Сучасна демографічна політика.

Повоєнний розвиток демографічної політики (50-і-60-і рр. ХХ сторіччя) визначався багато в чому дискусіями навколо програм планування сім’ї в країнах «третього світу» і практичною діяльністю, пов’язаною з їх реалізацією. Соціально-політичною передумовою появи такого акценту в демографічній політиці була суттєва зміна політичної карти світу, звільнення від колоніальної залежності десятків країн, що розвиваються, перш за все в Африці та Азії. Традиційно висока народжуваність в них, яка практично не регулюється на рівні сім'ї, у поєднанні зі зниженням смертності в результаті розвитку медицини і охорони здоров’я породили феномен, який отримав назву «демографічний вибух». Швидке зростання населення виявилося серйозною проблемою для національних економік країн, що розвиваються, поступово набуваючи характеру глобальної проблеми.
Багато політиків і вчених вбачали в плануванні сім’ї та регулюванні народжуваності єдино доступний для економіки колишніх колоній засіб гальмування зростання населення (не заперечуючи при цьому і важливості соціальних та економічних перетворень).

Виступаючи на відкритті III Міжнародної конференції по сімейному планування (Бомбей, 1952), колишній президент Індії С. Радхакрішнан закликав до планування сім’ї для зниження смертності та збереження здоров’я матерів і дітей, підкреслюючи, що розвиток економіки і зміни соціальної системи – «довгострокові лікувальні засоби».
Колишній президент Міжнародного банку реконструкції та розвитку Ю.Р. Блек в 1961 р. у зверненні до економічної і соціальної Ради ООН писав, що «зростання населення загрожує звести до нуля всі наші зусилля по підняттю рівня життя в багатьох країнах».
У колективній праці «Криза народонаселення та використання світових ресурсів» (Гаага, 1964 р.), яка включає статті видатних державних та громадських діячів і вчених різних країн світу, для протистояння росту населення і зростання тиску населення на наявні ресурси пропонувалося проводити активну демографічну політику, приймати на державному рівні рішення, пов’язані з регулюванням народжуваності.

У все більшій кількості країн, що розвиваються, стурбованих високими темпами зростання населення, які ускладнюють економічний розвиток, з 60-х рр. ХХ сторіччя отримує визнання і підтримку політика контролю народжуваності. До 1975 р. у 34 країнах Африки, Азії та Латинської Америки діяли державні програми, що базуватися на поширенні практики планування сім’ї і були орієнтовані на зниження народжуваності та скорочення темпів зростання населення.

Більшість країн, що розвиваються, намічалися в якості офіційної мети скорочення загального коефіцієнта народжуваності з 35-45‰ в 1965-1970 рр. до 15-25‰ до 1985 р., наприклад: Індія - до 25‰ до 1984, Єгипет - до 24‰ до 1984 і т.п. Прийняті програми припускали зниження народжуваності в результаті популяризації та поширення практики обмеження дітородіння подружжями, включали санітарну просвіту та консультування з питань планування сім’ї, забезпечення населення протизаплідними засобами, пропаганду переваг малодітної сім’ї, стимулювання малодітності економічними і адміністративними заходами. Деякі країни (Індія, Малайзія, Непал, Пакистан та ін.) в якості одного з методів обмеження величини сім’ї дозволяли добровільну стерилізацію подружжів і забезпечували її проведення.

У багатьох країнах, що взяли офіційний курс на зниження народжуваності, програми планування сім’ї увійшли складовою частиною в національні плани економічного розвитку, тобто, по своїй суті, вони набули характеру комплексу заходів з обмеження народжуваності.

У 1969 р. XV сесія Комісії з народонаселення рекомендувала не обмежуватися лише фінансуванням програм контролю над народжуваністю, а використовувати ці кошти для дослідження взаємодії соціально-економічного та демографічного розвитку.
Програми планування сім’ї підтримувалися і підтримуються різними спеціалізованими та регіональними установами ООН, а також низкою неурядових організацій: Міжнародною федерацією з планування сім’ї, Радою з народонаселення та ін.

Низький культурно-освітній рівень населення та відсутність соціально-економічних стимулів до внутрісімейного обмеження дітородіння не завжди дозволяють успішно здійснювати програми планування сім’ї. Реалізація їх гальмується також браком фінансових і технічних засобів, браком кваліфікованих фахівців для служб планування сім’ї.

У 70-х рр. ХХ сторіччя у вирішення питань регулювання розмірів родини як частини проблеми збереження здоров’я матері та дитини включився Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) спільно з ВООЗ.

