ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII ст. РУЇНА

РОЗДІЛ IV.

ПРО ШКІЛЬНУ ОСВІТУ В КОЗАЦЬКІ ЧАСИ

Школа Луцького братства носила назву елліно-словенської, тому що в ній викладали дві мови. Учні поділялися на три розряди: у першому навчалися читати; у другому читали і вивчали напам'ять різні предмети; в третьому розряді пояснювали вивчене і обговорювали його. В ході навчання зверталася увага, щоб учень якомога більше засвоював і розумів те, що вивчає; з цією метою після закінчення класу учні повинні були переповідати уроки один одному; переписувати їх і повторяти перед рідними і господарями, яким їх доручено, а другого дня перед початком нового уроку відповідати вчителеві вчорашній. Предметами навчання були, опріч першопочаткового читання і письма, грецька і слов'янська граматики з вправами, заучування і тлумачення місць Св. писанія, отців церкви, молитов, богослужіння, церковна пасхалія, наука рахунку, а також місця з філософів, поетів, істориків, риторика, діалектика і філософія. При цьому суворо заборонялося читати і тримати в себе єретичні та іновірницькі книги. Для вправляння з мов постановлено було, щоб учні говорили не «простою» мовою, а грецькою чи слов'янською. Учні могли навчатися не всіх наук одразу, а лише деяких, зважаючи на свої здібності, за порадою ректора чи за бажанням батьків. У школу приймали дітей всіх станів і верств, починаючи з маєтних шляхтичів та міщан до бідняків, які просили милостиню на вулицях; вихователям суворо постановлялося не робити між ними ніякої різниці, окрім як в залежності од їхніх успіхів: усі вони по черзі мусили виконувати обов'язки слуг, топити печі, замітати школу, сидіти біля дверей і т. ін. Стосовно моральності учні повинні були суворо дотримуватися правил благочестя, щонеділі й у свята збиратися до богослужіння, перед тим вислуховувати благопристойні повчання, а після обіду слухати пояснення прочитаних у церкві місць Св. писанія... Опріч головних шкіл, які містилися при братствах, по всій Південній Русі була розсіяна велика кількість приватних шкіл при монастирях та церквах; так про Іова Борецького є відомості, що, будучи священиком у Воскресенській церкві на Подолі (у Києві), він завів школу й відзначився ревним ставленням до виховання юнацтва. На старість і він, і дружина його постриглися. Іов, у званні ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря, займався вихованням дітей і в подальшому, зробившись митрополитом, дбав про процвітання шкіл.

Костомаров М. І. Галерея портретів. –

С. 107.

Визвольна війна українського народу середини ХVІІ ст. під проводом Б. Хмельницького – переломний момент української історії. Під час війни владу Речі Посполитої в Україні було повалено і сформовано Українську Гетьманську державу.

Документи, вміщені у розділі, свідчать про те, як розпочиналася війна, які цілі ставив перед собою Б. Хмельницький. Тільки звертаючись до першоджерел, можна осягнути події 1648 p., зрозуміти поступки та заходи Б. Хмельницького. Події цього часу коментують документи 3-14. Зокрема можна ознайомитися з так званими «Березневими статтями», що визначали українсько-російські відносини протягом близько п'яти років, згідно з якими Україна зберігала досить широку державну автономію (документ 14).

Оскільки царський уряд порушував досягнуту угоду і розглядав Україну як частину Московської держави, Б. Хмельницький вважав себе вільним від зобов'язань перед ним і схилявся до інших дипломатичних комбінацій.

Прагнення Москви обмежити українську автономію викликали занепокоєння і гетьмана І. Виговського, який також намагався виступити проти російського протекторату.

У розділі подано текст так званого Гадяцького трактату про унію між Україною та Польщею. І хоча він не був втілений у життя, але свідчив про спробу союзу трьох країн – Польщі, Литви, України. Таким чином Україна намагалася відстояти свою державність (документ 22).

Андрусівське перемир'я між Московською державою і Польщею 1667 р. докорінно змінило характер відносин між Москвою і Україною. Україну було поділено між двома сильнішими за неї сусідами. Зрадницький Андрусівський договір викликав всенародне обурення і протест в Україні. Він поклав початок добі лихоліття – Руїні.

Використовуючи тексти договорів, можна пояснити складність зовнішньо-політичних обставин, в яких опинилася Україна, показати в динаміці дипломатичну боротьбу за незалежність від «Березневих статей» до «Вічного миру» 1686 р. (документи 23-24).

3./ З УНІВЕРСАЛУ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ІЗ ЗАКЛИКОМ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ДО ПОВСТАННЯ (1648 р.)

...Не слухайте більше урядників, як невільники, ви, котрих батьки не піддавалися ніяким законам, ніяким королям, лише шанували його вдасть, та так жили, що вигнали татар і зайняли частину землі. Ніколи не знайдете способу на польську перемогу, як тепер не скинете цілком ярмо урядників і не здобудете свободи, тої свободи, що наші батьки кров'ю окупили, і прийдете в неприступні місця на Дніпровім низу...

Нас, чутких і живих, уважають дикими і неспокійними, відважних і добре заслужених, назвали нас бунтівниками. Се ж відомо цілому світові, що польське військо нищить козацьке і селянське добро, неславить їх жінок і дітей. Всім накладають невільницькі послуги, тягарі, панщизняні роботи проти давнього звичаю, а як хто публічно чи приватно на стільки кривд вийде зі скаргою, подибле лише сміх і зневагу; щонайбільше – дістане порожні, безвартні слова. Всі уважають лише, аби знищити козацький рід.

Навіть військову службу Річ Посполита призначила нам безплідну, і ми в границях королівства тратимо козацьку відвагу, коли ж лише на Чорнім морі, серед небезпечностей від турків, козацький народ росте, ширшає й живе.

Поляки поклали святою ціллю своєї політики опанувати наш лад самоуправи й вибору і наставляють над нами урядників, як і деінде, не на те, аби вони розказували міщанам і селянам поправу, лише на те, аби силою могли задержувати міста.

На всі ті кривди нема іншого способу, як лише зламати поляків силою і погордою смерті, тих поляків, що вже відвикли від боротьби; а як. доля нас покине, то покладемо перед ними мертві тіла й трупи, дамо не стації, а душу й кров нашим начальникам; не полишимо міст і нив, лише дорогу застелемо могилами. Я вже з тількох прикладів знаю, що свобода найменше тоді певна, коли не маємо перед собою журби й ворога, а найліпше борониться її в готовості й напруженню.

Дуже було б добре, аби вже раз на поляків, не відкладаючи, сполучно, одним ударом козаки й селяни вдарили. Мені здається, що се більше чесно, ліпше і безпечніше, коли поляки почують залізо у власній середині, коли будуть мати щоденно перед очима ворогів, будуть бачити, як здобуваються і самим пострахом займаються міста, – аж тоді знелюблять війну, вернуть волю козакам, аби мати спокій.

Щодо мене, то не буду жалувати ні життя, ні сили, готовий на всякі небезпечності, усе віддам, аби лише для загальної свободи і спокою, і душа моя не потішиться скорше, доки не добуду сього плоду, що я в найвисшим бажаню собі поклав.

Історія України в документах і

матеріалах. – Т. 3. –

К., 1941, – С. 121-122.