Орієнтовний план вивчення теми 3 страница

4. Члени громад своїми плідними дослідженнями з історії, етнографії, статистики і мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння, чіткі етнічні особливості й окреслені етнічні межі. Цим вони підвели український рух до необхідності сформулювати і розробити політичну програму.

5. Забезпечили наступність поколінь в українському русі (кирило-мефодіївці та інші організації, що розпочали активну діяльність у 90-ті рр. ХІХ ст.).

Варто звернути увагу і на причини виникнення земського руху. Серед них такі: організаційний фактор – наявність розвиненої системи земств; внутрішній фактор, що був пов’язаний з боротьбою земств за розширення своїх прав і повноважень у протистоянні з імперською бюрократичною машиною; політичною причиною розвитку земського руху були виступи народників, діячів радикальної течії, які додержувалися тактики політичного терору, що сприяло дестабілізації суспільства, внесенню розладу в громадську свідомість. Зовнішньополітичним фактором активізації земського руху була російсько-турецька війна 1877-1878 рр., наслідком якої було звільнення Болгарії від турецького ярма і створення демократичної держави, а ці події сприяли виникненню і поширенню конституційних очікувань в Росії, Україні.

Форми земського руху. До легальних форм діяльності земств відносяться наступні: 1) практика подання „прошеній” на височайше ім’я, клопотань перед урядом, звернень тощо; 2) виступи на сторінках преси; 3) проведення статистичних досліджень та ін. Нелегальними формами діяльності земств були таємні наради та з’їзди, що організовувались під видом виставок, ювілейних вечорів, театральних вистав. Упродовж 1878-1879 рр. було проведено кілька нелегальних нарад та з’їздів з метою розробки спільної політичної програми та координації зусиль.

Етапи розвитку земського руху. Як ліберальна опозиція режиму, земський рух пройшов кілька етапів у своєму розвиткові. Перший – 60-ті роки ХІХ ст., пов’язаний із зародженням і становленням земств, формуванням самосвідомості земських діячів. Другий – 70-ті роки ХІХ ст. – це період піднесення та розвитку земського руху, коли відбулося остаточне розмежування земського руху на консервативну та ліберально-опозиційну течії. Третій етап охоплює 1880 – першу половину 1890-х років і характеризується своєрідним „відкатом назад” у порівнянні з бурхливими 70-ми роками. Четвертий етап почався з середини 90-х років ХІХ ст. і відрізнявся від інших політизацією земського руху, перетворенням організаційно не визначених земських угрупувань (земських зборів, з’їздів, статистичних комітетів) на політичні партії ліберального ґатунку.

Земський рух в українських землях мав свої особливості. Насамперед, він розвивався не на усіх підросійських українських землях. В лівобережних та південних губерніях земства виникли у 1864 р., а в Правобережній Україні лише з 1911 року. Така затримка в утворенні земств на Правобережжі пояснюється побоюванням російської влади, що земства можуть бути використані пропольськими елементами і польськими революціонерами з метою організації антиросійської політичної опозиції.

Активну участь у функціонуванні земств брали відомі діячі українського руху: Василь Тарновський, Олександр Русов, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський та ін.

Українські земці виступали за розширення прав і повноважень земств, звільнення їх від контролю і тиску державних установ, за політичні свободи, висували конституційні проекти.

Соціальний склад українських земств був представлений сільською інтелігенцією: агрономи, землеміри, лікарі, учителі, статистики та ін.

Важливою особливістю земського руху в Україні була спроба радикально налаштованих ліберальних земців встановити контроль з українським рухом, громадівцями.

Відмінною рисою земського ліберального руху в Україні було свідоме протистояння земців-конституціоналістів народницькому руху, зокрема його терористичним проявам. Земці не підтримували народників, навіть засуджували їхню тактику революційного терору.