Регіональні конференції з народонаселення в Мехіко (1970), Аккрі (1971), Токіо (1972), Бейруті (1973) та Каїрі (1973) у в своїх резолюціях підкреслили, що політика народонаселення – складова частина політики та планування розвитку.
У 1974 р. Комісія з народонаселення прийняла документ «Діяльність ООН в області народонаселення», в якому в число п’яти основних напрямів оперативної діяльності ООН увійшли політика в області народонаселення та програми планування сім’ї.
Прийнятий на Міжнародній конференції з народонаселення в Бухаресті (1974 р.) Всесвітній план дій в галузі народонаселення звернув увагу урядів на те, що політика народонаселення не замінює соціально-економічний розвиток, а є частиною його. План передбачав створення в кожній країні органу, що займається проблемами народонаселення, а також систематичну оцінку ефективності політики народонаселення.
При підведенні підсумків реалізації Плану на Міжнародній конференції з народонаселення в Мехіко (1984 р.) був узагальнений досвід розробки політики в області народонаселення в різних країнах, проаналізовані тенденції, перспективи та цілі політики. У Рекомендаціях щодо подальшого здійснення Всесвітнього плану дій в галузі народонаселення (Мехіко, 1984), були намічені нові орієнтири в політиці народонаселення, зокрема, на досягнення певних рівнів тривалості життя і зниження смертності, причому диференційовано для розвинених країн і країн, що розвиваються.
Урядам було рекомендовано:

підтримувати планування сім’ї в рамках програм охорони здоров’я матері і дитини (як один з методів – скорочення пологів в занадто ранньому чи пізньому віці матері, збільшення інтервалів між народженнями і зменшення кількості народжень більш високого порядку);

виділяти необхідні ресурси на надання послуг з планування сім’ї, поліпшувати якість і підвищувати ефективність послуг з планування сім’ї;

забезпечити, щоб всі подружні пари та окремі особи користувалися основним правом людини вільно і відповідально вирішувати питання про кількість своїх дітей і про частоту їх народження, а також мати доступ до необхідної для цього інформації, освіти та засобів.

Кількість урядів, які підтримують цілі та програми планування сім’ї, збільшилася з 97 у 1976 р. до 125 в 1988 р., а число країн, де обмежується застосування засобів планування сім'ї, скоротилася за цей же період з 15 до 7.

Для того, щоб мати можливість отримувати і узагальнювати інформацію про демографічну політику різних країн світу, ООН проводить періодичні опитування урядів з питань політики в області населення. Всього було проведено сім таких опитувань – в 1963, 1972, 1976, 1978, 1982, 1988, 1993 рр. Результати опитування були проаналізовані, систематизовані і лягли в основу спеціально створеного Банку даних про політику в галузі населення. Банк містить постійно поповнюється інформацію по 174 країнах.

Експерти Європейської Економічної Комісії в документах, підготовлених у 1990 р., відзначали необхідність розробки для всіх країн єдиної бази даних, яка дозволяє здійснювати моніторинг політики населення, важливим напрямком якої виступає політика в галузі сім’ї та народжуваності. Виділялися такі її розділи:

I. Фінансова допомога сім’ям: 1) сімейні допомоги; 2) гранти на освіту; 3) субсидії на житло, спеціальні цільові позики певним категоріям сімей; 4) податкові пільги сім’ям з дітьми.

II. Політика допомоги жінкам у здійсненні їх двоїстої ролі: 1) відпустки матерям та батькам у зв’язку з народженням та вихованням дітей; 2) спеціальні пільги жінкам в області зайнятості (робота на дому, неповний робочий час, гнучкий графік роботи і т.д.); 3) розвиток системи дошкільної освіти.

III. Політика допомоги одиноким батькам: 1) особливі пільги у забезпеченні дитячими дошкільними установами; 2) фінансова допомога.

IV. Політика підвищення стабільності родин: 1) регулювання мінімального віку вступу в шлюб; 2) законодавче регулювання розлучень.

V. Політика планування сім’ї: 1) забезпечення засобами контрацепції; 2) політика в галузі абортів.

Дискусійним на Заході залишається питання про те, якими мають бути розміри допомог сім’ям та інших пільг і компенсацій, щоб вони не послаблювали трудову мотивацію і не знижували ступінь участі батьків у суспільному виробництві, не підривали економічні функції заробітної плати, не перекладали на суспільство особисту відповідальність самих батьків за сім’ю та їхніх дітей.

Завершуючи розмову про сучасну демографічну політику, слід відзначити і новий акцент у постановці проблем політики в області народонаселення, пов’язаний із висловлюваними пропозиціями про необхідність світової політики населення, що доповнює національні політики, або, правильніше сказати, формулює загальні підходи та узгодження цілей в її проведенні на національному рівні.

На думку ряду вчених, немає сумніву, що наша планета не здатна вмістити необмежену кількість населення через обмежені розміри і вичерпаність природних ресурсів. Тенденція до поліпшення матеріального рівня життя неминуча. Вона збільшує витік природних ресурсів і призводить до того, що подальше зростання населення досягається ціною погіршення умов життя. Нові відкриття в науці і нові технології можуть, звичайно, послабити гостроту цього питання, але не можуть зняти його з порядку денного, якщо продовжиться зростання населення.

Зростаюча диференціація економічних стандартів різних верств населення, країн і цілих континентів, загроза погіршення навколишнього середовища, нерозумної гонки озброєння і т.д. також спричиняють негативний вплив на якість умов життя людей.
Ідея світової політики або, як мінімум, координації національних політик в області народонаселення не така вже й фантастична, як вона може здатися на перший погляд. Проблеми народонаселення мають глобальний характер, так само як і екологічні та енергетичні проблеми, тому рішення таких проблем цілком може і має бути знайдено на рівні ООН в формі компромісу та узгоджених стратегічних дій національних урядів та міжнародних організацій.