Червня 1926 р.

Про підсумки українізації1

З промови О.Шумського

на червневому пленумі ЦК КП(б)У

<...> Свої думки щодо нашої політики українізації я вже мав нагоду висловити, хоча б в тій стенограмі Політбюра, яку тут всі товариші читали. Багато що є актуальним і з того, що говорилось на квітневому пленумі минулого року. Отже, повторювати сказаного я тут не буду, тим більш, що за той час, який є в моєму розпорядженні, все одно всього не скажеш, що можна було б сказати по цьому питанню. Тому я обмежусь лише деякими питаннями. Перш за все, покінчу з тим, які ж причини викликають серед наших письменників-партійців ці хитання і безперечні політичні помилки й ухили. Перша причина – це НЕП зі зростом дрібної буржуазії як на селі, так і в місті. Але цього мало. НЕП діє і в Росії, однак таких явиш ми там не спостерегаємо. Письменник, що спостерегає й аналізує процес суспільною розвою, що синтезує цей процес в певних типах, повинен мати сталий критерій для оцінки суспільних явищ, а цей критерій він може мати лише тоді, коли він має ясні перспективи суспільного розвою, коли йому ясні стремління (цілеустремління) й найближчі шляхи цього розвитку й будівництва. Дає це устрімлення й визначає шляхи суспільного розвитку партія, авангард передового суспільного класу – пролетаріяту.

Однак, як показав XIV з’їзд, визначування цих шляхів розвитку самій партії дається не так-то легко в сучасній складній ситуації. Так що ж тоді говорити про широкий загал пролетаріяту, селянських мас, тобто про уяснення шляхів розвитку цілим нашим радянським суспільством, серед якого діє письменник митець. Але це стосується до перспектив суспільного розвою, його шляхів і художнього відбивання в літературі цілого нашого Союзу, в тому числі й Росії.

На Україні все це помножується на національне питання. Вже більше року йде палка дискусія про шляхи розвитку української літератури, а по суті цілого суспільно-культурного процесу. Молодь б’ється за пояснення перспектив цього процесу, що бурхливо розвивається. Партія, що живе російською культурою й провадить своє внутрішнє життя російською мовою, стоїть осторонь і не бере активної творчої участи в цьому процесі. Цей процес покривається лише тоненькою плівкою комуністів, що не в силах охопить його своїм впливом і ним керувать. Наведу свіжий і показний приклад. Перед мною Київська «Пролетарська правда» від 28 травня. Ювилейне число, присвячене Іванові Франкові. Число зложене з трьох ґрунтовних статей Гермайзе, Филиповича і Дорошкевича (не рахуючи Вітика, він уперто доводить, що І.Франко був марксистом, коли сам І.Франко цьому суперечив), ворожі ідеологічно нам люди, що борються з нами за керовництво суспільно-культурним процесом.

А над цими трьома «китами» зверху в передовиці розположився тов. Щупак. Статейка нервова, рвачка з галасливими вигуками закінчується так: «Іван Франко є поет і борець не тільки Галицької України, але й Наддніпрянської України, взагалі всього українського трудящого народу і його ім’я повинно бути провідною зіркою на шляху до здійснення того великого ідеалу, ім’я якому – Соборна Радянська Соціялістична Республіка» (підкреслене С.Щупака). Я не заперечую гасла Соборної Соціялістичної України, але, ніби, нашим «великим ідеалом» є щось більше. Видно, як бідолашний тов. Щупак танцює, розположившись на трьох «китах». Становище його не з приємних, що й казать, – підпікають кити.

Такий, приблизно, стан цілої тої тонесенької плівки комуністів-українців, що плавають по поверхні бурхливого потока культурного українською відродження. Причина хитань, цієї плівки комуністів полягає в тому, що партія в цілому не бере органічної активно-творчої участи в процесі суспільно-культурного будівництва. Доки цього не буде, доки партія в цілому не буде двигати й керувати цим процесом, доки в нього не буде втягнений пролетаріат, доти неминучі хитання, збочення, доти український суспільно-культурний процес не матиме ясних перспектив свого розвитку.

Ми багато наговорили хороших слів на торішньому квітневому пленумі про те, що треба цей процес взяти до рук всієї партії, про виховання в нашому дусі молоди, яка підпадає ворожим ідейно впливам і т. інше. А спитаєм себе чесно й одверто: чи багато старих партійців кадровиків вивчило за цей рік українську мову, познайомилось з історією України, українською культурою? Я щось ні одного імени не можу назвать. Боюсь, що навіть не стали до цього діла. От в чім наша біда.

Тов. Затонський зовсім не торкнувсь того нового й найголовнішого, що є в тезах Політбюро – це трактовка українізації. До цього часу ми трактували українізацію, пояснювали партії її необхідність, як засоба змички з селянством, як необхідну зброю в боротьбі з українським націоналізмом. Таке умотивування необхідности українізуватись не могло, розуміється, запалить партію й передових позапартійних робітників вчити українську мову й увіходити в українське культурне життя й будівництво. Тези Політбюро трактують українізацію, як передумову, як необхідний засіб соціалістичного будівництва, як знаряддя соціялістичного будівництва в руках українських трудящих мас. Така трактовка українізації надає цій справі іншого характеру. Кожний комуніст, як палкий борець за соціялістичне будівництво, незалежно від того, якої він національности, не може поставитись байдуже до українізації в такому її розумінню. А надто це стосується старих більшовиків, партійних кадрів, які за цього часу туго йшли на українізацію. Тези відмічають ці труднощі в переведенню українізації, що основний партійний кадр є руським за походженням. Кожен з нас добре розуміє значіння для партії старого, перевіреного в боротьбі, партійного більшовицького кадру, основи, фундамента партії. Але треба, щоб і старі партійні-кадровики зрозуміли, нарешті, всю серйозність українізації, цього знаряддя будівництва соціалізму, як говорить резолюція Політбюро, і не утрудняли партії оволодінням цею зброєю. Як і на кожній ділянці боротьби за соціалізм, старі випробовані кадри повинні бути на чолі.

