Як працювати з інформацією в ЗМІ і для ЗМІ
Лекція 6
Більшість ефектних новин – це „жорсткі” історії про аварії-катастрофи-убивства-провали на професійному і особистому фронті. Втім, переважно інформаційний пул будь-якої медії, держави, культурного регіону утворюють сюжети з життя, на з’яву й наявність яких журналісти ледь чи впливають, а редактори здатні хіба вибрати повнішу й обґрунтованішу їхню версію. Пересічно історія для новин – це історія, яка почалася з дрібного інциденту, але перетворилася на приголомшливу новину завдяки відкриттю в ній попередньо прихованого аспекту.
Але ні новини, ні історії з титром „блискавка” не виникають на рівному місці – це наслідок аналітичної роботи редактора і пошуку журналіста, які знають, де попорпатися в інформаційних відвалах і під яким кутом розглядати те, що там викапано після всіх, хто позбирав вершки інформаційно позірних приводів... Тож усім, хто хоче працювати в ЗМІ – чи на „вході” (репортером) , чи „у хаті” (редактором новинарні), потрібно розвивати чуття на новину: відчувати, де шукати, з ким про це говорити і щов них запитувати.
Рішучість, послідовність, завбачливість – ці три слова має бути написано на стіні кожного ньюзруму. Досліджувати на предмет основного повідомлення треба всі інформприводи, навіть якщо випадок не обіцяє геть нічого особливого
Звісно, журналісти не повинні бігти стрімголов на місце будь-якої халепи, як редакторам не слід робити далекосяжні висновки на підставі однієї пари дивних збігів. Вміння відчувати не тільки (по)дію, а й дійових осіб, послідовно розібратися в мотивах дається тільки тим медійникам, які з повагою ставляться до дрібниць і корисних деталей, уміють дочекатися нагоди і виявити наполегливість у мить, коли фігурант історії мимохіть „пробалакається”.
Дістати інформацію, необхідну для оцінки медійного потенціалу будь-якої новини, можна тільки шляхом ненав’язливого розпитування, і найкраще – в кулуарах, протягом спілкування задіяних осіб зіншої нагоди. Іще одна корисна для медійників звичка – не бігти туди, куди поспішають усі твої співбрати по ремеслу. Why follow the herd? (У натовпу правди немає.) Може, поки всі проривались на місце події, треба було б дістати інформацію від самого призвідця цієї події? Імовірність „вийти” на хорошу новину чи висвітлити неординарну подію як „історію в деталях” значно підвищується, якщо працівники медій цікавитимуться своїми інформувачами не тільки в разі кричущих інформаційних приводів. Коментаторів, експертів та інформаторів треба плекати у проміжку між сенсаціями. Особливо добре це спрацьовує для редакторів та журналістів інформаційних агенцій. Підтримувати зв’язки з „контактами” варто, навіть якщо події, до яких вони запрошують долучитися вас – нецікаві й ординарні, як на побіжний погляд. Хороший медійник, як і хороший опер, завжди щиро цікавиться темою і задіяними в ній людьми.
Утім, сенсацій це подекуди не обіцяє, бо переважно медійники працюють не з відверто жорстким, а з... недопрацьованим інформаційним матеріалом. Follow-up, або підчищання хвостів – це дві третини пересічної праці в ЗМІ. Доводиться витягати зі смітного кошика чи „портфеля № 3” якусь нафталінову історію і робити з неї дещо позірно свіже.
Але почасти трапляється чимало нагод, які внаслідок медійного їх відстеження здатні принести інформаційний привід важливіший, ніж початкова історія, що це відстеження спровокувала. Хороші репортери і уважні редактори в новинарнях постійно замислюються над тим, чого можна додати (бо раніше його бракувало) для завершення давньої інформнагоди і перетворення її на свіжу новину.
