Політичні засади Загальної Української Ради

Після відступу російської армії

Про переслідування українців угорськими гонведами

Свідчення Ярослава Гашека

Серпня 1914 р.

Великого князя Миколи Миколайовича до українців Галичини

З маніфесту Верховного головнокомандуючого російської армії

Братья! Творится суд Божий! Терпеливо, с христианским смирением в течение веков томился русский народ под чужеземным игом, но ни лестью, ни гонением нельзя было сломить в нем чаяний свободы. Как бурный поток рвет камни, чтобы слиться с морем, так нет силы, которая бы остановила русский народ в его порыве к объединению. Да не будет больше подъяремной Руси! Достояние Владимира Святого, земля Ярослава Осмомысла и князей Даниила и Романа, сбросив иго, да водрузит стяг единой, нераздельной и великой России. Да свершится Промысел Божий, благословивший дело великих собирателей земли Русской. Да поможет Господь царственному своему помазаннику, императору Николаю Александровичу всея России, завершить дело великого князя Ивана Калиты. А ты, многострадальная братская Русь, встань на сретение русской рати. Освобождаемые русские братья! Всем вам найдется место на лоне матери России. Не обижая мирных людей, какой бы они ни были народности, не полагая своего счастья на притеснении иноземцев, как это делали швабы, обратите меч свой на врага, а сердца свои к Богу, с молитвой за Россию и за русского царя.

Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – Том 1. Доба Центральної Ради. – Нью-Йорк. 1954. – С. 6.

Гуменне (Східна Словаччина), квітень 1915 р.

На пероні стояла група арештованих русинів, оточена угорськими жандармами. Тут було кілька попів, учителів і селян з різних околиць. Руки їм скрутили мотузом і позв’язувал и парами. У багатьох були розбиті ноги, а голови в ґулях. Це їх так розмалювали жандарми під час арешту. Трохи далі бавився мадьярський жандарм. Він прив’язав священикові до лівої руки шнур і, тримаючи другий кінець в руці, примушував нещасного танцювати чардаш, загрожуючи прикладом, причому так шарпав мотуз, що піп заривався носом у землю. Він не міг підвестися, бо мав зв’язані за спиною руки, і робив розпачливі спроби перевернутися на спину, щоб якось підвестися з землі. Жандарм з цього так щиро сміявся, аж сльози в нього текли з очей. Коли священик нарешті підводився, він шарпав за мотуз, і бідолаха знову орав носом землю. Цю розвагу припинив жандармський офіцер, який наказав, поки прибуде поїзд, відвести арештованих за вокзал до порожньої шопи, щоб ніхто не бачив, як їх б’ють.

Гашек Я. Пригоди бравого вояка Швейка. – К., 1966. – С. 517-518.

12 травня 1915 р.

В теперішній важній історичній хвилі, коли всесвітна війна, що рішає про судьбу держав і народів, доходить до кульмінаційного пункту; коли наближається остаточне вирішення конфліктів, які війну викликали, – в хвилі, котра рішає про дальшу долю людскости, «Загальна Українська Рада», що повстала як розширення дотеперішньої «Головної Української Ради», – яка обіймала виключно галицькі українські політичні партії, – на всі українські землі, – заявляє перед цілим світом прилюдно і святочно іменем усього українського народу:

1.

Згідно з заявою репрезентантів галицько-українських партій з 7 грудня 1912; згідно з маніфестом «Головної Української Ради» з 3 серпня 1914; згідно з маніфестом «Союза буковинських парляментарних та сеймових послів» з 2 серпня 1914, та згідно з відозвою «Союза визволення України» з 25 серпня 1914, вважаємо, що для будучности, волі і самостійности України є конечне розбиття царської імперії, та що для того ми стоїмо рішучо по стороні австро-угорської монархії; по стороні її могутного німецького союзника та Туреччини, яка у вірнім з ними союзі веде оборонну війну проти заборчої російської політики.

2.

Нашою метою що до українських земель, що стогнуть тепер під російським ярмом, є вільна, самостійна Україна, – вільна самостійна українська держава.

3.

Нашою метою що до цілої нашої нації є повна національна свобода розвою і тому український народ, що в теперішній крівавій всесвітній війні тут на сході поніс найбільші жертви, тепер, коли на наші українські землі звалилась повінь московського варварства; коли українському народови хоче завдати смертельний удар його відвічний ворог – царат; тепер, коли українська країна є охоронним валом для Австрії: тепер український нарід для запоруки своєї національної свободи розвою домагається в межах Австро-Угорщини територіяльно-національної автономії, з’єдинення українських областей в одну автономну, на основах свободи і демократії збудовану територію, – при чім так само, як ми для українського населення на тих територіях, де воно становить меншість, домагаємось культурно-національної автономії, так само стоїмо за повну культурно-національну автономію для всіх національних меншостей на українській автономній території.

4.

Бажаючи полагодження української справи в межах Австро-Угорщини у висше вказанім напрямі, ми обстоюємо, що з хвилею покінчення війни є конечна переходова стадія, де б репрезентація українського народу мала рішаючий голос при полагодженні сеї справи для переведення в діло наших домагань, як територіальної, так і культурно-національної автономії. «

5.

Вкінці звертаємось з зазивом до всіх народів цілого цивілізованого світа:

Коли теперішна всесвітна війна має скінчитись справді побідою правди і справедливости; коли вона має справді принести всім народам свободу і незалежність і цим забезпечити єдино можливий, трівкий всесвітний мир для добра всеї людскости, то при мирових переговорах, як прийде до полагодження міжнародних відносин, є конечне, передовсім тут на Сході Европи визволення народів, поневолених царатом, який навіть тепер в критичній воєнній хвилі не відступив ані на ступінь від своєї традиційної політики гноблення всіх визвольних змагань, як серед поневолених народів, так і серед своєї російської суспільности, є отже конечне передовсім визволення українського народу, найбільш безпощадно давленого царатом, – народу котрому в російській імперії відобрано найпримітивніші людські і національні права.

Визволення се є конечне в інтересі людскости, цивілізації, демократії і волі.

Відень, дня 12 мая 1915

За Президію «Загальної Української Ради»:

Д-р Кость Левицький – президент, Николай Василько, д-р Евген Петрушевич, Микола Ганкевич, д-р Лев Бачинський – віце-президенти, Олександер Скоропис-Йолтуховський – відпоручник Союза визволення України

Українська суспільно-політична думка в 20 ст. – Мюнхен, 1983. – С. 222-223.