Ще однією особливістю земського ліберального руху в Україні був певний взаємозв’язок і співпраця з представниками українського соціалізму за кордоном, зокрема групою М.Драгоманова. Останній встановив контакт з українськими земцями-конституціоналістами, свідченням чому стала політична програма „Вільна спілка”. Вона являла собою компроміс між реформістською програмою земців і вимогами європейського соціалістичного руху. У цій програмі, реформістській за змістом, автор поєднував соціалістичні й ліберальні принципи та вимоги: 8-годинний робочий день, загальне виборче право, демократичні свободи.

Серед українських земств радикалізмом відрізнялося Чернігівське губернське земство. У 70-ті роки ХІХ ст. в Чернігівській губернії виник гурток земських лібералів, який об’єднав представників місцевого дворянства, ліберального чиновництва та інтелігенції. Членами гуртка були: міський голова В.Хижняков, директор банку О.Карпінський, гласний повітового і Чернігівського губернського земства О.Ліндфорс, мировий суддя В.Савич та ін. Керівником гуртка був гласний Чернігівського губернського земства І.Петрункевич. Метою гуртка земців, за визнанням його лідера, було перетворення земських установ в школу самоуправління і цим шляхом підготувати країну до конституційного устрою.

Після закінчення російсько-турецької війни 1877-1878 рр. ліберально налаштовані земці Чернігівської губернії виступили з ініціативою надіслати імператору адрес із побажаннями надання конституції.

Наступний резонансний виступ чернігівських земців був пов’язаний із надісланим царю вірнопідданським відгуком на „Урядове повідомлення” 1878 року, що закликало усі стани сприяти урядові у боротьбі з „крамолою”. Була створена спеціальна комісія з 11 осіб під головуванням К.Рачинського, яка представляла правий табір. А лідер ліберальних земців І.Петрункевич підготував текст адреса-відповіді. Документ привів до розколу, хоча його зміст був цілком лояльним. Але деякі його положення не влаштовували консервативну частину гласних.

Проект адреса містив основні положення і вимоги опозиції. Зокрема висловлювалось невдоволення спотворенням курсу реформ, зокрема недоліками у реалізації аграрної, земської та судової реформи. Зверталася увага імператора на відсутність гласності, наявність цензурних утисків тощо. Документ закінчувався побажанням введення конституційних змін та встановлення конституційного ладу.

Гурток чернігівських земців-лібералів був розгромлений. У 1879 р. був заарештований і висланий до Костроми лідер чернігівських земців І.Петрункевич.

Рух земців-лібералів, як опозиційний до уряду, виявився недостатньо потужним для модернізації політичного життя в Україні.

У відповіді на п’яте питанняпотрібно відзначити, що після придушення революції 1648-1649 рр. Австрія вступила в період неоабсолютизму – добу, коли імперська адміністрація у Відні намагалася ліквідувати здобутки революції і відновити абсолютну владу імператора. Парламент, що був скликаний під час революційних подій, було розпущено у березні 1849 року, а його конституційний проект відкладено на далеке майбутнє. Навіть Конституція, яка передбачала набагато більшу централізацію влади і була проголошена імператором того ж місяця, так і не втілилася в життя, бо її скасували 31 грудня 1851 року. З поверненням неоабсолютизму надії на австрійський парламент втратили ґрунт. Імперією правив безпосередньо з Відня імперський двір, а окремі місцевості, зокрема Галичину й Угорщину, ще й контролювала імперська армія за законами воєнного стану. Воєнний стан у Галичині тривав аж до 1854 р., коли там було створено імперську цивільну адміністрацію на чолі з намісником, якого призначав імператор. Всю провінцію також було реорганізовано: у 1867 році замість 19-ти округів було створено 74, а згодом 83 повіти, кожну повітову адміністрацію очолював староста. Окрім повітів існували також два самоврядних міста – Львів і Краків.

