Історія демографічної політики.

Необхідність підтримувати певні пропорції між населенням, ресурсами і навколишнім середовищем завжди усвідомлювалася як важлива і складна управлінська задача.

Демографічна політика має давню історію та багатий досвід практичної реалізації: від заснування стародавніми греками колоній для розселення населення, що швидко приростало, або встановлення римськими імператорами привілеїв тридітним сім’ям до політики «одна сім’я – одна дитина» в сучасному Китаї.

Виникнення античної держави з її законами, з суспільною нерівністю і економікою, побудованою на праці рабів з її вкрай низькою продуктивністю, зумовило зародження і розвиток демографічної політики як державної політики. Розробляючи та реалізовуючи закони, що упорядковують життя і співіснування мільйонів людей, держава прямо або побічно регулювала і демографічну поведінку індивідуумів та сімей. Так, в одному з найдавніших правових актів – зводі законів вавілонського царя Хаммурапі (приблизно 1760 р. до н.е.) – з 282 статей 68 були присвячені сімейному праву.

Зростання чисельності населення древніх держав у сприятливі роки, коли війни та стихійні лиха, епідемії та неврожаї не скорочували населення, змушувало до контролю його зростання шляхом стимулювання роззосереджених населення аж до примусової еміграції. Уже в IV-V ст. до н.е. у невеликих давньогрецьких містах-державах відчувалося перенаселення, що спонукало вимушену еміграцію надлишку населення і набувало форми періодичного заснування колоній. Грецьку колонізацію Середземномор’я і Причорномор’я (а витоки її лежать у VIII ст. до н.е.) можна, мабуть, вважати першою формою цілеспрямованого регулювання чисельності та розміщення населення.

Переселення мешканців із густонаселених районів в малонаселені з надлишком землі для підтримки «оптимальної» пропорції між кількістю землі, продовольства та населення пропонувалося в V ст. до н.е. давньокитайським філософом Конфуцієм (551-479 до н.е.) і його послідовниками як ефективний державний захід. Конфуцій говорив своїм учням: «Якщо багатство розподілити рівномірно, то не буде бідних, якщо в країні встановити гармонію, то населення не буде здаватися малим».

Проблема обмеження чисельності населення, небезпека надмірного зростання народонаселення, яка періодично поставала в державах античного світу, знайшла відображення у висловлюваннях і роботах видатних грецьких мислителів того часу: Сократа (бл. 470-399 до н.е.), Платона (427-347 до н.е.) і Арістотеля (384-322 до н.е.).

Великий вплив на формування поглядів на політику в області відтворення населення справляли релігійні доктрини, цілком замінюючи в якості регуляторів поведінки правові норми. Християнство засуджувало аборт і дітовбивство, але заохочувало стриманість. Релігійні доктрини Сходу, переважно в Китаї, Індії, Персії, в цілому заохочують продовження роду і дітородіння, але в буддизмі (і в меншому ступені в індуїзмі) обітниця безшлюбності вважалася високим духовним ідеалом.

У середні віки змінилися економічні умови, які сприяли появі у селян стимулів до великої сім’ї – виховання дітей коштувало дешево, а робоча сила в господарстві була потрібна, тим більше, що оподатковувалося, як правило, тільки доросле населення. Ставлення до чисельності населення, до сім’ї визначалося високим рівнем смертності, епідеміями, які забирали сотні тисяч життів.

У XVII ст. уряд Франції одним із перших в Європі починає проводити політику заохочення зростання населення. Її мотиви обумовлювалися як вченням меркантилізму, так і демографічною ситуацією. Франція понесла великі втрати в 30-річній війні з Німеччиною (1618-1648), а також втрачала населення через значну еміграцію, викликану релігійними переслідуваннями гугенотів.

До середини XVIII ст. посилилися економічні передумови популяціонізму, пов’язані з розширенням мануфактурного виробництва і збільшенням попиту на робочу силу. Це підтримувало подальше поширення ідей бажаного зростання населення. Вони знайшли своє відображення в працях великих французьких просвітителів Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), Ш. Монтеск’є (1689-1755), Д. Дідро (1713-1784) та інших мислителів. Лише Вольтер (1694-1778), мабуть, скептично ставився до ідей про зростання населення, співвідносячи проблему населення з проблемами його добробуту та духовного розвитку.

