Основні тенденції розвитку буржуазного права

Подальший розвиток буржуазних і капіталістичних відносин через поши­рення ринково-економічних зв'язків по всій земній кулі призвів до інтернаціо­налізації не тільки економічного, а й правового життя. Однією з перших стала проявлятися тенденція подолання колишньої самоізоляції правових систем різних країн, посилення їх взаємодії, інтеграції та створення світових право­вих сімей.

Становлення світових правових сімей

Взаємодія правових систем набуває різноманітних форм. Вона здійснювала­ся шляхом: а) широкої рецепції (запозичення) цілих національних правових систем; б) насильницького впровадження іноземного права; в) трансплантації принципів права одних країн у правові системи інших країн.

Як відомо, певні умови для інтернаціоналізації права склалися вже в серед­ні віки, але їх остаточне утворення пов'язане саме з процесом утвердження па­нування капіталізму в Англії і Франції, перетворенням їх у найбільші колоні­альні держави світу. На цій базі виникають дві великі групи держав, правові системи яких склали так звані „правові сім'ї” або „правові системи світу” й дістали назви англосаксонської (острівної) та континентальної.

Англосаксонська (англо-американська) правова сім'я. Процес створення англосаксонської правової сім'ї тісно пов'язаний з колоніальною політикою. Оскільки зміст і форма англійського права були складними й недоступними для широкого сприйняття в інших частинах світу, англосаксонська правова сім'я перетворилася у світову систему не в результаті рецепції, а шляхом трансплантації або насильницького впровадження основ англійського права в ході колоніальної експансії.

Трансплантації англійського права сприяли дві судові доктрини, які з'явилися на початкових стадіях англійської колоніальної експансії. Відповід­но до першої з цих доктрин, англієць, котрий вирушає за кордон, „бере з со­бою” англійське право. Тим самим англійський суд так би мовити гарантував англійцеві, який знаходиться в британських колоніях („за морями”), збере­ження всіх свобод і демократичних інститутів, що існували в самій метрополії.

Відповідно до другої доктрини, сформульованої в 1693 р., у випадку освоєн­ня англійцями „незаселених” земель місцеве індійське й інше туземне насе­лення не повинно було прийматись як „нецивілізоване”. У цих колоніях вва­жалися чинними всі закони Англії. Термін „закони Англії” у колоніальній практиці включав у себе не тільки статути, але й „загальне право” і „право справедливості”, тобто прецедентне право, що запроваджувалися в судах, ство­рюваних англійськими колоністами.

Введення у дію положень англійського права в колоніях переселенців здійс­нювалося не тільки на основі зазначених судових доктрин, але й шляхом ви­дання спеціальних королівських хартій, а також законів парламенту. Спеці­альними актами англійське право було введено в північноамериканських колоніях, пізніше поширилося на Канаду, Австралію, Нову Зеландію, Південну Африку, на базі яких згодом оформилися англійські домініони. Нормативними актами королів англійське право впроваджувалося „згори” і в нових колоніях в Азії та в Океанії.

Як правило, англійці не знищували цілком у колоніях традиційне місцеве право (наприклад, індуське, мусульманське, звичаєве), а визначали за допомо­гою англійського законодавства чи колоніальної влади межі його застосування. Це призвело до виникнення своєрідних змішаних правових систем, що скла­далися з елементів англійського та місцевого права.

З певними застереженнями до країн з такою правовою системою можна від­нести і Сполучені Штати Америки, право яких, при всіх його генетичних зв'язках і структурній подібності до англійського права, в ході історичного розвитку набули своєрідних рис.

1. Воно не сприйняло деякі англійські судові рішення, що мали суто середньо­вічне походження (у галузі земельної власності, спадкування тощо). У той же час в американському праві зародилося чимало нових прецедентів (наприклад, у праві корпорацій, договірному праві), орієнтованих на саморегулювальні сили в еконо­міці. Прецедентне право США починає відігравати самостійну роль у системі зага­льного права, тому багато західних юристів вважають за необхідне розрізняти дві системи загального (прецедентного) права — англійську та американську.

2. Норми загального права в його буквальному, суто англійському розумін­ні, застосовувались американськими судами в порівняно обмежених сферах (наприклад, при розгляді зобов'язань із заподіяння шкоди тощо). Але загальне право в широкому розумінні, як „право, створене суддями” зберігало важливе місце у правовій системі США. Воно виступало й виступає не стільки як суку­пність прецедентів, скільки як своєрідний суддівський метод регулювання сус­пільних відносин, як особливий стиль юридичного мислення, для котрого при­таманний високий ступінь правотворчої активності судів.

3. На відміну від англійського загального права, де діє суворе правило пре­цеденту, загальне право в США створювалось як гнучка і здатна до змін систе­ма. Суди федерації і штатів керувалися рішеннями, винесеними більш високою інстанцією, але не вважали себе зв'язаними у своїх власних рішеннях.

4. Казуальний характер права, що складається „від справи до справи”, успадкова­ний американським суспільством ще від колоніальної епохи, в США XIX—XX ст. проявився значно сильніше, ніж в Англії — „родоначальниці” прецедентного права.