Першим намісником за нової централізованої системи австрійського правління був польський граф Агенор Голухівський – багатий землевласник з Галичини, довірена особа імператора Франца Йосифа з найближчого цісарського оточення. Голуховський, який займав провідну позицію впродовж усього зазначеного періоду, з 1849 по 1875 рік тричі був намісником Галичини, а з 1859 по 1861 рік – австрійським міністром внутрішніх справ. Імператор потребував надійних адміністраторів і довіряв Голуховському. Знаючи це і користуючись слабкістю Відня у певні моменти, Голуховський зміг пролобіювати польське питання і перетворити Галичину на край, де поляки монополізували вищі ешелони адміністрації, освітньої системи та економічного життя – така ситуація зберігалася до Першої світової війни. Протягом періоду імперського адміністративного правління до 1859 р. Голуховський успішно руйнував наміри Відня поділити провінції. Йому також вдалося усунути багатьох німецьких чиновників, замінити німецьку мову польською в гімназіях та протидіяти зросту чисельності українських шкіл. У 1859 р. він навіть спробував запровадити латиницю для українських друкованих видань, але відмовився від цієї ідеї після енергійних протестів українських діячів.

В кінці квітня 1859 р. Австрія розпочала війну з італійським королівством П’ємонт, яка закінчилася у червні 1859 р. перемогою союзних військ Франції і П’ємонту. Внаслідок переговорів і плебісциту, чотири князівства, що досі були під зверхністю Габсбургів, об’єдналися з королівством П’ємонт. Ця поразка засвідчила внутрішню слабкість Австрії, тому незабаром з’явилися плани реструктуризації імперії. Неефективність централізованого правління з Відня була очевидною.

20 жовтня 1860 р. був оголошений документ, відомий під назвою Федеративної конституції, згідно з якою передбачався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхстагом та обласними сеймами. Центральною законодавчою установою, за Конституцією 1860 року, стала Державна Рада, яка складалася з палати панів і палати послів. Остання мала 343 посли, з яких 85 було від угорського сейму, 76 – від Богемії і Моравії, 38 – від Галичини та ін. У лютому 1861 р. Конституція була доповнена більш ліберальними статутами, згідно з якими всі австрійські краї стали автономними із власними крайовими сеймами для крайового законодавства, а серед них Галичина й Буковина як два окремі коронні краї.

Наступним поворотним пунктом в австрійській історії став 1866 рік, коли Австрія програла Прусії війну, що тривала лише шість тижнів. Ця перемога Прусії ліквідувала вплив Габсбургів на німецькі землі у Центральній Європі. Поразку Австрії пояснювали небажанням угорців підтримати імперію під час війни. Ці події підштовхували Відень розв’язати угорську проблему та відреагувати на вимоги інших народів імперії. У травні 1867 р. з угорцями було досягнуто компромісу, згідно з яким Угорське королівство отримувало самоврядування, за винятком зовнішніх стосунків, деяких економічних аспектів (валюта, тарифи) та військових справ, які залишилася у компетенції імперії. Щодо інших земель, то у грудні 1867 р. було видано виправлену Конституцію.

Конституція 1867 р. гарантувала усім громадянам рівність перед законом, свободу преси, слова та зібрань, захист інтересів усіх народів, зокрема рівні права для всіх мов у школах, місцевих адміністраціях і громадському житті. Австрійська імперія перетворилась на т.зв. Габсбурську дуалістичну монархію, або Австро-Угорщину.

Потрібно підкреслити, що у 50-60-ті роки в Західній Європі спостерігалося економічне пожвавлення, викликане процесом промислового перевороту. На початку 70-х років в основному він завершився і в Австро-Угорській імперії. Проте якщо в її західних і центральних частинах мало місце промислове піднесення, промисловість Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття розвивалася дуже повільно. Поміщики не були зацікавлені у відпливі робочої сили з сільського господарства. Галицька адміністрація, яка перебувала в руках польської шляхти, в перші десятиліття після реформи майже нічого не зробила для розвитку місцевої фабричної промисловості. Така їх позиція відповідала інтересам імперії, яка вважала українські землі своїм ринком збуту і джерелом сировини.

У 70-90 роках виникали середні і великі підприємства, проте їх роль в промисловому виробництві була незначною. Промисловість мала переважно дрібний, кустарно-ремісничий характер, була слабо механізованою. Великих капіталістичних підприємств на західноукраїнських землях було близько 220, і на них зосереджувалася лише четверта частина робітників. Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова й озокеритна промисловість у Бориславо-Дрогобицькому басейні. Якщо в 1870 р. тут щорічно добували 20 тис. т. нафти, то на кінець століття – 310-330 тис. Видобуток нафти здійснювався і в селах Прикарпаття.