Дуже багато продуктивних новин з’являється на інформаційних стрічках і сайтах внаслідок уміння бачити звичні речі під незвичним кутом, коли журналіст і редактор видають у ЗМІ „сенсацію через інтерпретацію”. Дуже часто, завваживши в місцевій газеті чи на регіональному ТБ маленьку публікацію, яка зачіпає неторкану тему або „повертає” відому річ незвичним боком, редактор дає завдання журналістові встановити передісторію і відновити внутрішні зв’язки, логічно поєднавши фактаж з кількох розрізнених публікацій за певний відтинок часу. Зачіпок на подібні інтерпретаційні нагоди медійники шукають, як правило, в „засушено-переквашених” офіційних звітах. Цей матеріал можна визнати інформаційно ефективним, тільки якщо навчитися читати його далеко й уважно, незважаючи на позіхальні рефлекси... Бо щось, варте новинарної інтерпретації, може бути замасковане дрібним шрифтом у примітках до третьої глави на сторінці 207. Найкращі приводи і ключі подання сховано в звітах там, де викладаються свідчення чи заяви сторін конфлікту. Так само уважно в ЗМІ перетрушують і щойно розсекречені, або дуже розпорошені, матеріали щодо якихось небезпечних подій і явищ – в результаті виходить медійна картина злочину, яка буде підставою для потерпілих, чиї свідчення зібрали медійники, добиватися захисту своїх прав у суді.
А ще досвідчені новинарі в світі давно збагнули: судити про людей за виглядом або заняттям (селюки, ліміта, двірники – що вони розуміють!) – надто хороший спосіб... помилитися у висновках та проґавити актуальний медіапривід. Гірше у вітчизняних медійників нині з якістю й рівнем ідей, які виносяться ними на загальне обговорення в ЗМІ. Бо жодна свіжа ідея не прийде в голову професіоналові, чий світогляд вузько обмежений фаховим полем, стереотипами медійного формату і рамками „політкоректності”, яку слід би назвати внутрікорпоративною цензурою (заборонені теми, небажані експерти, застороги на відсутність змог критикувати менеджмент, диктат начальственого смаку). Нормальний медійник повинен мати змогу порівнювати і читати не тільки власну „корпоративну” пресу – йому для підтримки службової відповідності потрібно читати газети, журнали, книги і регулярно відвідувати виставки й конференції не тільки в порядку редакційних завдань. А найфаховіші медіадіячі мають цілі бази ідейтазбірники концепцій, що невдовзі знаходить свою медіареалізацію в оригінальних чи не дуже, але цікавих і актуальних проектах.
На жаль, переважна більшість новинарів та й журналістів ширшого спектру медіадії мають дуууже вузький погляд на свої джерела інформації. Достатньо продивитися основні газетні видання України і переглянути теленовини головних наших каналів, щоб побачити, наскільки мало там новин, підготовлених самими газетярами й теле-радіожурналістами. Іще меншу частку в загальному потоці новин мають по-справжньому актуальні історії з українського приватного життя. Незважаючи на те, що навальне політиканство вже суттєво знижує рейтинги, наші медіаменеджери продовжують гидувати новинами для „маленького українця”. Виняток – тільки якщо це втнула/сказала/відповіла „зірка” місцевого чи загальноЕсЕнДівського побиту (яка жодного позитивного досвіду не надбала, а – епатує, дуріє, поводиться як клоун тощо).
Звісно, багатьох у ньюзрумах рятує по службі велика сила інформації з грифом „офіційна” – але й її якісні параметри не завжди відповідають медіапотребам та вельми далекі від інтересів більшості аудиторії. Втім, читачі, слухачі і глядачі одразу ж напружують увагу, якщо в ефірі й пресі з’являється дражлива чи критична інформація з неофіційних джерел – тобто передана через особисті контакти завдяки довірі до медіадіяча і засобу інформації. Це означає, що джерело неофіційної інформації довірилося новинарям, знаючи, що в разі переслідувань журналіст і редактор ризикуватимуть сворїм матеріальним благополуччям і навіть свободою чи життям, аби убезпечити цей неформальний „контакт”... Нині в умовах інформаційної війни всіх проти всіх і тотального перевантаження каналів сприйняття медійникам як ніколи корисно бути відкритими до нетрадиційних джерел і тематик. Звісно, що така відкритість передбачає й системні заходи у ЗМІ з перевірки всієї „неформальної” інформації – а надто тієї, яка намагається сховатись за „офіційним” статусом.
