Парадигмальний підхід до політики: сутність і особливості.

ТЕМА 2.

ПОЛІТИКА ЯК ФЕНОМЕН. ПОЛІТИЧНА СФЕРА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ СОЦІУМУ (ІСТОРИКО-ПАРАДИГМАЛЬНИЙ ПІДХІД)

Згадані нами в першій темі проблеми з визначенням предметного поля ЗТП, її розмежуванням з політичними науками породжені насамперед складністю, багатогранністю такого явища життя суспільства як політика. Питання стосовно того, що вона уявляє собою як відносно автономна сфера чи вимір буття людини та суспільства стара настільки ж, наскільки давнім є сам світ політики. За багатовікову історію політичної думки склалися десятки і сотні інваріантів відповіді на них. Дж.Понтон і П.Джил у книзі „Вступ до політики” вказують, що це концепція, котра використовується людьми у якості ментальної моделі для усвідомлення та пояснення навколишнього світу. За усієї його багатозначності цей термін включає в себе широкий набір різних видів діяльності, соціальних угод та ідей, які виявляються адекватними на даному етапі.

Міркування щодо сфери політики зазвичай починаються з визначення відношення між державою, суспільством і людиною, комплекс уявлень про яких, породжений єдиним соціо- та політико-культурним простором і відображений у поглядах, концепціях, теоріях, течіях конкретного періоду, можна назвати парадигмою як своєрідною моделлю „законної” для кожної даної епохи суспільно – політичної системи, сенсу, форм, цілей та засобів її існування. Головним призначенням парадигми слугують інтерпретація значущих для суб’єкта реалій навколишньої дійсності, їх оцінка та орієнтація в ній. Формуючись й існуючи у системі реальних суспільних відносин, вона постає своєрідним регулятором і координатором діяльності людей, покликаним забезпечити світоглядні та ціннісно – нормативні рамки для їх об’єднання й інтегрування в єдині спільноти.

Її створення і розвиток відбувається шляхом висування альтернативних гіпотез і теорій, концепцій та ідей, подолання одних і синтезу інших засадничих положень. Парадигма всіляко захищає себе від новацій, що підривають її базисні настанови, і спроможна зберігати своє панівне положення до того моменту, коли наочно не продемонструє власну неспроможність слугувати нормальним і дієздатним інструментом пояснення наявного соціально – політичного буття. Виникнення та перемога нового знання про політику „знімає” кризу політичної системи, внутрішні ресурси якої вичерпані й яка не має іншої альтернативи окрім змушеної адаптації до все нових економічних, культурно – психологічних, геополітичних і інших реалій.

В кожний конкретний історичний період суспільно – політичні процеси розгортаються та реалізуються в рамках особливої світоглядної парадигми, яка надає їм певну конфігурацію та спрямованість і при цьому має включати два взаємодіючі та тісно сплетені первні: розвиток і творення нового та збереження спадковості з минулим. В іншому випадку вона або нежиттєздатна, або спроби її реалізації матимуть непередбачувані наслідки, загрозливі як для людини, так і для суспільства і держави. При цьому зміна парадигми завжди має своїм підгрунтям перегляд більшості, якщо не всіх, засадничих цінностей, норм і настанов, усієї системи світорозуміння людей.

Відповідна категорія набула популярності з моменту публікації в 1970 році Т.Куном книги «Структура наукових революцій», де парадигма визначається як визнані усіма наукові досягнення, котрі протягом певного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем і їх рішень. Для дослідника генетичний аспект аналогії між політичним і науковим розвитком вбачався безсумнівним.А отже доречно згадати виокремлені ним стадії: допарадигмальну, в якій як відносно рівні співіснують конкуруючі елементи політики – людина, суспільство та держава;парадигмальну, коли один з них світоглядно набуває монопольного становища і саме з ним пов’язується політичне, тоді як інші елементи маргіналізуються, хоча і зберігаються; кризову, де з появою нових фактів дійсності пояснювальні можливості домінуючої парадигми зменшуються і вона поступово здає свої позиції на тлі посилення альтернативних поглядів; революційну - стара парадигма остаточно втрачає свою першість і змінюється новою.

Таким чином, парадигмудоречно розглядати у єдності двох її проявів – як механізму наукової революції та інструмента якісної трансформації суспільства, його переходу на новий рівень розвитку. Зараз нас цікавить останній її аспект, з огляду на який зазначимо, що поступальний рух людства супроводжується парадигмальними змінами і переходом від державоцентризму через соціоцентризм до антропоцентризму. Оскільки вони відбуваються не одномоментно, до трьох згаданих „чистих” парадигм додаються дві проміжні – бачення політики як взаємин між державою та громадянським суспільством і як комунікації між індивідами та спільнотами.