Взаємодія і зміна літературних напрямів, їх вплив на критику. Значення творчості І. П. Котляревського. Роль фольклористики в активізації суспільного критицизму

Стан критики (форми духовно-інтелектуального критицизму, форми прояву оцінного ставлення до художньої творчості, способи побутування критичних висловлювань) залежать від загальнокультурної ситуації певного історичного періоду. З ретроспективного погляду сучасних істориків літератури і критики добре видно літературно-мистецькі напрями, їх взаємодію і зміну в національних літературах або літературах якогось реґіону (зрештою, у т. зв. світовій літературі). З такої позиції говорять не тільки про класицизм, сентименталізм, романтизм, а й про їх конкретний перебіг, вживаючи термінів «ранній, зрілий класицизм», «елементи сентименталізму», «преромантизм» тощо. Однак якщо врахувати точку зору учасника літературного процесу тих літературно-мистецьких напрямів, то стане зрозумілою відмінність пізніших інтерпретацій від тодішніх критичних оцінок, що проймали художню свідомість діячів культури проминулих часів.

Початок ХIХ ст. в Україні ще не знав критиків-професіоналів. Оцінно-критичні елементи входили в структуру художніх творів, виявлялися в листах письменників, писаних здебільшого не рідною мовою, в передмовах до збірників народних пісень, до альманахів. В усіх цих виявах критицизму спільне джерело: драматична колізія, яка складалася внаслідок зіткнення у свідомості освіченого українця різноспрямованих тенденцій. Високі зразки художніх творів у сусідніх народів — невичерпна народна творчість українців; державна могутність імперій — безправність рідного народу, що втратив свою державність; засилля класицизму у формах одописання, панегіризму, шкільної драми — бурлескно-травестійна «Енеїда» І. Котляревського, оприлюднена без відома автора, поширювана у списках, яка породила безліч епігонів, — такі опозиції поряд з іншими чинниками витворювали драматичну емоційно-інтелектуальну ситуацію, яка вимагала осмислення або підсвідомо живила духовну творчість. Тому спільним пафосом такої різножанрової творчості став «протест проти класицизму — свідомий чи неусвідомлений (як протистояння заяложеній традиції), — що заявив про себе і в художніх творах, і в публіцистичних матеріялах, і в оглядово-критичних статтях (правда, аж в 40-х роках). Наразі виявлялося захоплення романтизмом, що вже запанував у Західній Європі, утверджувався в Росії і — головне — відповідав світовідчуттю молоді, яка, спостерігаючи за успіхами сусідів, згадувала звитяги українців в минулому. Поетизація минулого — це критичне ставлення до сучасного. Переклади рідною мовою інонаціональних авторів — це високе поцінування їх здобутків і усвідомлення «неповноти» рідної культури, та бажання подати зразки для орієнтації сучасників. Лінґвістичні дослідження української мови фахівцями й аматорами, есеїстично-похвальні виступи на її захист — це критика офіційного курсу поневолювачів. Всі ці наміри і колізії духа перепліталися у внутрішньому світі кожного діяча, який набирався громадянської мужності публічно виступати по-українськи, розмовною мовою свого реґіону.

Парадигмою такого поліфункціонального і синкретичного тексту є «Передслів’я» М. Шашкевичадо «Русалки Дністрової» (1837). Навіть його початок це дуже добре увиразнює: «Судило нам ся послідніми бути. Бо коли другі слов’яни верха ся дохаплюють і если не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі — тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся задрімало. Однако ж язик і хороша душа руська серед слов’янщини як чиста сльоза дівоча в долоні Серафима» (ХІЛК-1. — С. 147–148). Алегорично-метафорична форма вислову наскрізь пройнята духом і «механізмом» оцінного критицизму: зіставлення українського народу з іншими слов’янськими народами; синхронним розглядом стану словесності і народності, а мови — з «хорошою душею» народу; свідомим вибором правописного правила «Пиши, як чуєш, а читай — як видиш».