Справжні осереддя нових ідей для ЗМІ, як і чудовий засіб верифікації отриманих медійником відомостей, це –
- університети й дослідні інститути;
- видання спеціальні й альтернативні;
- книги, особливо документально-художні чи меморіально-джерелознавчі;
- журнали за інтересами, які видають не для академічної аудиторії, а для аматорів чи просунутих спеціалістів;
- міжнародні організації (продукують велику кількість аналітичних викладок у вигляді звітів, статдовідників, баз даних, проводять численні конференції й семінари, де висвітлюється багато несподіваних тем, і – мають значний штат експертів, кожен з яких сам по собі є неторкане джерело історій і концепцій; крім того, за „гарячої” медіанагоди можна завжди розраховувати на їх фаховий коментар за допомогою мобільного зв’язку чи інтернету).
Крім усього вже названого, в пошуках „своєї історії” чи топ-новини медійникам не варто гребувати такими джерелами опосередкованої інформації, як „датські” нагоди та приватні оголошення. Так, у пошуках матеріалу до історичної довідки з нагоди річниці від дня чиєїсь загибелі можна натрапити на прихований звіт-свідчення самовидця, адреси забутих і не залучених до розслідування свідків, спонтанні документальні свідчення (рукописні начерки, записки, нотатки з резолюціями) – з цього вийде не довідка на сайт, а шикарний нарис чи пошукова стаття. Додатковим або й відправним матеріалом до цих публікацій може правити звичайне оголошення, як у випадку з продажем дитини на всиновлення, а насправді – на „запчастини” для трансплантацій...
Головне, що має привертати увагу медійника при пошуку інформації в розпорошеному масиві або неспеціалізованих її осереддях, це – явні несумісності, речі, що вочевидь „не стикуються”, потребують значних пояснень. Приміром, чому ця дрібна установа має справу з наданням державі прав на власність неповносправних її громадян, та ще ув обмін на зниження податків? А ця кредитна спілка зі словом „німецька” у назві чому пропонує кредити за 5%, прибуток по вкладах 25%, а діє в Україні ледь чотири місяці як..? Чого це приватний навчальний заклад, що його зареєстровано як ТОВ, має право видавати документи про МБА-освіту „світового зразка”??
От де точно не водиться цікавих тем для висвітлення та несподіваної нової інформації, так це в комерціалізованих прес-релізах, на прохідних чи періодичних прес-конференціях, у більшості поштових надходжень „мейл-діректу”, в соцопитуваннях з мізерною вибіркою та незрозумілим принципом представництва, наукоподібних рекламних проспектах, де як панацея рекламується щось очевидне до пересічності, а також – в оповідках про те, що Хтось Там говорить та на подіях „спеціально для преси” на кшталт фотосесій для „зірок”, презентацій чи прес-фуршетів. І, звісно, жодної хорошої історії для ЗМІ ще не вийшло з новин про сварки.
Найчастише сам факт сварки є виплодом уяви репортера-фрилансера, в якого видався „нерибний” місяць і він вправляється в риболовлі ув акваріумі суто заради заробітку... Надуживають уявним драматизмом і ті новинарі-початківці, які під ракурсом „сварка” напрацьовують собі портфоліо, „освіжаючи” інформацію третьої черги, відпрацьовану за місяць до цього в ЗМІ конкуруючої концепції. Головна ознака подібних „переробок” – цілковитий брак ракурсу і сила-силенна фактичних неточностей. Застосовувати таку інформацію як ілюстративну чи доказову – означає наражатися на звинувачення в дифамації чи спотворенні фактів, а в гіршому разі – зіргати роль подстави й бути використаним з не вами покладеною метою...
