Лютого 1963р.

З питань культури української мови у Києві.

Василя Лобка на конференції

З виступу

Товариші, друзі!

Найбільше, найважливіше, найцінніше духовне багатство кожного народу є його мова. Мова –це душа народу, його серце, розум, думка. По її розвитку, її поширенню, її вживанню визначаються, оцінюються інтелектуальні здібності народу, його культури, його гідність, як народу, його право на існування.

Зникла, асимілювалася мова –зник і нарід (я скрізь вживаю слово «нарід» від слова «рід» –як це й раніше так писалося).

Ось чому тих, які цураються рідної мови, вороже ставляться до неї, насміхаються з неї, перетинаючи їй широкий шлях в життя –не можна вважати за людей. Вони гірше черв’яків, бо знищують свою рідну мову, вони тим самим живим у могилу кладуть свій нарід.

Вважаю, що не треба забирати вашої уваги на перелік пречудових висловлювань про важливість для народу рідної мови; але все-таки бажаю нагадати такий дотепний вислів Паустовського (хоч більшість із вас знає його упереджене ставлення до української мови, української культури, що, як відомо, привело до великої полеміки).

Так ось, Паустовський про рідну мову писав: «Той, хто не любить, не знає своєї рідної мови – дикун».

Думаю, що пора, давно пора цей вислів у вигляді плакату вивісити в кожній школі, кожному технікумі, кожному інституті, на підприємствах, в установах і в тому ж інституті мовознавства Академії наук України.

Як прегарний садок, як лани золотої пшениці й жита, як луки і діброви можуть рости й розвиватися на доброму грунті, так і мова кожного народу потребує грунту для свого існування, без якого вона захиріє, загине. Цим грунтом, цією основою існування мови є перше за все нарід, який має свою рідну мову і володіє нею. По-друге, треба, щоб були сприятливі умови для вільного вживання цієї мови, щоб вона широко, на повну силу, на весь голос лунала в усіх сферах життя. А це означає й включає в себе відсутність утисків для мови, фактичне, а не декларативне створення умов для її вживання.

Не може існувати мова, коли вона не має грунту для свого існування.

Усі народи світу, найсвідоміші представники їх культур, виняткового значення надавали ролі мови в житті народу, захищали її від усяких ворожих дій, піклувалися про неї, уболівали за нею, вбачали в ній найсвятіший, найдорожчий скарб народу.

Не так вже й давно пихаті, тупі, як пеньок, пани –»вища» знать царської Росії соромилися розмовляти російською мовою, як вони, плюючись, називали її «мужичою мовою», від якої дьогтем смердить, а белькотали по-французьки.

І немає рівної щодо викривальної сили цього огидного явища книжки, як твір Грибоєдова «Лихо з розуму», в якім словами головного героя Чацького розвінчано цих ліквідаторів російської мови, цього паразитичного накипу на тілі російського народу.

Щастям для російського народу було те, що він ні від кого не зазнавав утисків щодо вживання рідної мови в усіх сферах життя; тому йому більш-менш легко прийшлося пережити ці чорні роки й відкинути геть цих французьких шепотух і вивести свою рідну мову на широкий шлях розвитку.

В декілька разів тяжчий шлях пройшла наша рідна мова, українська мова. Немає в світі народу, мова якого переживала б такий тернистий шлях, як мова нашого народу. Вона майже все своє життя терпіла утиски, зневагу, заборону. Її душила польська шляхта, австро-угорські поневолювачі, скажені царські сатрапи-шовіністи. Вони добре розуміли, що по мові визначається національна гідність народу, його право на існування, як народу, тому усе робили, щоб знищити цю мову, етнографічно змінити населення українських земель, знищити цей нарід.

В кредо ідеологів російського націоналізму ковалевських, юзефовичів та інших чорним по-білому написано про те, що завдання полягає в тому, щоб знищити мови «інородців», бо коли вони будуть існувати, то це загрожує безпеці цілісності російської імперії.

Ми не будемо наводити документальних даних про те, якими лютими, підступними методами проводилося усе це. Від підкупу покидьків суспільства для того, щоб вони насміхалися з української мови, використання жовтої преси, залучення на свій бік, з великою оплатою, зрадників нашого народу (і така погань знаходилась), до офіційної заборони української мови, недопущення на будь-які посади тих українців, які розмовляли рідною мовою або співчували їй, виселення українців з України.

В 1917 році була роздавлена ця огидна потвора. На сторожі мови народів став В.І.Ленін.

Але, на великий жаль, в сорокових роках знову прийшло страшне лихо. Сталіни, кагановичі, як сарана, накинулися на Україну й вирішили задушити її культуру, її мову, знищити наш нарід. Як від чуми падали голови безстрашних, визначних діячів української культури, безпідставне обвинувачених в націоналізмі. А їх «націоналізм» полягав в тому й лише в тому, що вони вважали себе людьми, що вони боролися за життя й честь свого народу, що вони виступали проти образи української національної гідності. Мільйони українців були знищені штучним голодом в 1932-1933 роках лише за те, що вони були українці.

