ЛЕГЕНДА ПРО ПОХОДЖЕННЯ ЗАПОРОЖЦІВ

ПРО ЗАКОНИ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ У МАЛОРОСІЇ ТА ЗЛОЧИНИ, ЯКІ ВОНИ ВВАЖАЛИ ЗА НАЙГІРШІ

Загальним і основним законом для малоросійських козаків було магдебурзьке право.

Запорозькі козаки мали не так закони, як звичаї. Вони робили все те, що, як вони знали, робили їхні батьки.

Козак, який убив іншого козака, лягав на труну вбитого, і його ховали живого, відповідно до принципу, за яким усі козаки є брати... Якщо вбивця був сміливим козаком, якого любили всі його товариші, він міг уникнути смерті за спільної згоди або ж відбути інше покарання.

Козака, який щось украв в іншого козака на Січі або поза Січчю, прив'язували на великому ринковому майдані до стовпа, поставленого для такої кари, і він лишався там, доки не віддасть украдене або не заплатить утричі більше за його вартість, а потім ще мав лишатися там три дні. Якщо йшлося про велику крадіжку або коли він уже крав раніше, то після того, як він вистоїть під стовпом належний час, його вішали на цьому стовпі. І, коли він стояв прив'язаний, козаки підходили до нього юрбою, і кожному було дозволено бити його та лаяти...

Проте вони щадили тих, кого карали за першу крадіжку або кого дуже любили. Доходило до того, що вони навіть давали йому гроші. Переховувача або скупника краденого карали так само, як злодія.

...Боржника, який відмовлявся або був неспроможний платити, прив'язували до гармати на майдані, доки він не розквитається або не знайде викуп за себе.

Дуже суворо карали тих, хто продавав що-небудь дорожче за визначену ціну. Кошовий або отамани дозволяли козакам пограбувати винного.

Ш е р е р Ж.-Б. Літопис Малоросії, або

історія козаків-запорожців та козаків

України, або Малоросії. –

К., 1994. – С. 179-181.

Запорожців спочатку було всього шістнадцять чоловік і звалися вони Чорногорами. Спочатку жили вони десь вище порогів у лісі, а повз той ліс йшов битий шлях. Дізнався якийсь цар, що по тім шляху великий розбій, і послав військо. Через скільки там днів дійшло військо до того лісу і сунуло прямо в хащу... Іде воно, іде та й іде, коли чує – як затріщить, як залущить... Глянуло воно, аж на дубах курені, а звідтіля виглядають Чорногори. Генерал до них:

— Що ви за люди?

— Чорногори!

— Злазьте ж з дубів!

— А що ж вам від нас треба?

— Треба, щоб ви здалися – от що!

— Знаєте що, люди добрі, – каже кошовий, – ми такі хрещені, як і ви, відбиватися не будемо, а краще ідіть собі з Богом, відкіля прийшли!

Генерал той як крикне: «Пали!» Стали вони палити, та не по Чорногорах, а самі по собі, і вилягли, як снопи...

З'явився сам цар і викликав трьох чоловік. Прийшли. Він за пістоль та до них... аж воно не те, руки й одібрало. Смикався, смикався, та тоді і просить: «Ой, братці, не пустуйте!» «Добре, – кажуть, – дай же нам вперед бомагу, щоб була нам земля обмежована і щоб, хто за межу перескочить, той і наш!» Цар обіцяв і став володіти руками. Віддав їм бомагу і намітив межу за сто верст вище порогів і за сто верст нижче порогів. Як сіли вони кошем на порогах, народ так і сунув до них. Тоді вже земля назвалася козацькою, а люди – запорожцями.

Отак я чув замолоду від старих людей. Тепер покоління запорожців, що кинуло Січ за Катерини, живе, кажуть, під турком на Чорних горах, і козаки знову звуться Чорногорами.

Народна пам'ять про козацтво. –

Запоріжжя, 1991. – С. 88-89.