Я вже не раз мав нагоду говорити про те, що ми повинні прагнути до такого становища, як в Росії. Там партія охопила всі пори суспільного життя і керує ним, активно діючи в його творчім процесі. В Росії партійні й державні вожді в той же час є й вождями, керівниками всієї російської радянської суспільности, російської суспільної думки, культури й т.п. Там нема цієї мовної стіни між суспільно-культурним процесом будівництва й радянським та партійним керівництвом, яке в нас ще є.

Там керівники держави й партії є в той же час керівниками російської радянської суспільности й культури.

Голос з місця. Всього Союзу.

Шумський. Ні, стій, товаришу, не звалюй, будь ласка, своїх обов’язків керувати радянським українським суспільним життям і культурою на плечи керівників Союзу. Ти хочеш, щоб і вони українізувались? Це керівництво є нашим обов’язком, обов’язком керівників України і його не перекладеш на плечі Союзу.

Партія в цілому та її керівники мусять стати і керівниками українського суспільного культурного будівництва, тобто оволодіти українською мовою й культурою. Бо цей суспільно-культурний процес не може бути без керівництва, без вождів. Природа порожнечі не терпить. Не станемо на чолі цього процесу, то з’являються другі ворожі і нам вожді. Було б болото, а чорти знайдуться і вже знаходяться. Ви подивіться, як всі ці Грушевські, Дорошкевичі, Гермайзе, Єфремови, Ніковські, Зерови й інші їм подібні, що в 1919-20 роках обірвали були свої суспільні зв’язки з Україною, чи вірніш, ми розрубали ці зв’язки й викинули їх за кордон, що банкрутували були, як вони тепер знову відновляють ці зірвані зв’язки й намагаються керувати новим радянським суспільно-культурним життям.

Радченко. Не лякай, бо не страшно.

Шумський. Я знаю, що тобі не страшно, тов. Радченко, Я й не збираюсь кого-небудь лякать. А хочу, щоб ми собі це усвідомили й партії сказали. Тут нічого лякатись, але не можна також і не вважати на небезпеку захоплення під ворожі нам впливи молоді й всього молодого українського суспільно-культурного процесу. Треба це керівництво взять до рук партії, а для цього треба, щоб партія стала українською по мові й культурі.

Час мій кінчається і тому більше не буду зупинятись на моментах, які слід було з’ясувати доповідачеві: тов. Затонський не зробив аналізи сучасної дійсности, не висвітлив тої позитивної трактовки українізації, яку їй дають тези Політбюра, і це великий дефект його доповіди.

Голос з місця. А про Хвильового?

Шумський. Скажу й про Хвильового.

На тому засіданню Політбюро, стенограму якою тут товариші читали, я вже давав характеристику тов. Хвильового й політичну оцінку його виступу – «московські задрипанки». Я там говорив про основну думку тов. Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури й про те, що він зформулював цю думку. Але не важно те, що він хотів сказати, а важно те, як він сказав і як його розуміють у масі.

А розуміють його так, як тут говорилось, що він об’являв поход проти Москви. Тут нічого не поправиш тим поясненням, що є Москва й Москва. Маса розуміє його так, що він проти Москви, центру світового революційного руху, столиці Союзу,

Я не один раз вже говорив, що таке гасло, як «московські задрипанки», цей виступ Хвильового шкідливий політично.

Радченко. На сьогоднішній день ти це говориш.

Шумський. Ти, Радченко, завжди хочеш мені щось погане приписати.

Так, цей виступ Хвильового політично шкідливий, Хвильовий свої правильні міркування про орієнтацію на Захід, в тому розумінні, як це говорив на Політбюро, сформулював і написав їх так, що його можна дійсно розуміти, як деякі товариші, що говорять, що це «австрійська інтрига», що це обстоювання того, щоб Україна зараз пішла тим шляхом, яким проходила Італія чи Венгрія в 48 році, цеб-то, щоб Україна перейшла на шлях капіталістичного розвитку. Коли б я хоч на хвилину припустив, що комуніст Хвильовий може закликати, може вести пропаганду й агітацію, в якій би то було формі, за те, щоб Україна стала буржуазною республікою й прошла шлях капіталістично-національного відродження, я б зараз же, сьогодні запропонував би його виключити з партії. Але я глибоко певний, що це не так.

Я глибоко переконаний в тому, що Хвильовий цього не хоче, я глибоко певний, що Хвильовий хоче будувати соціалізм.. Але я також знаю й те, що Хвильовий не має ясних, визначених партією перспектив щодо розвитку української культури, літератури. Він душиться в українській просвітянській обмеженості, він не бачить широких шляхів для того молодого, буйного, культурного процесу й силкується їх намітити. І наробив помилок.

Я вважаю за корисне, щоби на пленумі встала і ця літературна дискусія. Партія матиме уяву про те, що діється в літературі, а наші літератори почують авторитетне слово партії в тих питаннях, які їм болять. До літературних справ буде збільшена увага партії і літератори перестануть себе почувати десь на задвірках <...>

Українська суспільно-політична думка в XX ст. – T.2. – С. 149-153.

1 Подається з незначними скороченнями

Лист секретаря ЦК КП(б)У С.В.Косіора

секретарю ЦК ВКП(б)) Й.В.Сталіну.