Природні канали передачі інформації та функції ЗМІ

Лекція 3

Аби мати певність, що медіапослання потрапить-таки за призначеною комунікатором адресою, кожен медійник повинен усвідомлювати, яким робом ця медіаінформація сягає людського сприйняття. У сучасній масовій комунікації діячі ЗМІ користуються всіма чотирма природними каналами передачі інформаційних відомостей.

Лінгвістичним каналом інформація передається за допомогою мовних засобів. Його утворює вербальна (мовна) система графічних і фонетичних знаків, за допомогою яких люди навчилися передавати одне одному думки, почуття і воле вияви. Виділяють кілька окремих фактур мови, а саме – усна, рукописна, друкована, опосередкована аудіо- та аудіовізуальними засобами (радіо, ТБ, комп’ютерними ЗМІ, мережами). Усна мова, як жоден інший лінгвозасіб, вимагає від комунікатора уміння мислити в ефірі, тут і зараз, перед аудиторією. Мовлянин у медії має бути переконливим спочатку для себе, а потім для своїх сприймачів. Якщо йому вдасться викликати довіру і прихилити аудиторію, то він напевне зможе сформувати в неї установку на сприйняття того, що повідомлятиме далі. В усному мовленні у комунікатора найменше часу, але – найширші засоби для формування в глядача/слухача такої установки. Бо при писемно-графічній комунікації установка на сприйняття повідомлень викристалізовується поволі, а не спонтанно чи вибухово.

Зрозуміло, що для ефективного усномовлення на велику аудиторію є свої технічні передумови: звуки повинні вимовлятися чітко і правильно, мовець повинен мати хорошу дикцію та тримати правильні інтонації. Тобто – фонетична культура медійників, що виходять на аудиторію через лінгвістичний канал, повинна бути бездоганною (ніякої гнусавості, шепелявості, затинання і екстатичних ефектів, знаних як „синдром Станіславського” або театральщина...). Крім цього, медіамовець завжди має зважати на стильові характеристики моменту мовлення: під час мітингу вони одні, на телемості – інші, а у „живому” виступі в радіоефір відрізнятимуться від обох попередніх.

Втім, передача інформації за допомогою інтонацій-тону-тембру голосу становить окремий паралінгвістичний канал. В основі комунікаційного ефекту даного каналу – особлива звукова виразність мови, не тільки усної, а й писемно-друкової. Згадайте, скільки інформаційно нового вносить у мову автора/комунікатора проста зміна в емоційній забарвленості повідомлення („пішов-попростував-посунув-поволікся-пошкандибав”). Кожний додатковий відтінок сенсу, поданий за допомогою зміни інтонації, організовує підтекст навіть в інформаційних посланнях, не кажучи вже про відгуки чи коментарі.

Інтонація є одним з найскладніших знакових комплексів та найдієвіших комунікаційних феноменів, бо на сприймача діють водночас мелодика, тон, інтенсивність, а в усному мовленні – ще й тембр мови (мовлянина). Ідентифікувати всі можливі форми інтонації навряд чи коли-небудь вдасться до кінця: найчастіше бувають у застосуванні емоційна, збуджувальна, оклична, питальна, оповідна, спонукальна, попереджувальна, сумнівна, стверджувальна-заперечна, невпевнена-впевнена, м’яка-тверда, інтонація повідомлення, прохання, наказу, моління, сарказму, іронії, гумору etc.

Видатні і професійні мовці раз-по-раз змінюють інтонацію, щоб не заколисати аудиторію і тим „розмагнітити” її сприйняття, або навпаки – щоби ввести її в транс чи у ступор. Інтонація – характеристика цілком індивідуальна, і підробити її практично ще не вдавалося нікому. За інтонаційними „нестиками” можна ідентифікувати навіть дуже майстерно підмонтований аудіоматеріал, який намагаються видати за оригінальний запис.

Тон, як базовий складник інтонаційної картини будь-чийого мовлення, так само є непідроблюваним, хоча – зазнає імітаційних трансформацій дуже часто. Недарма, вчувши мовця, котрий надто „старається горлом і клопочеться на виду”, а свої думки тримає при собі, ми кажемо про фальшивий, роблений чи неадекватний тон його промови. Бо тон сприймається миттєво будь-якою аудиторією, навіть тон у писемному мовленні, бо він сигналізує про ставлення мовця до предмета розмови, співрозмовника і/чи аудиторії. Якщо по трьох названих параметрах тон є різним для кожного випадку, аудиторія розуміє всю недоречність такої комунікаційної ситуації і підсвідомо робить висновок про нещирість намірів мовлянина. Приміром, розмову про предмет можуть почати зверхнім, менторським тоном, потім, звертаючись до співрозмовника-ведучого, перейти на радісно-запопадливий тон, а, апелюючи до аудиторії, збиваються на іронію, в якій погано прихована злостивість і пиха (а ля піховшек). Але й задушевний, обволікальний тон також не завжди буває найкращим для бесіди в прямому ефірі чи на сторінках преси – особливо коли спілкуються представники двох протиборчих сил, люди з дуже різним статусом та діаметрально відмінними поглядами на проблему. І, звісно, будь-яку комунікаційну картинку в ЗМІ здатна зіпсувати невмотивована патетика або підкреслена офіціозність.