Оцінно-критичний пафос «Руської трійці» спонукався (по-своєму інспірувався) і тим, що вже було зроблено М. Цертелєвим(1819), М. Макси­мовичем(1827), Г. Квіткою-Основ’яненком, який 1833 року у «Супліці до пана іздателя» твердив: «Нехай наші як хто зна, так своє й пише; а я думаю, що як говоримо, так і писати треба. О! Добре б, братику було, якби ми так говорили, як у книжках пишуть: а якби ще так і робили, так би й не було на світі нічого лучшого» (ХІЛК-I. — С. 76). Збірки україномовної народної творчості з російськомовними (В. Залєський) передмовами, до того ж видані переважно поза етнічними українськими землями (С. -Петербург, Москва), увиразнюють принципове значення україномовних вступів до альманахів «Утренняя звезда» і «Русалка Дністровая» саме для української критики. Крім змістовно-концептуальної ваги, їх виразного протиставлення зросійщенню і полонізації, важливими є понятійно-термінологічні зусилля. Г. Квітка-Основ’яненко кепкує з росіян, які вживають германізм «альманах», і пропонує натомість українське «збірник», його назву «Утренняя звезда» подає по-українськи «Зірочка», залишаючи російські (чи власне староруські) «іздатель», «іздасть», «стихи», не уникнувши бурлескно-зниженої стильової домінанти. М. Шашкевич, зберігаючи деякі діалектні форми мови свого краю, архаїзми (півці, язик, сподар), вживає термін «збірка» і кальку «передслов’я», створену за німецьким і російським зразком.

Звернення до рідних мов своїх народів було однією із засад романтиків. Філософську базу воно знаходило у всеохопній праці Й. Г. Гердера«Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit» («Ідеї до філософії історії людства» (1784–1791)6.

Характеризуючи особливості народів світу, творячи національно-етнологічну систематику, вважаючи всі народи світу рівними у поетичному самовираженні, німецький вчений не обминув і України, яка, за його передбаченням, «в майбутньому стане новою Грецією», оскільки має прекрасний клімат, родючі землі, веселу вдачу народу з музичним хистом7.

У лоні просвітницької естетики, переломленої українською культурною ситуацією, на початку ХIХ ст. співіснували залишки класицизму, елементи сентименталізму і зародки романтизму. Сучасні дослідники знаходять там чи не домінуючі прояви просвітницького реалізму. Та для історика літературної критики першочерговим є не термінологічне означення різноспрямованих, різнорідних (гетерогенних) тенденцій в українському літературному процесі з ретроспективного погляду, а їх фіксація в понятійно-термінологічній системі того часу, яка здійснювалася засобами української мови. Особливості (труднощі і здобутки) цього процесу увиразнюються, якщо розглянути за хронологічним порядком в рамках означеного періоду (1800–1840 рр.) бодай прикметніші публікації власне критичного кшталту. Це — «Сочинения А. Нахимова» Р. Гонорського(Украинский вестник, 1816); «Несколько слов об одном из «Двух опытов в словесности» В. Масловича(Украинский вестник, 1817); «Нечто для сочинителя» П. Гулака-Артемовського(Украинский вестник, 1819); «О старинных малороссийских песнях» М. Цертелєва(СПб., 1819); «Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии» І. Кулжинського(Украинский журнал, 1825); передмову М. Максимовичадо збірки «Малороссийские песни» (М., 1827); «Супліку до пана іздателя» Г. Квітки-Основ’яненка (Утренняя звезда, 1833); «Малороссийские повести, рассказанные Грицьком Основьяненком» Є. Гребінки (Северная пчела, 1837); «Передслів’я» і «Руське весілля» М. Шашкевича(Русалка Дністровая, 1837); «Заметки относительно южнорусского языка» А. Метлинського(у його збірці «Думкии песни... », 1839). Вони дають уявлення про зміст і рух літературно-критичної думки в Україні, її жанри, про критерії оцінки художніх явищ і ту термінологію, якою автори критичних матеріялів користувалися.