Тож як найліпше скористатися джерелами для інформування через ЗМІ і при тому не дозволяти використати вас як медійника? Бо сьогодні кількість потенційних та офіційних джерел зашкалює за десяток на кожен окремий інформаційний привід. І нині значно більше медійників полюють за інформацією в гостроконкурентному середовищі доби і-нету: крім репортерів, журналістів, експертів і редакторів, до медіаполювання долучилися контент-менеджери, сисадміни й „технописи” (технічні письменники – рівзновид внутрімовних перекладачів з метамови на загальнозрозумілу).
Зараз у медійника найбільше шансів мати справу не з особою-ньюзмейкером, яка цікавить не тільки вас, а – з її піар-агентом, прес-секретарем чи речником. Тим важливішими стають правила і настанови для безпечної роботи з джерелами інформації. Звісно, більшість стосунків між медійником і джерелом є прозорою операцією, та дедалі частіше журналістам з редакторами доводиться вступати з джерелом у гострі інтелектуальні протистояння, змагаючись за кожну дрібку значущих відомостей. В цьому змаганні редактор відіграє роль начальника штабу, а журналісти змушені поводитися з нахабством комівряжерів та обережністю резидентів. Тільки в такому розподілі функцій можна бути певними, що передаєте людям найповнішу версію дієвої події, а не версус вашого джерела, штучно випрацюваний ним заради власних інтересів.
Щоб ніколи не сісти на чийсь гачок та не опинитися всією медією „на підвісі”, в роботі з джерелами інформації слід дотримуватися низки обов’язкових правил.
1. Ніколи не приховуйте, що ви – медійник, і ця інформація є предметом вашого професійного, а не приватного, інтересу. Виманювати в людей інформацію не тільки безчесно, а й небезпечно для виманювача. Якщо, спілкуючись з вами, „контакт” не усвідомлює, що робить заяви, а не просто язиком тріпає „за життя”, він з великою імовірністю легковажитиме у своїх викладках. Кожній людині притаманно намагатися виглядати краще, компетентніше, розумніше, ніж є насправді, – тому в приватних розмовах людей часом заносить у „синдром Мюнгхаузена”. Отже, якщо хочете мати свідчення певні щодо достовірності, дайте свідкові знати, що він мусить взяти за свою інформацію певну відповідальність. Тоді люди стають значно обережніші у висловах, виважують кожне слово. Якщо ж приховати, що інформація їх потрібна для медіавиробництва, це спонукатиме їх не стільки до відвертості, як до перебільшень і нічим не мотивованих присудів, суб’єктивно оцінних опіній.
2. До джерел слід бути справедливими. Особливо – якщо їх звинуватили, критикують чи залякують. Не журналістська справа переказувати звинувачення й тим більше намагатися скористати з цього шляхом залякувань, обману й шантажу. Облиште шантаж спецслужбам, а „контактові” запропонуйте свою допомогу – хоча б у доведенні до громадськості його власної версії. Журналіст – не шпигун і не прокурор, його справа – без пристрасті, справедливо й дружньо поставитися до джерела, яке перебуває під тиском. Навіть убивця має право бути вислуханим.
3. Затверджувати текст для публікації у ЗМІ заведено „по фактах”. Кожне джерело намагається контролювати свої висловлювання на публіку. Щоб цей контроль не дійшов стадії секвестру, краще не показувати „контактові” повний текст вашого допису – лише ті місця, де наводяться прямі цитації і є фактаж, що потребує контролю і узгодження. Бо медійна справа полягає в тому, щоб точно викласти факти й опінії, а не зробити заготованку для подальшого торгування з джерелом інформації...