Тембр – це так само унікальний звуковий паспорт кожної людини, але змінити чи спотворити його можливо за допомогою технічних засобів (так роблять, коли демонструють у ЗМІ запис мовлення важливих свідків або людей, які не хочуть бути впізнаними, бо це для них небезпечно). За природнім тембром співрозмовники впізнаються так само миттєво, як і за тоном: спливе десяток років, у людини зміниться зовнішність, але коли вона почне промовляти, її одразу ж ідентифікують, хай навіть давній візуальний образ абсолютно не стикується зі звичною тембральною картинкою. У професійних медіамовців голос може ставати візитною карткою не менш за їхню зовнішність... До речі, неповторність, привабливість та технологічність тембрального портрету втілюється в інтегрованому показнику – форманті. Найвищий її показник 50, і в історії радянських аудіоЗМІ мовлян з найвищою формантою (48-50) було двоє: Ю.Левітан та З.Гердт.

Та ж інформативна виразність медіамовлення залежить не тільки від тембрально-інтонаційних чи тональних характеристик. Не менш промовистими можуть бути паузи, темп мовлення, а також вигуки, покашлювання, плач, схлип, усміх... Всі новоназвані фактори активуються в екстралінгвістичному каналі передачі інформації. В час, коли інформація рине на сприймача суцільним волоспадом, потік якого весь час посилюється, вдала паузація повідомлень є передумовою успішної комунікації. Паузи можуть до невпізнання змінити сенс виголошеного у двадцять п’яте, здатні замінити собою „так” і „ні”.

Робочі паузи необхідні медіапромовцям, щоб зупинити, активувати й утримувати увагу аудиторії: чим майстерніше медійник грає паузами, тим довше триватиме дво- або й багатостороння комунікація (як спонтанна, синхронічна, так і діахронічна – приміром, на сайті чи в друкованому ЗМІ). Паузами в ідеалі мають позначатися синтагми – одиниці мовлення, доступні для вимови в один прийом, які корелюються з одиницями розуміння повідомлень, що „допускають” до виголошуваної ідеї думку сприймачів. Паузи бувають логічні (виділяють суттєве, головне) та емоційні (підкреслюють почуття), можуть бути „часом для роздумів” (допомагають знайти потрібне слово – тільки не „е-е-е-е...” чи „так би мовити”! – і дати змогу подумати сприймачам). Художні паузи використовують задля драматизації мовлення, підкреслюючи важливість повідомлюваного (чи більший актор – тим триваліша в нього пауза). Сюди ж долучають і засоби звукового оркестрування – сміх-плач, кахи і пхи, сичання, дзюркіт і т.под.

Втім, жалюгідно чути мовця, який практикує тільки фізіологічні паузи – щоб ледь-ледь перевести подих. Редакторські претензії до його викладу будуть стосуватися темпу мовлення, бо ж слухачі, особливо побіжні, сприймають балакунів як неінформативний подразник. Нормальний темп мовлення 60-70 слів за хвилину, в спеціалізованому (діалогічному) мовленні він сягає 90, а в інформаційному – 120 слів на хвилину. Все, що швидше, і до того ж неструктуроване як масив – буде за межею людського розуміння.

Але сприймач може розчаруватися у трансльованій йому інформації не тільки на словах і в звуках, а й на ділі та увіч. Це трапляється, якщо медійник не урахував особливостей кінетичного каналу передачі відомостей, а редактор це вчасно не підказав ведучому. В кінетичному каналі інформація проходить без слів, тільки за допомогою жестів, міміки, пластики тіла, руху погляду. Вона всуціль наочна і впливає на квазізорове сприйняття (бо сприймачі зчитують її сигнали підсвідомо, але реагують на них безумовно – несприйняттям і недовірою). Звісно, жести мову оживляють, але мають бути адекватні ситуації і фактурі мовлянина. Та й у різних культурах однаковий жест може позначати відмінні наміри. Часті різкі рухи не стільки активують аудиторію, скільки нервують її. А промовець, який не знає, куди подіти свої руки/ноги, викличе радше співчуття, аніж повагу.

„Мова тіла” і третя сигнальна система (одяг) зрадили вже не одному діячу – причому не ліше в ЗМІ. Якщо оратор намагається прикрити рота долонею – значить, він не впевнений у тому, що каже. Якщо почісує носа раз-по-раз – каже неправду. Якщо склав руки на грудях – не сприймає зовнішніх впливів, „закрився” від аудиторії. (Про це докладніш у А.Піза).

По цих чотирьох каналах інформація стає „медіа-„ та опосередковується в соціальних функціях ЗМІ (із ЗМК вони тут ідентичні). В основу соціальних функцій ЗМІ з ХV ст. покладено об’єктивні потреби суспільства в інтеграції та управлінні, ідеологічному та духовному впливі, освіті, вихованні та контролі, відпочинку й насолоді за допомогою оперативної інформації та цільової реклами.