Однак промислу, де б міг знайти працю надлишок сільського населення, не було. Єдиною відносно великою галуззю промисловості в Галичині були джерела нафти на Підкарпатті з осередком у Бориславі. Але й тут кількість працівників у 1890-х роках досягала заледве три тисячі осіб, з яких велику частину становили поляки, спроваджувані сюди з заходу. У нафтовому промислі умови праці стали нестерпними і, як писав польський діяч Ігнатій Дашинський, Борислав представляв собою „галицьке пекло ... образ нужди, визиску і беззаконня”.

Окрім нафтодобування, у другій половині ХІХ ст. розвивалися і інші галузі промисловості. Так, наприкінці століття на трьох великих на той час лісохімічних підприємствах Закарпаття (у Великому Бичкові, Турії Бистрому і Перечині) працювало по 300-600 робітників. Діяло три меблеві фабрики – в Ужгороді, Хусті і Львові. Поступово набирав промислових рис Львів, де зростала кількість населення, зайнятого в промисловості і торгівлі, мережа фінансово-кредитних установ.

У нафтодобувну, лісову та інші галузі промисловості вкладали свої капітали австрійські, німецькі, французькі, американські банкіри і підприємці. Розгортали свою діяльність і українські фінансові установи і торгово-промислові об’єднання: страхові товариства „Дністер” і „Карпатія”, Крайовий союз кооперативів, Український іпотечний банк, кооперативні союзи.

Велике економічне значення мала залізнична комунікація. З побудовою у 1861 р. залізниці, яка сполучала Львів з Краковом і Віднем, Львів став важливим залізничним вузлом. Згодом продовжено залізницю до Чернівців і Румунії, а також до Бродів і Підволочинська. Закінчено будівництво підкарпатської залізниці Хирів – Стрий – Станіслав і далі через Поділля до Гусятина над Збручем. Три залізничних лінії перетнули російський кордон та зав’язали галицьку залізничну сітку з Центральними і Східними землями України. У 1870 р. Галичину вперше сполучено із Закарпаттям. До початку першої світової війни на українських землях Австро-Угорщини було 700 км. залізничних шляхів. Але й тут польська адміністрація приймала на роботу, за малими винятками, тільки поляків.

Щодо становища в сільському господарстві, то варто відзначити, що мала кількість землі, що залишилася в руках українського селянства, не забезпечувала сільськогосподарського розвитку села, зокрема його природного приросту. У 1880 р. пересічне селянське господарство налічувало 5 моргів землі, тоді як пересічна поверхня польських земель становила 2400 моргів. У 1900р. 42,6 % селянських господарств нараховувало менше ніж два гектари, а наступних 37,5 % – від 2-5 гектарів. Щоб сплатити податки й утримати родину, малоземельний господар потрапляв у борги до лихварів.

Після скасування панщини великі землевласники повинні були послуговуватися платними робітниками. Невміло ведені господарства стали руйнуватися і дідичі почали продавати двірські лани, що й дало початок парцеляції великої земельної власності в Галичині. Щойно у першому десятилітті ХХ ст. проведено часткову парцеляцію панських земель. З 1852 до 1912 рр. розпарцельовано 276 000 га землі, але й українські селяни через брак фондів закупили тільки 3 800 гектарів, а решту – 2 308 000 га закупили польські парцеляційні банки. Ті землі польська адміністрація краю розподіляла поміж польських селян, яких спроваджувала із заходу, щоб збільшити польський елемент і перетворити Галичину в польську провінцію. Як наслідок такої політики, у 1880-1910 рр. імігрувало до Галичини 318 589 осіб неукраїнського елементу. Польський міністер комунікації в 1911 р. Станіслав Гловбінський стверджував, що в останньому десятилітті, завдяки колонізації, польський елемент в українських повітах зріс на 22 %. А в той самий час, українські селяни, голодні на землю, дійшли до такого зубожіння, що єдиним способом порятунку була втеча з краю і селяни емігрували.