Маємо різновиди рецензії: рецензію-трактат з орієнтацією на класицистичні зразки і нормативні критерії (у Р. Гонорського); полемічну рецензію (власне, антирецензію такої ж, як у Гонорського, спрямованості (у В. Масловича); рецензію-огляд творчості одного письменника з мемуарними вкрапленнями (в Є. Гребінки); описово-оцінну рецензію-роздум (у М. Шашкевича). Дві останні рецензії сповнені яскравим враженням їх авторів, риторикою романтизму. Есе І. Кулжинськогонаснажене пафосом сентименталізму.

Якщо Р. Гонорський, В. Масловичзіставляють рецензовані твори з однотипними зразками російської літератури, то І. Кулжинський, Є. Гребінка, М. Шашкевич— передусім із фольклорними творами. У роздумах про україномовну творчість І. Кулжинського і Є. Гребінки виявляється тенденція, яка діятиме в наступних десятиліттях. Для них ціннісним орієнтиром і своєрідним критерієм є вже «Енеїда» І. Котляревського, яку вони згадують у контексті української усної і писемної літератури, зважаючи на ставлення до «Енеїди» читачів і критиків. Зачин рецензії Є. Гребінки може бути типовим і показовим зразком структури таких суджень-роздумів: «Давно еще кто-то сказал, что на малороссийском языке можно писать только одно комическое. Перед нами был факт — «Энеида» Котляревского, пародия во вкусе фламандской школы, и люди, убежденные этим фактом, приняли ложную мысль за истинную, нелепость стала аксиомой. Многие голоса повторяли эту нелепость громко, самонадеянно, нимало не думая о том, что говорили. А подумать иногда, право, не мешает. Стоит прочесть «Историю Малороссии», вникнуть в характеры её героев, прислушаться к её песням (...), — и вы подумаете: неужели народ с таким железным характером, с такими глубокими чувствами может только смеяться, как французы? Тут является несообразность, и ваша аксиома поколеблется в самом основании» (ХІЛК-I. — С. 100–101). Є. Гребінка не обмежується констатацією хибності думки про українську мову, він виявляє її мотиви, основу і, розширюючи контекст художніх явищ, які засвідчують інші можливості мови, спростовує те, що здавалося аксіомою. Лише тоді в цьому світлі інтерпретує повісті Г. Квітки-Основ’яненка, відзначаючи і пластичність характерів, і український гумор, і «философский язык», і місцевий колорит, і композиційну стрункість «Конотопської відьми», незважаючи на її «фантастическую породу».

Літературно-критичні статті українських авторів відбивають вже на той час генологічну (родо-жанрову) свідомість, бо оперують відомим каноном літературних жанрів. Система жанрових означень служить засобом вираження оцінок згаданих творів і водночас засобом спілкування з освіченими читачами. Потверджує таке спостереження-висновок, наприклад, звернення В. Масловичадо бажаного, ідеального адресата: «Отдаюсь на суд целого ученого совета и спрашиваю господина филолога: что может он похулить в нижеследующей Нахимовабасне? « у какого баснописца, не только отечественного, но и чужеземного, может он найти лучшую сей?» (Далі цитується байка А. Нахімова «Моська и собака на привязи» (ХІЛК-I. — С. 38)).

Таким чином, становлення літературної критики в Україні початку ХIХ ст., незважаючи на несприятливі суспільно-політичні умови, відбувалося під впливом нездоланної сили — тих імпульсів, які йшли з середини духовної культури, що виявляла національну ментальність, історичну долю народу, вбирала здобутки культури інших народів. Діалектика літературно-мистецьких напрямів, що складаються в якомусь реґіоні світу, не визнає державних бар’єрів. Вона проявлялася в динаміці літературної критики, роль якої у становленні нової української літератури була вже тоді предметом теоретичної рефлексії і полеміки.