По вказівці цих сталіно-кагановичів було ліквідовано викладання в середніх та вищих навчальних закладах українською мовою, ліквідовані українські вогнища культури на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших районах, де проживають мільйони українців. Знищували українську мову, український нарід.

Микита Сергійович Хрущов говорив, що кагановичі бажали знищити українську культуру, мову. Це їм не вдалося зробити тому, що український нарід дуже великий.

Велика заслуга ХХ, ХХII з’їздів КПРС, ЦК КПРС і особисто тов.М.С.Хрущова по ліквідації проклятого народом культу особи. Вони розгромили зграю злочинців. «Це була така велика й важлива подія для усіх народів СРСР, та й не тільки для нашої країни, що її по значенню можна порівняти лише з революційним стрибком» – так писав я в 1961 році в листі тов.М.С.Хрущову.

Народи Радянського Союзу, в тому числі й український нарід, підтримуючи рішення з’їздів про ліквідацію зграї злочинців, ведуть рішучу боротьбу з усім тим злом, що пройшло, як нащадок культу особи. І як не дивно, як не боляче, відгомін цього культу особи діє й на сьогодні. Видно ці сталіно-кагановицькі послідовники мають якусь силу, бо через їх протидію український нарід ще й досі не домігся відміни того, що заборонили ці злочинці, не домігся найпростішого, природного, але найдорожчого, найважливішого, найголовнішого, найсвятішого для народу, що мають усі народи світу – виховувати своїх дітей в дитячих яслах і садках своєю рідною українською мовою; навчати в школах, в тому числі й школах робітничої молоді, підлітків українською мовою, вести викладання в ремісничих і технічних училищах, де підготовляється наш робітничий клас, українською мовою, в технікумах, в технічних інститутах, де кується наша технічна інтелігенція, – основа технічного прогресу, навчання проводити нашою рідною українською мовою. Широко користуватися цією мовою в усіх сферах життя, як то: на підприємствах, в установах, кіно (а кіно – найдоступніше мистецтво для народу і його найбільше відвідує молодь), торговій мережі, театрах тощо.

На сьогодні майже не чути нашої рідної мови в перелічених, та й не лише в перелічених, закладах. У жодному технічному училищі, технічному середньому чи вищому навчальному закладі не ведеться викладання українською мовою. Це приводить до вимирання нашої української технічної інтелігенції...

Не мова «изящной литературы» вирішує долю життя, честі й гідності народу, а повсякденна мова технічного прогресу, мова нашого трудящого люду. І коли й надалі буде таке ненормальне становище відносно вживання нашої мови, яке зараз є, то ми дійдемо до того, що нашу мову можна буде почути лише в якійсь пісні, як музейну рідкість.

Недавно в «Правде» була надрукована стаття тов.Єрмілова, в якій він захищав російський нарід проти образи російської національної гідності. В статті йшла мова про те, що реакційні критики заходу зневажливо, вороже ставляться до видатних російських письменників, заявляючи те, що буцім би то вони творили лише під впливом західної літератури.

Ми теж повинні захистити нашу українську національну гідність від дій сталіно-кагановицьких послідовників, які люто ненавидять нашу мову, нашу культуру, наш нарід...

Крім таких недругів, які перетинають шлях нашій мові в навчальні заклади, на підприємства, в установи, багато плутанини, а то й шкоди завдали їй і на сьогодні завдають деякі «теоретики» мови та інтерпретатори національного питання. До таких в першу чергу відносяться: І.Кравцев, І.Білодід, М.Шамота.

Ви добре пам’ятаєте лихозвісну статтю І.Кравцева, надруковану в газеті «Радянська Україна» 13 квітня 1960 року. В ній вихваляються ті, які зраджують нашу рідну мову, які не люблять її, які вороже ставляться до неї та інше.

Проти писанини Кравцева виступило багато товаришів. Я теж написав статтю під назвою «Проти ревізіонізму в національному питанні, проти підриву дружби народів СРСР». В цій статті також даний критичний аналіз порочної теорійки Білодіда. Але, на великий жаль, жодна стаття не була надрукована...

Нам добре відома правильна національна політика щодо мов народів. Вони повинні жити й розвиватися, цвісти й розквітати. «Інтернаціоналізм –не безнаціональний» – писав Ленін.

Неясність на сьогодні і в такому питанні: раніше ставилося питання про злиття мов. Вчора ж представник від Казахстану, чи Вірменії, заявив, що на конференції в Алма-Аті було ясно вирішено, що не може бути й мови про злиття мов. Проповідується теорія двомовності. А теорія двомовності –найреакційніша теорійка, бо вона веде до знищення мов народів СРСР неросійської національності.

Ніколи, ніякий нарід не погодиться з тим, щоб його мова була поглинута іншою мовою. Це не приведе до дружби народів.

Головне й основне завдання зараз полягає, щоб широко запроваджувати нашу рідну українську мову в усі сфери життя, починаючи з дитячих ясел, через школи, училища, технікуми, інститути до виробництва.

Великий, працелюбний, талановитий український нарід гідний мати й свою багату, мелодійну мову, яку треба оберігати від усіх незгод, як найдорожчу цінність людини.

Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. –Т.3. – Мюнхен, 1983. – С.175-182.