Багато хто з російських державних діячів і вчених XVIIІ-XIX ст. підтримували ідею збільшення населення. У кріпосницькій Росії існував закон, за яким кожна родина платила податі («тягло»). Звідси випливала зацікавленість держави в ранніх шлюбах, так як збільшення числа нових сімей забезпечувало приплив нових доходів у казну. Ранні шлюби і висока народжуваність схвалювався церковними догматами, формували установки та поведінку населення.

Найбільш систематизовано виклад необхідних і можливих заходів політики населення в Росії було представлено в трактаті М.В. Ломоносова «Про збереження і розмноження російського народу» (1761 р.). Він пропонував провести заходи, спрямовані на створення сприятливих умов для народження дітей у шлюбі і поза ним, на скорочення дитячої смертності, на припинення еміграції. Заходи були як культурно-просвітнього, так і адміністративно-правового характеру (перегляд церковних правил та звичаїв).

На рубежі XVIII-XIX ст. на зміну популяціонізму прийшла інша, протилежна доктрина, що доводила необхідність стримування зростання населення. Вона отримала назву «мальтузіанство» – від імені свого творця Томаса Роберта Мальтуса (1766-1834). Економічною передумовою антипопуляціонізму був промисловий переворот, який швидко поширювався. Він вів до появи «зайвих робочих рук і ротів», накопичення надлишкового населення.

Мальтус, який запозичив ідеї англійця М. Хейла і італійця Дж. Ортеса про зростання населення в геометричній прогресії і ряд інших економічних ідей і теорій, пояснював причини виникнення бідності і пауперизму перенаселеністю та нерозумним розмноженням робочого класу, висловлювався за попередження надлишку населення, в тому числі шляхом поширення в народі норм християнського аскетизму, утримання від вступу в шлюб і приборкання «інстинкту розмноження».

Наприкінці XIX ст. знову з’являються передумови для відродження популяціоністських ідей. Економічна і географічна експансія, що супроводжувала боротьбу за розділ світу на сфери впливу, підвищила роль чисельності населення як фактору сили, можливості створення великої армії. Низька народжуваність у багатьох країнах Європи і зниження приросту населення сприяли тому, що демографічні проблеми стали предметом обговорень на засіданнях парламентів.

Відомий французький демограф Жак Бертільон (1851-1922) оголосив теорію Мальтуса «ганебною», вимагав законодавчими методами впливати на збільшення народжуваності.

Розвиток поглядів на демографічну політику в XX в. спостерігаємо в Італії та Німеччині.

Експансія, боротьба за життєвий простір були стрижнем геополітики італійського фашизму та німецького нацизму, яка принесла незліченні лиха народам Європи, призвела до втрати десятків мільйонів людей, які загинули в Другій світовій війні.
Популяціоністська демагогія була важливою ланкою ідеологічного арсеналу фашизму. Так, виступаючи в 1927 р. у палаті депутатів, італійський дуче Муссоліні заявив у своїй промові: «Не основним, але вирішальним фактором політичної, а також економічної та моральної сили націй є їхня демографічна міць». Ним було написано брошуру «Чисельність як сила», в якій він висловив думку, що висока народжуваність буде відрізняти фашистський народ від інших європейських народів і вказувати «на його життєздатність, на його волю до продовження життєздатності у віках».

Політика населення Гітлера, подібно політиці Муссоліні, диктувалася двома міркуваннями: 1) численне населення було необхідним для задоволення зростаючої потреби в «гарматному м’ясі»; 2) демографічний компонент був важливою складовою частиною «расової теорії».

Для демографічної «просвіти» в Німеччині була величезним накладом випущена пропагандистська брошура «Вимираючий народ». У мільйонах примірників цієї брошури всі помилки списувалися на епоху «лібералізму та марксизму». Були заборонені протизаплідні засоби та аборти, рекламувалася і заохочувалася позашлюбна народжуваність.

Фашизм і нацизм на довгі роки скомпрометували ідеї демографічної політики, які й зараз нерідко пов’язують тільки з тоталітаризмом (фашизмом або комунізмом), з його агресивністю, яка потребує мільйонних армій для утвердження своїх ідеологій серед інших територій і народів.

Історія демографічної політики показує, що вона була слабким інструментом і не могла помітно впливати на відтворення населення. Суспільно-економічні умови, як правило, зводили нанівець усі зусилля демографічної політики, якій відводили нерідко хибну роль панацеї для лікування хворих економік і соціально-політичних систем.