Зміни у джерелах права

Соціалізація права

Принцип індивідуалізму — здавалося б природний, єдино можливий і непо­хитний для права XVIII - першої пол. XIX ст. - не витримав перевірку ча­сом. Відігравши на початковому етапі свою позитивну роль, у подальшому, на практиці, він по суті призвів до класової диференціації в середині буржуазії, до зосередження реальних прав і свобод у руках тих, хто володів капіталом. Як відповідь на прагнення цих кіл узурпувати не тільки економічну, а й політико-правову владу зароджується нова тенденція — тенденція наповнення права со­ціальним змістом або його соціалізація.

Поступово, не без опору, закріплюється думка, що основне призначення права полягає не стільки в захисті тієї соціополітичної структури, що у своїй основі склалася на початку громадянського суспільства, скільки в тому, щоб, зберігаючи це суспільство і сформовані в ньому демократичні традиції, транс­формувати його, пристосовуючи до нових суспільних потреб. Саме тому пода­льші зміни у праві західних країн виявляються не стільки в класових, скільки в загальносоціальних і загальнорегулятивних функціях права, пов'язаних з об'єктивним відображенням у ньому більш високих форм суспільної свідомості й виробництва, з необхідністю боротьби з хворобами та злочинністю, з помір­кованим проведенням демографічної політики тощо.

Незважаючи на те, що після Другої світової війни право значної частини розвинутих країн світу продемонструвало більшу, ніж раніше, здатність до ці­леспрямованої соціальної політики, необхідність соціалізації права донині за­лишається актуальною проблемою його розвитку.

Суттєве збільшення нормативного правового матеріалу, подальший розвиток правових систем призвели до змін і в джерелах права. Старі кодекси, особливо ті, що були прийняті в XIX ст., обросли численними поправками. У низці країн на зміну їм прийшли кодекси нового покоління, які більшою мірою від­повідали потребам суспільства.

Зростання й ускладнення законодавства, поява великої кількості нових пра­вових актів зумовили проведення значних кодифікаційних робіт. Але в бага­тьох країнах відбулася своєрідна „декодифікація”, яка проявилася в тому, що значна частина положень кодексу починає підмінюватися або ж витіснятися поточним законодавством.

Істотні зміни відбулися в самій внутрішній структурі джерел права. У XX ст., незважаючи на зростання законодавства, в загальному масиві правово­го матеріалу збільшилася питома вага актів виконавчої влади. Цій зміні (у співвідношенні закону й актів виконавчої влади) сприяли в низці країн також конституції, що обмежили законодавчі повноваження парламенту визначеними предметними рамками. Самі закони нерідко приймаються парламентами в до­сить узагальненому вигляді і вимагають певної нормативної конкретизації.

Президентські та урядові декрети, накази й регламенти міністерств, як і інші види адміністративних актів, в усіх без винятку державах Заходу стали важливим інструментом практичного пристосування змісту права до мінливих суспільних умов. Процес зростання ролі урядових та інших адміністративних актів прискорювався у випадках послаблення парламентської системи, виходу виконавчого апарату з-під фактичного контролю представницьких органів. У державах з тоталітарними й авторитарними режимами уряди відкрито узурпу­вали законодавчі повноваження, скасовуючи або підмінюючи своїми актами не тільки парламентські акти, але й конституційні норми.

Урядова нормотворчість набувала розвитку у вигляді так званого делегованого законодавства, прийняття котрого здійснювалося за вповноваженням па­рламенту та при його офіційному контролі. В ряді країн у зв'язку зі зростан­ням ролі урядової влади й бюрократії правотворчого характеру, поряд з нормативними адміністративними актами, набуває розвитку й сама адміністра­тивна практика. Адміністративні рішення урядових та інших виконавчих ор­ганів влади призвели в цілій низці випадків до створення адміністративних прецедентів, за якими фактично визнається нормативна сила.

У ряді інших джерел права зростає також значення судової практики. Вона все більше впливає на розвиток окремих правових інститутів і в тих країнах континента­льної системи, де історично судовий прецедент не визнавався джерелом права, але рішення вищих судів фактично набували властивостей прецеденту. Найбільшу правотворчу роль відіграє судове рішення, що виноситься у зв'язку з тлумаченням законів.

Особливе місце серед джерел права посіли рішення конституційних судів, ство­рених після Другої світової війни в багатьох країнах Європи й Азії. Незважаючи на низку антидемократичних рішень, винесених під тиском консервативних сил у 40—50-х рр. XX ст., у цілому інститут судового конституційного контролю і ство­рені в ході його здійснення конституційні доктрини сприяли розвитку права та зміцненню демократичних принципів політичного життя.