4. Кожне джерело має право забрати свої слова назад. Часто люди, не усвідомлюючи наслідків сказаного, можуть наговорити журналістові зайвого, про що згодом пошкодують (не виключено, що й обоє). Але – немає сенсу ставити правильні запитання, якщо надати „контактові” змогу цілковито відмовитися від УСІХ відповідей. Утім, якщо джерело бажає виправити чи доповнити дещо сказане вам, то варто надати таку можливість. Та якщо редактор запідозрить, що правка зроблена під тиском або є відмовкою, він може взяти на себе відповідальність переказати публіці обидва варіанти вислову: і до, і після правки. Інша річ – коли люди зрікаються своїх слів, якщо їх можуть за це звільнити чи загрожує ще більша небезпека. Тут уже справа вирішуватиметься на редакційній раді: чи зможе медія гарантувати джерелу безпеку анонімністю, криптонімом чи іншими формами камуфляжу – або ж ухвалить взагалі не публікувати правлений матеріал.
5. Цінність інформації не вимірюється тим, скільки за неї заплачено. Платити за фактаж для ЗМІ – це небезпечний прецедент. Таким робом джерела спонукаються до прямого зиску, а це провокує конкуренцію, як-от на ринку. Джерела такого „ринку подій” знають: що крутіша новина, то вищі будуть ставки – і історію штучно „накручують” вигадками і прикрашанням фактажу. Платні інформатори мають погану репутацію навіть у міліції й спецслужбах: джерела „на утриманні” зрадливі й ненадійні. Тож, якщо ваш ЗМІ вирішив вдатися до такого заохочення своєї автури, його менеджмент має бути готовий відбивати судові позови за наклеп і виплачувати компенсації за інформаційне шахрайство.
6. Уповноважений не завжди означає „добре інформований”. Більшість чинників офіційних установ добре знають... лише свою установу й слугують посередниками, тож виступати як „офіційне джерело” не мають підстав. Вони-бо лише передають ваші запитання вищим чиновникам і доправляють навзаєм відповіді, які неминуче втратили свіжість, а ви таким робом не маєте змоги перепитати й поставити додаткові запитання. Тому варто налагодити зв’язки передовсім з тими чиновниками, які надаватимуть вам безпосередню інформацію, а не профільтровану через їхню прес-службу чи з вуст політтехнологів.
7. Справжній політтехнолог – це фахівець у політиці на посаді головного речника чи першого помічника. Решта „птахів-говорунів на камеру” є посередниками в комунікації та медійно-політичною челяддю. Справжні політтехнологи дуже близькі до своїх босів, вони тлумачать їхні дії для преси, намагаючись упередити „погані новини” чи відвернути від них загальну увагу. Все, що каже такий політжрець для запису (майже офіційно), має суттєве значення. Єдине питання, яке журналісти й редактори мають поставити собі з приводу сказаного політтехнологом, – „Навіщо він нам ЦЕ сказав тут і зараз?” Якщо відповіді по суті не знайдете, є підстава запідозрити маніпулятивний умисел: значить, очікування медійників намагаються потай спрямувати в бажане для політика річище. (Ефект „димової завіси”: спочатку вам кажуть, що до краху залишилися лічені дні, потім – години, а насамкінець... просять привітати їх з черговим тріумфом. Поки всі чекали краху, політик зробив свою підколодну справу, і політтехнолог-маскувач умив руки.)
8. „Управління новинами” – одна з найдієвіших медійних облуд. Будь-які й будь-чиї організації прагнуть якомога більше оприлюднювати абичого – та не абияк, а в найвигіднішому місці, в найкращий час і найефектніший спосіб. Ця облудна політика виявляється в трьох формах, пов’язаних зазвичай з оприлюдненням невигідної, негативної для подавача інформації.
Перша – коли маніпулюють з вибором часу повідомлення так, аби той збігся з найнесприятливішим моментом новинного циклу (пізно ввечері, по обіді в п’ятницю). Велика імовірність, що такого негативу не помітять або згадають лише побіжно.
