Характер літературного критицизму Лесі Українки

Якісно новий етап у розвитку літературно-естетичного критицизму зв’язаний з художньою творчістю і літературно-критичною діяльністю Лесі Українки(1871–1913).

Формуючись у колі родини з широкими мистецькими, політичними і науковими зацікавленнями (Олена Пчілка,М. Драгоманов,М. Старицький,М. Лисенко),майбутня письменниця змалку мала чудові умови для розвитку свого таланту. Вона мужніла в процесі спілкування з представниками передового крила української інтеліґенції (М. Павлик,І. Франко,М. Коцю­бинський,О. Ма­ко­вей), російської соціял-демократії (С. Мержинський), під час співпраці в російській пресі (журнал «Жизнь»).

Леся Українка, незважаючи на кволе здоров’я, завжди була морально готова виконувати «найчорнішу роботу в мужицько-пролетарській українській газеті, залишивши білу роботу чистої ідеології»64Говорячи про єдність своєї творчості з суспільним життям, яка особливо виразно проявилася в часи першої російської революції, письменниця писала: «... В поезії я тепер обдарована несподіваною гармонією настрою моєї музи з громадським настроєм (се далеко не завжди бувало!). Мені якось не приходиться навіть нагадувати сій свавільній богині про її «громадські обов’язки», так обмарив її суворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби» (т. 12, с. 138–139). Єдність її естетичних, політичних і моральних принципів зумовила розуміння завдань і функцій мистецтва, характер її критики.Це ж розуміння нероздільної єдності краси, добра і соціяльної справедливості лежить в основі творчого методу письменниці-неоромантика.

Леся Українкапоглибила розробку таких проблем естетики, як специфіка художньо-естетичного освоєння світу, зв’язок мистецтва з політикою, художня правда, неоромантизм. Вся творчість Лесі Українки свідчить про її постійні пошуки нових форм художньо-естетичного освоєння життя. Відмежувавшись з самого початку літературної діяльності від естетики ліберального народництва, вона свідомо виводила українську літературу на передові естетичні позиції своєї епохи. Полемізуючи з С. Єфремовим, Леся Українка твердила, що «літературні школи» — «питання не домашнього характеру», вони інтернаціональні (т. 12, с. 33), і гордилася тим, що сміливо «кидалася в дебрі всесвітніх тем... куди земляки мої, за виїмком двох-трьох одважних, воліють не вступати» (т. 12, с. 400). Настанову на постійне новаторство як імператив творчості митця Леся Українка афористично виразила словами героїні драматичної поеми «На руїнах»:

Добудь нові слова, новії струни,

або мовчи...

Передумовою художнього новаторства письменниця вважала глибоко особистісне, естетичне освоєння важливих проблем, тобто тих питань, якими переймається суспільство і які безпосередньо торкаються поета, проникають навіть у його темперамент. Леся Українканехтувала грубим політиканством, обстоювала свою незалежність від догматичних доктрин і доводила М. Павликові, що не може «скинутися всякої політики», бо їй не дозволяють переконання і темперамент. На її погляд, скинутися політики означало б «скинутися і моєї поезії, моїх найщиріших слів, бо вимовляти і ставити їх на папері, скинувшись того діла, на яке вони кличуть інших, мені буде сором» (т. 12, с. 65).

Звідси йшло у неї визнання соціяльно-перетворюючої ролі мистецтва (слово — зброя), обстоювання його дійовості на естетичній основі: «Мені здається, що коли я буду тенденцію за волосся притягати, то всім буде чутно, як її волос тріщатиме нещасний. А вона як схоче, то й сама до мене прийде... » (т. 10, с. 130). Міркуючи про своєрідність художньо-естетичного пізнання, Леся Українкаписала: «Тілько белетрист і поет можуть нам розказати про терни та квітки нових часів, про світло й плями нових світачів. Вкупі з митцями будемо ми прагнути й боятися, любити й ненавидіти, будемо жити не тілько в минулому й теперішньому, але й в прийдешньому, але й у вічності, наскільки може сягнути в неї наша фантазія» (т. 8, с. 198). З такої позиції вона аналізувала твори утопістів, реалістів, модерністів.

Леся Українкаутверджувала естетично-функціональну природу художніх цінностей (лист до О. Кобилянськоївід І. 05. 1913 р.) і доводила необхідність оновлення літератури, для позначення нової якості якої вживала термін «неоромантизм».

Естетична концепція Лесі Українкинабувала все більшої стрункості і системності, бо поетеса-мислитель, проникливий літературний критик володіла даром самокритицизму й професійно глибокої оцінки літературних явищ. Осмислюючи художній досвід світової літератури і власну творчість, вона ще 1890 року підкреслювала, що «інакше, ніж її критики, розуміла слова «народність», «літературність» та «інтеліґенція» (т. 10, с. 65). Її власний внесок у розробку народності мистецтва був зв’язаний з новим розумінням поняття «народ» і з концепцією неоромантизму, яка знайшла глибоку розробку, зокрема у статті «Володимир Винниченко»65.

За змістом і за способом художнього втілення категорія народності мистецтва в трактуванні Лесі Українкинабувала гнучкого характеру на загальнолюдській основі. Художнім втіленням такого розуміння народності мистецтва є драматичні поеми письменниці. Сміливе високопрофесійне використання світових мотивів у власній художній творчості, вторгнення у світовий літературний процес, вміння безпомильно виявляти його здобутки і прорахунки з високих естетичних позицій — приклад, гідний творчого наслідування.

Леся Українкаяк власне літературний критик дебютувала під кінець ХIХ століття. Саме 1899 року в Київському літературно-артистичному товаристві вона виголосила реферат «Писателі-русини на Буковині», який ліг в основу статті «Малорусские писатели на Буковине», надрукованої в петербурзькому журналі «Жизнь» 1900 року. Український варіянт статті побачив світ у газеті «Буковина» в квітні того ж року. У цьому виступі була закладена основна колізія українського літературно-естетичного критицизму, яка розгортатиметься між народництвом і модернізмом уже в новому столітті. Ембріон цієї колізії міститься в опозиції головних тез Лесі Українки: «г-жа Кобылянская — наследница Федьковичапо таланту, но не продолжительница его манеры... » и «г. Стефаник— не народник». У цій же статті вжито і слово «модернізм» (ХІЛК-2, — с. 305, 311).

Леся Українкамала рацію, говорячи про вирішальний вплив оригінальних талантів на функціонування і утвердження національних літератур т. зв. молодих народів: «Вопрос о праве на существование той или другой из маленьких литератур решается не столько теорией, сколько практикой, т. е. присутствием в данной литературе сильных и оригинальных талантов» (ХІЛК-2, — с. 300).

Зрештою, механізм впливу художньої практики і теорії на літературну критику увиразнюється взаєминами Осипа Маковея, Ольги Кобилянськоїі Василя Стефаника