичного устрою. Як наслідок, історія його первісної вотчини – Європи – розвивалася в духовному і політичному протиборстві римської католицької церкви з її універсалістським підходом до загальності та єдності християнського світу і світських властей феодальних держав, які апелювали до державно – територіального поділу і невтручання церковних ієрархів. Процесу так званої секуляризації передувало створення під вирішальним впливом церкви різних інститутів суспільного життя, які в подальшому, як і їх діяльність, наповнювалися світським змістом, виходили з-під відомства церкви під контроль держави чи суспільства.

І хоча деякі теологи Середньовіччя, насамперед Августин Блаженний, звертають увагу на індивіда з його спроможністю до вдосконалення, стверджується можливість протидії неправедному, безбожному правителю, тільки з початком епохи Відродження в системі європейських суспільних відносин політика починає розглядатися як категорія, пов’язана з дією людини, як боротьба між силою та законом. Якщо дієвість останнього недостатня, його може замінити чи доповнити сила. Самі ж закони лише тоді щось означають, коли спираються на внутрішню силу підкорення їм і силу зовнішньої його організації. При цьому вона може камуфлюватися під закон, навіть якщо в її основі закладена несправедливість. Втіленням сили і закону постає держава.

Таким чином, протягом практично двох тисячоліть, починаючи від „Держави” Платона і „Політики” Аристотеля аж до „Державця” Мак’явелі та „Левіафана” Гобса домінує синкретичне уявлення про політику як державне життя або життя за посередництва державного спілкування між людьми (які внаслідок цього стають „політичними”). Попри те, що в цей період теми природи та походження держави, характеру державного управління і спілкування (внутрішньодержавних відносин) постійно дотичні до соціальних проблем, співвіднесених з певними людьми, суспільними стратами і групами, світ політики – це перш за все сфера державного управління громадянами або підданими. Щоправда завдяки „Державцю” Макявелі здійснюється поступовий перехід до пізнання реальних політичних явищ, заснований на фактичній реабілітації ним світської влади та держави як її конкретної форми, котрі церквою вважалися гріховними (оскільки все, властиве людині, гріховне за походженням, природою і визначенням). Одночасно зміцнюваний інститут світської національної держави супроводжувався розвитком формальних структур і права, без якого вони нежиттєздатні. Абсолютне поширення права породжувало стійку ілюзію, ніби ухваленням хороших, розумних, справедливих законів можна і необхідно досягти миру, порядку та гармонії всередині держави, вдосконалюючи соціальну реальність.