Друга – „злити” головну суть кепської історії дружньому ЗМІ в сподіванні, що до того, як інші довідаються чи дістануть цю інформацію через офіційні джерела, вона неминучо застаріє і вичерпає свій негативістський запал.
Третя форма хитрування в новинах полягає в мистецтві вчасно підсолодити: розбити чи доповнити погану новину фрагментами добрих новин, які потому будуть подаватися як головні аспекти і основні повідомлення, відсунувши негатив за медійні овиди.
9. Закривати доступ до своєї інформації – ознака медійної брутальності. Це є прямим порушенням законодавства про ЗМІ і прав журналістів та сприймачів, якщо інформація не є предметом державної таємниці чи особистими даними непублічних осіб. Таке почасти трапляється в богемній пресі чи мистецькій журналістиці, але в нас іще недавно існували корпоративні списки журналістів, заборонених для допуску на прес-конференції (приміром, окремих політиків чи установ). До такої форми цензурування схильні кіновиробники й телепродюсери, які в критичних матеріалах вбачають суто намагання зменшити їх імовірні прибутки від прокату чи рейтинги. Протиотрута від корпоративної цензури – негайно повідомити для медій усі подробиці такої заборони і навіть закликати до бойкоту (не дивитися, не реагувати, не оглядати, не купувати копій тощо).
У практиці сучасних медій дедалі більше стається контактів і залучається джерел, які не мають права оприлюднювати інформацію, надану вам для ЗМІ. Це можуть бути викривальники корупційних дій усередині якихось організацій (інсайдери), а можуть бути й посередники, які тільки передають компромат, а самі з компрометуючою інформацією не пов’язані жодним чином. Трапляються навіть навідники, які тільки радять журналістам і редакторам „покопати” в певному місці й напрямку. Звичайно, такі джерела не бажають, щоб на них посилалися при публікації, і звичайно, що їхня інформація буде люто заперечуватись, особливо попервах після опублікування. З-поміж таких медійники надибують собі найкращі історії, сенсаційні новини і... найбільших халеп на свою голову.
Отже, працюючи з невповноваженими джерелами, варто цікавитися:
1) а чи правдивими є їх мотиви? Безгрішні люди рідко допомагають газетам і агенціям – здебільшого у них є умисел: завдати шкоди ворогам чи супротивникам (особистим, комерційним, політичним). Помститися страшно чи просто нашкодити – от їхня мета, залежна від амбіцій. Та може бути, що непривабливі порахунки здатні убезпечити чи застерегти багатьох від повторення такої дії – тоді редактор приймає рішення про публікацію матеріалу, наданого „месником”, завваживши для читачів, як саме цей матеріал дійшов до редакції і які є справжні наміри його подавачів;
2) чи є в цієї події/історії зворотній бік або ж якась додаткова інформація, що вам її конче належить знати? Бо безглузді, божевільні й жахливі речі трапляються не настільки вже часто, як про них повідомляють „свідки” чи інсайдери. Якщо в інтерпретації джерела інформація має підкреслений чорно-білий поділ на „жах!” і „слава!”, таку інформацію редактор має направити на додаткову перевірку або й узагалі відмовитися від неї як від непевної. Додатковий критерій для сумніву – коли про подію повідомило одне-єдине джерело, яке до того ж хоче плати за повідомлення;
3) чи належить їм за посадою знати те, що вони нібито хочуть нам „продати” як сенсацію? Стверджувати, ніби вони „в курсі”, беруться дуже багато різних джерел. Але насправді такі „контакти” хіба побіжно торкалися інформації, цікавої медійникам і важливої для загалу. Чим більше заявляють про виняткову обізнаність, тим менше є доказів, що заявники фактично володіють заявленою інформацією. Найбільш зухвало поводяться інформатори, які наближені до місця і події або випадково, або недостатньо. Зразок новинарного сюрреалізму – повідомлення про падіння більшовицького режиму між 1917 та 1919 роками (91 випадок), відправлені журналістами не з Петрограду чи Москви, а з... Риги й Гельсингфорса!