5. На відміну від Англії, в США загальне право не стало єдиним для всієї країни і має істотні відмінності по штатах. З формально-логічної точки зору право в США ніколи не було загальним, оскільки воно застосовувалося в різ­них штатах диференційовано, по-різному конкретизувалося в судовій практиці.

Таким чином, англосаксонське право суттєво було доповнене американським, що в подальшому зумовило появу більш вдалої назви цієї правової сім'ї — англо-американської. При наявності певних особливостях їй притаманні такі риси:

• визнання верховенства права, а не закону. Для цієї системи не характер­на наявність кодифікацій як засобу галузевої організації правових норм. Останні виступають не стільки у вигляді загальної й абстрактної норми поведі­нки, скільки у способі вирішення судових позовів;

• важливе місце посідає прецедентне, суддівське право, для якого процесуальні моменти самого ведення судових справ (пред'явлення й оцінка доказів, заслуховуван­ня показань свідків тощо) нерідко мають більше значення, ніж з'ясування істини;

• право має процедурний і казуальний характер, а не законодавчий і сис­темно-логічний;

• відмова від широкої рецепції римського права в цій системі як результат має безліч юридичних конструкцій і термінів;

• відсутній її розподіл на публічне і приватне право.

Континентальна (романо-германська) правова сім'я. На відміну від англо-американської, континентальна правова сім'я формувалася під безпосереднім впливом правової системи Франції, і особливо наполеонівських кодификацій, здійснених ще на початку XIX століття. Спочатку ця сім'я містила в собі правові системи ряду країн європейського континенту, які успадкували основні поняття, конструкції, а також загальний дух римського права. До цієї сім'ї належали пра­вові системи таких „романських” держав, як Франція, Голландія, Бельгія, Іспа­нія, Італія, а також Німеччина. Німецький фактор, що відобразив синтез варвар­ського (німецького) і римського права, став настільки істотним, що сама континентальна система стала називатися романо-германською правовою сім'єю.

Континентальна система права у своєму розвитку рано вийшла за межі європей­ського континенту. Через вплив римсько-іспанських правових традицій її вже в XIX ст. сприйняли практично всі латиноамериканські держави, де рецепція фран­цузького і римського права була особливо глибокою. Основні елементи структури й окремі положення континентальної системи були трансплантовані в XIX і на почат­ку XX ст. у численні африканські та азіатські колонії Франції, Бельгії, Голландії, Німеччини. У другій половині XX ст., коли ці колонії отримали незалежність, їх правові системи виявилися „прив'язаними” в романо-германській правовій сім'ї.

Романо-германська (континентальна) правова сім'я має низку структурних і техніко-юридичних особливостей, які сягають римського права і середньовіч­них правових традицій.

По-перше, у створенні права держав цієї групи вирішальну роль відігравала не судова практика, а законодавчі й інші нормативні акти королів, у тому числі засновані на римському праві. Буржуазні революції сприяли подальшому зростанню авторитету закону, який перетворився в головне джерело права й інструмент створення єдиного національного правового порядку.

У країнах континентальної системи склалися спеціальні юридичні констру­кції, що забезпечують визнання верховенства закону. Закон розглядався тут як акт верховної влади, наділений правом встановлювати норми, що мають вищу юридичну силу. На законі стала ґрунтуватися й ієрархія всіх супідрядних і нижчих за своєю правовою силою нормативних актів.

З формально-юридичної точки зору в континентальній системі будь-яке рішен­ня суду повинно було ґрунтуватися на писаному праві, на законі, а не на попере­дніх судових рішеннях. Судді в межах континентальної системи могли лише за­стосовувати право, а не створювати його, як це робили їх англійські колеги.

По-друге, іншою специфічною рисою континентальної правової сім'ї є кодифікованість його законодавства, що розглядалась як необхідна умова галузе­вої організації правових норм. Кодекси, на думку юристів XIX ст., повинні бу­ли чітко розмежовувати заборонене і дозволене.

По-третє, континентальна правова сім'я відрізняється від англосаксонської не тільки своїми формами, але й внутрішнім змістом, структурою, юридичною технікою. Правова норма розглядається як абстрактне розпорядження, як вище правило поведінки для громадян і державних органів. Чимало структурних особ­ливостей права континентальної системи породжені рецепцією римського права.

По-четверте, пристосування римського права до умов нової епохи виявило­ся в розподілі права на публічне і приватне. Перше пов'язане з публічним, су­спільним інтересом, поєднуючи приватних осіб під егідою державної влади в єдиний колектив „заради блага всього суспільства”. Друге зорієнтоване на окремих індивідів і пов'язує приватних осіб у процесі захисту своїх особистих інтересів, у тому числі від державного втручання.

Таким чином, інтернаціоналізація правового життя різних країн і народів призвела до структурування національних правових систем, групування їх на­вколо найбільш впливових держав та формування світових правових спільнот - сімей права. На рубежі ХІХ-ХХ ст. весь світ по суті поділений на чотири осно­вні правові сім'ї: далекосхідна (китайсько-японська), мусульманська, англо-американська та романо-германська. Якщо перші дві виникли, як відомо, ще в ранньому середньовіччі на ідеологічно-релігійних засадах, то останні дві були передусім відповіддю на економічні потреби нового суспільства.