Під впливом соціально-економічних змін у пореформений період відбувалися значні зміни в його структурі. Розвиток капіталізму прискорював процес розшарування селянства. Упродовж півстоліття при загальному збільшенні чисельності господарств Галичини на чверть кількість найдрібніших господарств, які мали до 5 га землі, зросла більш ніж у 1,5 рази на рубежі ХХ ст. близько 25-30 % сільського населення краю були безземельними. При цьому кілька процентів заможних селян володіли чвертю всієї селянської землі. Разом з поміщиками вони тримали в руках більшу частину сільськогосподарських угідь.

Становище селян та сільськогосподарських робітників було вкрай важким. Робочий день тривав 14-16, а іноді й більше годин. Грошову заробітну плату поміщики та орендатори повсюдно замінювали – частково або повністю – натуральною. Але однією з головних причин розорення селянства були податки, за несвоєчасну сплату яких тисячі селянських господарств продавалися з молотка. Крім державних, селяни платили ще й крайові, місцеві та громадські податки.

Слаборозвинена промисловість не могла повністю забезпечити робочими місцями сільське і міське населення. Це викликало в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. масову еміграцію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних відносин, соціального і національного гніту.

Отже, економіка західноукраїнських земель розвивалася дуже повільно, не втрачаючи рис аграрно-сировинного колоніального придатку Австро-Угорщини та країн Заходу, а населення цих земель зазнавало тяжкого соціального, політичного й національного гніту.

Відповіддю на гніт був робітничий і селянський рух. У 50-60-ті роки робітничий рух на західноукраїнських землях розвивався дуже слабо, оскільки австрійське законодавство забороняло створення робітничих організацій і проведення страйків. Тільки після прийняття 1867 р. закону про вибори і об’єднання у травні 1868 р. у Львові було організовано перше робітниче товариство „Зірка”. Восени 1869 р. з’явилося Прогресивне товариство львівських друкарів, до складу якого ввійшли члени Товариства взаємної допомоги друкарів і товариства „Зірка”.

З 70-х років почалася активна революційна боротьба робітників. 24 січня 1870 р. 100 львівських друкарів оголосили страйк, який тривав 7 днів і закінчився успішно: власники друкарень змушені були піти на підвищення зарплати і скорочення робочого дня. Це був перший організований виступ робітників на західноукраїнських землях. У листопаді 1870 і січні 1871 р. відбулися нові заворушення друкарів. Слідом за ними розгорнули боротьбу пекарі, кравці, колісники і стельмахи. Виступи робітників мали економічний характер, були локальними та стихійними.

На рубежі 70-80-х років поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори, мітинги. 28 грудня 1879 р. у Львові відбувся мітинг, в якому взяло участь близько 500 чоловік. Це був перший масовий мітинг робітників Східної Галичини. У червні 1881 р. на зборах 700 робітників Львова було прийнято рішення скликати з’їзд робітників Галичини, на якому мав бути представлений і сільський пролетаріат. Лише наприкінці 1881 р. австрійські власті дали дозвіл скликати з’їзд за умови, що на ньому не буде розглядатися питання про створення робітничої партії. І хоча 9 грудня 1881 р. у Львові відбулися масові робітничі збори за участю понад 1000 чол., це питання не було вирішено.

На початку 80-х років робітничий рух у Галичині розвивався порівняно слабо. У березні і вересні 1881 р. відбулися виступи друкарів Львова проти зниження зарплати. У травні 1881 р. сталися заворушення в Бориславі, що також були пов’язані з економічними мотивами. Саме тут під час сутички з робітниками поліція вперше в Галичині застосувала вогнепальну зброю. Серед робітничих заворушень 80-х років слід відзначити, зокрема, восьмиденний страйк на львівській меблевій фабриці (1886 р.), страйк 300 львівських пекарів (1888 р.) та ін.