4) чи є документальні підтвердження на інформацію від цього джерела? Якщо документи є, але джерело не може їх надати, слід попросити фото-, ксеро- чи інші копії на доказ правдивості фактів. Якщо джерело має документи, але розпрощатися з ними не наважується, попросіть хоча б дати прочитати ці папери у його присутності. Коли заперечуватимуть у доказах і далі – про цю інформацію та інформаторів варто забути. Якщо документи вам таки надано, зробіть усе можливе, щоб переконатися в їхній справжньості і виключити ризик дифамації, блефу, спецоперації чи просто містифікації. Те ж саме застереження стосується і фотоматеріалів: за допомогою „фотошопа” нині є змога виготовити будь-який „сенсаційний” кадр, або ж продати як сенсацію фото з браком (дископодібний вилиск від дзеркала на фотовідбитку часто приймають за НЛО...);
5) чи варто йняти віри запальному інформатору? Хвилювання чи агресія не обов’язково свідчать про ненадійність джерела, але – можуть бути ознакою блефу. Надто схвильовану людину слід розпитувати дуже ретельно, з перехресними запитаннями, що по суті дублюються. Особливо медійникам у пошуках фактажу слід остерігатися адептів різноманітних теорій, ідейних активістів, звільнених за скороченням штатів, колишніх дружин/чоловіків та знехтуваних коханців. Всі ці категорії інформаторів схильні підганяти факти до своїх інтересів, захоплень, вимог і бувають цілковито засліплені якоюсь одною настановою. Кращий вихід – поцікавитись, хто іще може підтвердити їхні слова. Після цього початкова історія може зазнати кардинальних змін, які низведуть її до рівня побутової колізії.
У медіях нині варто взяти собі за гасло „Якнайменше „не для запису”!” – інакше одного дня можна опинитися з купою джерел та приводів, на які ви не зможете послатись. Якщо вже домовляєтеся з джерелом про якусь інформацію, конкретизуйте свій комунікаційний намір і чіткий публікаційний статус цього фактажу. А головне – переконатися, що коли співрозмовник каже „не для запису!”, він має на увазі те саме, що і ви, медійник. Може, людина просто не хоче бути згаданою по імені? Або вона розуміє, що надавану інформацію журналістові ще слід потвердити, а редактору – відшукати інше джерело для посилання?
Головне тут – не здаватися і домагатися. Доводити, що вагомість історії залежить від потвердження, а від реакції на історію залежить благополуччя цілого міста, регіону, держави. Якщо інформатор прагне лишитися за кадром, його можна розкрутити на висловлювання про особисте від свого імені і так підвести до визнання авторства. Та коли джерело і по тривалих умовляннях дає інформацію лише на засадах анонімності, не згадуйте цього імені ніколи й не за яких обставин, включаючи суд. Але це варто робити, якщо ім’я відоме не більш як двом особам (журналісту і редактору), і про анонімний статус було домовлено заздалегідь, а не в останню мить, коли інформатор, виклавши все, раптом передумав і дає задній хід.
Прийом „не для запису” політики використовують нині як спосіб відволікати увагу медійників від справжніх проблемних ситуацій та інформаційних приводів. Під таким таємничим соусом журналістам підкидається „дурка”, а коли вони радо її цитуватимуть, речник виходить із протилежною заявою або спростуванням – він просто хотів переключити вашу увагу, щоб від нього відчепилися. Раз і назавжди... Отже, якщо ви підозрюєте, ніби вас використали, шукайте інше джерело – хоча б іще одне, але незалежне і з вашим інформатором не знайоме. Остерігайтеся тільки надмірного зближення з подібними „контактами”, коли вашу довіру й статус буде застосовано як відмичку в подальших медіаконтактах – приміром, для „зливання” потрібної окремим особам чи корпораціям інформації, що вона подаватиметься як необмежено гідна уваги, бо отримана, мовляв, від „довіреного” джерела. Отже, більше „контактів”, хороших і різних.