Отже, сучасні медії призначаються для того, щоб... (згадати концепції журналістик):

- інформувати

- регулювати (управлінська функція)

- єднати (інтегрувальна функція)

- виховувати

- просвічувати

- розслабляти (рекреативно-відпочинкова функція)

- потішати (гедоністична функція – все для насолоди)

- рекламувати

- контролювати

- надихати ідейно (ідеологічна функція).

Крім суто соціальних, для системи ЗМІ характерне також відправлення психологічних функцій, які розщеплюються на загальнопсихологічні та соціально-психологічні.

Загальнопсихологічних функцій масової комунікації та ЗМІ є дві:

утилітарна, або ж практична, та релаксаційна (емоційної розрядки).

Виконання якимось ЗМІ чи його окремим медіапродуктом утилітарної функції означає, що передана ним інформація повинна бути для аудиторії корисною, мати практичну цінність. Це медіапродукт для вирішення конкретних побутових/суспільних проблем. До цієї групи можна віднести і послідовно рекламні видання, бо реклама і оголошення теж сприяють розв’язанню практичних питань і задоволенню утилітарних потреб.

Релаксаційну функцію виконують медіаматеріали, які закликають, ваблять, прилучають сприймачів „розслабитися і дістати втіху”, незважаючи на тиск обставин. Звісно, уявлення про якість такого релаксу значно відрізняється навіть у суто розважальних ЗМІ.

Для медій усіх різновидів є характерними чотири соціально-психологічні функції: соцорієнтування, аффіляції, контакту та самоствердження.

Функція соціального орієнтування виражає потребу аудиторій ЗМІ в інформації для того, аби швидко розбиратися, що для сприймачів добре, що небезпечно, а що їм відверто байдуже. Щоб правильно інтерпретувати явища, належить засвоювати досвід (бажано, чужий) і втілювати його потім у особистих чи групових цінностях, установках, орієнтаціях, перевагах, засторогах тощо. Отже, ЗМІ виступають не тільки „носіями зразків”, а й інтерпретаторами актуального штибу поведінки в суспільстві.

В основі функції аффіляції покладена потреба людини відчувати спорідненість з однією/кількома соціальними групами й рішучо відмежовуватися від інших. З одного боку, це підвищує почуття захищеності в кожного з аффільованих зі спільнотою (разом нас багато...), і це надає аффільованому впевненості у власних силах (...нас не подолати!). Аффільовані групи зазвичай мають високий авторитет серед людності, що його запорукою стають споріднені багатьом ціннісні орієнтири (переконання, погляди).

Функція контакту визначена в ЗМІ потребами кожної людської особи у встановленні контакту з іншою людиною – для зіставлення поглядів і самовираження. Так можна виявити суспільну позицію, активність і дістати задоволення в обопільному розв’язку гострих соціальних проблем. Саме тому одинаки, щоб компенсувати брак спілкування з собі подібними, годинами дивляться телевізор, цілодобово висять в інтернеті та на повну гучність вмикають радіо – творять ілюзію людського оточення і „вибіркової” комунікації. Але найкраще функція контакту виражається на зборах, у різних діалогічних формах спілкування віч-на-віч і „в реалі” (з квестами і флеш-мобом включно).

Коли у повідомленні ЗМІ сприймачі масово знаходять підтримку своїм переконанням, ідеям і поглядам, то це є проявом функції самоствердження, явним або прихованим. Прямим наслідком для особи тут стає піднесення особистої-групової-суспільної гідності та усвідомлення її найвищого виразу – громадянської відповідальності. Від цього недавній масі реципієнтів стає недалеко до органічного перетворення на суб’єкт-сприймачів. Бо громадянське суспільство складається з осіб, свідомих власного інтересу не тільки прагматичного, а й інформаційного.

Тільки медії громадянського суспільства без посередників упливають на 1) розвиток соціальних процесів, 2) формування й відображення громадської думки, 3) згуртування суспільності довкола вирішення певних проблем та задач. Натомість відбувається і явний зворотній зв’язок: через авторитет окремих інформдіячів та інституцій ЗМІ реально впливають на соціальні, економічні утворення, політичні розклади та на формальні й неформальні органи управління суспільством.

Втім, у самій системі ЗМІ жодних рішень з управління ніколи не приймають! Зате ця система якнайліпше пристосована до того, щоб інспіровувати, підштовхувати, ініціювати прийняття таких рішень в органах державного управління. Реальний, а не позірно-рекламовий політикум уже ніде не може собі дозволити ігнорувати медіавпливи – інакше він сам ризикує залишитися без оперативної інформації для прийняття важливих рішень, а також і без зворотнього зв’язку. Всі неінформовані й дезорієнтовані першими приносяться в жертву доцільності... Тож краще відповідати за свої слова і вчинки у політиці – інакше всі побачать, почують і прочитають, чому з вами не варто мати справу.