У 90-х роках великого розмаху набули виступи робітників за загальне виборче право, свободу друку. Поступово зростав страйкових рух на Закарпатті та у Північній Буковині. 1890 року у Львові вперше на українських землях було відзначено 1 Травня.

У другій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях розгортався масовий селянський рух. Особливо напруженою була боротьба селян у Галичині і на Буковині у 60-х роках. Селяни чинили опір поміщикам, відмовлялися передавати їм громадські землі, захоплювали ліси і пасовища. На Закарпатті селяни активно виступали проти комасації – насильницького розмежування селянських і поміщицьких земель на користь поміщиків. Ведучи боротьбу проти ліквідації сервітутів, селяни висловлювали обурення і проти інших форм соціального гноблення – шляхових повинностей, податків тощо.

Досить гостра боротьба між сільськими громадами та поміщиками велася як навколо виборів 1861 р. у Галицький крайовий сейм, так і під час його роботи. В результаті виборів серед 151 депутата було лише 35 селянських (17 українських і 18 польських).

У 90-х роках розгорталися такі форми селянського руху, як віча, виборна боротьба і страйки. Перше передвиборне віче відбулося 4 лютого 1891 р. в Коломиї. У ньому взяли участь близько 800 селян із навколишніх повітів. Згодом віча відбулися в Бродах, Турці, Снятині. Учасники вічі вимагали ввести загальне виборче право, скасувати шарварки тощо. У багатьох вічах, особливо в містах Станіславі, Коломиї, Львові, брали участь робітники. Особливо активізувалася боротьба селян під час виборів у рейхстаг 1897 р., коли селяни спільно з робітниками відстоювали своїх кандидатів.

Таким чином, у 70-х роках у Східній Галичині розгорнувся робітничий рух, який посилився під кінець ХІХ ст. і охопив Північну Буковину та Закарпаття. У 80-90-х роках поряд із страйками проводились демонстрації, збори, мітинги політичного характеру. У другій половині ХІХ ст. великого розмаху набув селянський рух, який у 90-х роках все більше політизувався.

Доцільно наголосити на тому, що на суспільно-політичному русі негативно позначилася економічна відсталість та численні кріпосницькі пережитки. Домінуючі позиції в суспільно-політичному житті краю займали дві течії: москвофільська і народовська.

Москвофільство являло собою суспільно-політичну течію, в основі якої лежала переорієнтація значної частини українських верств на російський царизм. На чолі москвофільського руху в Галичині став Богдан Дідицький (1827-1908), що був його ідеологом разом із Венедиктом Площанським (1834-1902) та Адольфом Добрянським. Розчарована результатами революції 1848-1849 рр., крахом сподівань на здобуття політичних переваг, українська консервативна верхівка почала шукати підтримки в Росії.

Москвофіли заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток. У таборі москвофілів опинилися майже вся галицька й буковинська інтелігенція, зокрема духовенство. У 1870 р. москвофіли заснували громадсько-політичну організацію „Руська Рада”. Москвофіли видавали декілька журналів: „Слово”, „Руська Рада” тощо. Вони послуговувалися „староруською мовою”, яка дістала назву „язичіє”, бо була жахливою мішаниною російсько-церковнослов’янської та української мов. З часом частина москвофілів стала на службу русифікаторської політики Росії.

Ідеологія москвофілів загалом була близькою до ідейного арсеналу російських слов’янофілів, прихильників офіційної народності, а згодом і партії кріпосників. Основним її змістом були утвердження недоторканності існуючого ладу з його численними кріпосницькими залишками, неприйняття багатьох суттєвих сторін капіталізму країн Заходу. Під впливом москвофілів у Східній Галичині виникли культурно-освітні товариства – Ставропігійський інститут, „Народний дім”, Товариство ім. М.Качковського, ряд періодичних видань – газети „Слово”, журнали „Галичанин”, „Страхопуд”, „Лада”, „Дом и школа”, „Семейная библиотека”. Помітно активізували свою діяльність буковинські москвофіли у 90-х роках. Ними були створені політичне товариство „Народна рада”, „Общество руських женщин в Буковине”, „Общество русских студентов Карпат” та ін.

