Роль журналу «Основа» в утвердженні і розробці теоретичних засад української літературної критики

Петербурзька українська громада, душею якої були давні члени Кирило-Мефодіївського братства Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, вирішила вдруге клопотатися про дозвіл видавати журнал. На цей раз від імені Білозерського. Програма часопису залишалась в основному такою, якою її подавав раніше до Міністерства народної освіти П. Куліш. Назву «Хата» замінено на «Основа». Однак ініціатором усіх заходів був Куліш, який проводив переговори про матеріяльно-фінансову підтримку видання з В. Тарнавськимі Г. Галаганом. 24 лютого 1860 року В. Білозерський після неодноразових розмов у цензурному комітеті одержав дозвіл на видання журналу «Основа». Редколегія, до якої входив і Т. Шевченко, збиралася протягом року. Братчики іменували Шевченка «первоначальником нашого загального діла»4. Оголошення про вихід «Основи» друкувалося в російських журналах, було розіслане відомим громадянам.

Перше число «Основи» з’явилося в січні 1861 року. Журнал виходив 22 місяці, припинивши своє існування на десятому номері 1862 року, хоча були скомплектовані матеріяли на одинадцятий і дванадцятий. У дев’яти розділах журналу подавалися матеріяли художньої літератури (I); історії (II); народознавства (III); виховання й освіти (IV); природознавства стосовно південно-руського краю (V); сільського господарства, промисловості й торгівлі (VI); урядові документи і розпорядження (VII); вісті з губерній південно-руського краю. Восьмий розділ, що безпосередньо стосувався критики, мав розлогу назву — «Разбор замечательнейших сочинений и указатель всех вообще книг и статей, также музыкальных и художественных произведений, предметом коих будет южно-русский край». Відділ критики провадив П. Куліш.Структура журналу розкривала його статус як «южно-русского литературно-ученого вестника». Задум і пафос підкреслювався епіграфом, у який винесено слова Володимира Мономахав цікавій графемній передачі «Добра хочю братьи и Русьскъй Земли», що в такій формі не нівелювала слова Русь.

Програма журналу, яка повторювалася в першій книжці наступного 1862 року з деякими доповненнями, що враховували річний досвід, є документом значної історичної ваги. Вона поєднувала національні, суто українські, і загальнолюдські засади, беручи до уваги реальні політично-цензурні умови їх здійснення.І з цього погляду вона уневажнює закиди як у розпливчастості, невиразності, так і в націоналістичній виключеності, замкнутості.

З погляду тодішнього європейського досвіду, в програмі «Основи» й справді нічого не було оригінального. Йшлося про «уважение к правам личности, к народу и народности», про необхідність «устранения сословной, национальной и религиозной вражды и всяческих недоразумений посредством разъяснений темных вопросов нашей современной и прошедшей жизни»5. Редакція обирала «руководящею идеею» «просвещение в народном духе», в то же время считая вредным и космополитизм» (Там само). Визнаючи значення кожного народу, автори закликали передусім «уразуметь наши национальные особенности, наши природные... средства существования». На цій підставі проголошувалося загальнокорисним «дальнейшее развитие украинского языка и словесности, которая уже заявила свое право на внимание просвещенного общества» (Там само). Питання «бути їй чи не бути», донедавна дебатоване, на думку редакції, «разрешила утвердительно сама жизнь» (с. 3). Далі укладачі посилалися на творчість Шевченка, розкривали перспективу публікації нових прозових і віршових творів літераторів з усіх етнічних українських земель. Говорячи про «оживившуюся русскую народность в Галиции», вони інформували читачів про те, що в школах «у них вводится преподавание на родном языке; русинский же язык начинают употреблять и в судопроизводстве», тому галицька молодь «старается быть руською, но никак не немецкою или польскою» (Там само).

Покликаючись на схвальні відгуки деяких російських журналів і видатних культурних діячів, основ’яни твердили: «Работая на украинском поле, «Основа» работает для всего русского мира». Таку точку зору і самооцінку вони видавали за «взгляд всех друзей просвещения, всех истинных почитателей самого мудрого законодателя — жизни, неподкупный суд которого в нашем литературно-народном деле есть единственно верный суд» (с. 3).

Оскільки всі статті провідного характеру і принципового значення належали М. Костомаровуі П. Кулішеві, то М. Зеровуважав цих діячів за «найяскравіших виразників позиції журналу»6, в якому молодша генерація випробовувала сили.

Основ’яни послідовно та винахідливо здійснювали свою програму.Кожна книжка журналу, як композиційно цілісний текст, була конфронтаційно-полемічним висловлюванням щодо недругів і опонентів водночас — ствердженням і демонстрацією здобутків української культури, своєрідності національного буття і духу. Саме цим «Основа» відіграла вирішальну роль у постановці й осмисленні проблеми власне української літературної критики, її засад і ролі. У цьому сенсі принципове значення мали статті П. Куліша«Характер и задачи украинской критики» (1861, №2), «Простонародность в украинской словесности» (1962, №3), «Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в «Русском слове» (1861, №7) і стаття П. Житецького«Русский патриотизм (ответ «Дню»)» (1862, №3). Полемізуючи з російськими, польськими і єврейськими опонентами, а також із зросійщеними «малоросами», розвінчуючи епігонів І. Котляревського, бездарних графоманів, які компрометували українську літературу, основ’яни були безкомпромісними і безпощадними, виступали справді «єдиним потоком», що й не подобалось прихильникам «русского единообразия».

Якщо «Отечественные записки» і «Современник» привітали «Основу» і підтримали її програму, то слов’янофільський «День» кепкував з основ’ян, а «Русский Вестник» і «Московские Ведомости», «Библиотека для чтения», «Сион», «Вестник Западной и Юго-Западной России» злобно і брутально їх критикували. При тім окремі заперечники української літератури з шовіністичного табору шукали серед українців «спільників», щоб їх руками знищувати осередок українського за духом часопису, хоч і переважно російськомовного за формою. Приміром, М. Погодінзвертався до М. Макси­мовичаз такими запитаннями: «Чом не дасиш по голові засліпленим... Що вигадують малоросійські письменники? Там намагаються об’єднати Неаполь з П’ємонтом і Венецію з Римом, а ми хочемо ділитися в Полтаві, Курську, Воронєжі, Києві. Нехай виробляється мова, процвітає література, розвивається життя, але ділитися то для чого?»7.

Розбіжності у поглядах українських культурних діячів на окремі мистецькі явища, особливості правопису, навіть на шляхи розвитку української літератури, на її відношення до дійсності — явище неминуче, як, зрештою, і в інших культурах: воно додає енергії і драматизму літературній критиці.Коли ставиться під сумнів сама можливість рідномовної художньої творчості, погляди всіх її творців сфокусовуються, позиції збігаються, а літературна критика стає громадською трибуною, не зосереджуючись на власне естетичних питаннях. Українській критиці 60-х років це було властиве сповна. Тому непорозуміння в середовищі основ’ян, зокрема між В. Білозерськимі П. Кулішем, деяка психологічна напруга взаємин П. Куліша і Т. Шевченкане могли стати достатньою і вирішальною причиною краху «Основи». Очевидно, ґрунтовність виступів полемістів «Основи», зростання авторитету часопису та й заклики творити українською мовою, крім художньої, і науково-популярну літературу, покликання основ’ян на галицький досвід — все це прискорило появу Валуєвського циркуляра. Знайшлися «малороси», які виконали функцію Юди. «Основа» припинила своє існування під подихом визріваючого польського повстання і лінґвоцидних задумів дорадників міністра внутрішніх справ імперії.