Виникнення народовської течії припадає на початок 60-х років, які ознаменувалися пожвавленням суспільно-політичного і культурного життя на західноукраїнських землях і особливо у Східній Галичині. Виходячи з того, що українці – це окрема нація, народовці виступали за єдність усіх українських земель і розвиток єдиної української мови на основі народних говорів. Організаційними центрами народовського руху були редакції журналів „Вечорниці” (1862-1863), „Мета” (1863-1864), „Нива” (1865), „Русалка” (1866). До народовців належали представники української інтелігенції. Група письменників, педагогів і суспільних діячів, зокрема С.Воробкевич, В.Шашкевич, К.Климикевич, Ф.Заревич, К.Горбань – організовували студентські й учнівські організації (громади) в навчальних закладах Західної України.

Через громади народовці прагнули розбудити національну самосвідомість. Використовуючи нові закони, прийняті урядом Австро-Угорщини, народовці заснували ряд культосвітніх товариств „Руська бесіда” (1861), український театр (1864), „Просвіту” (1868). Вони відкривали читальні бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, ставили театральні вистави і проводили щорічні Шевченківські вечори-концерти.

У 1873 р. у Львові виникло Літературно-наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке 1892 р. реорганізувалось в Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Поштовхом до початку активної діяльності народовців стали вибори 1879 р. до галицького сейму, до якого українці, очолювані москвофільською Руською радою, змогли провести тільки 3 своїх представників.

Новий етап просвітницької діяльності народовці розпочали з видання двох політичних журналів: „Батьківщина” (1879) і „Діло” (1880). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи народовців – В.Барвінський, В.Навроцький, О.Огоновський, Ю Романчук, А.Вахнянин та ін. У 1885 р. народовці створили політичну організацію – Народну раду. 1890р. Ю.Романчук, С.Сембратович, О.Барвінський при посередництві В.Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка дістала назву „Нової ери”.

Рух народовців розгорнувся також на Буковині та у Закарпатті. У середині 1880-х рр. у діяльності їхніх організацій на Буковині („Руській бесіді” і „Руській раді”) активну участь брали Ю.Федькович, Є. Пігуляк, О.Попович та ін.

У відповіді на це питання потрібно відзначити, що важливу роль у суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях відіграла прогресивна Русько-українська радикальна партія, створена 1890 р. РУРП була першою українською політичною партією. Її лідерами були: до 1899 р. І.Франко, М.Павлик (до 1914 р.), а також В.Будзиновський, Є.Левицький. У своїй діяльності РУРП прагнула поєднувати відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини з захистом національних прав українського народу.

В ході гострих дискусій між „старими” (І.Франко, М.Павлик) і „молодими” (В.Будзиновський, В.Охримович, Є.Левицький) уперше висунуто постулат політичної самостійності України (книжка Ю.Бачинського „Ukraina irredenta”, 1895 р., і друга програма РУРП). Після розколу РУРП 1899р. частина членів увійшла до складу Української національно-демократичної партії (УНДП) і Української соціал-демократичної партії (УСДП). Разом з УНДП партія утворила неофіційну двопартійну систему, в якій РУРП відігравала роль лівої опозиції стосовно центриської УНДП.

17 вересня 1899 р. у Львові було створено Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Це була легальна реформістська соціалістична партія, яка діяла в Галичині і Буковині як одна із секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії, згодом – як самостійна партія на землях Західної України у складі Польщі. Вона стояла на позиціях незалежності України, спиралася на промислових і сільськогосподарських робітників.

У 1896 р. народовці на чолі з Олександром Барвінським, Наталем Вахнянином та галицьким митрополитом Сильвестром Сембратовичем заснували Русько-український християнський союз – українську партію клерикального спрямування. Однак і Русько-український християнський союз і УСДП відігравали другорядну роль по відношенню до національно-демократичної та радикальної партій. Остання, створивши ґрунт для побудови двох нових партій, змогла досить швидко вийти з внутрішньої кризи. Таким чином, в українському русі в Галичині до початку ХХ ст. виникла фактично двопартійна система, у якій провідна роль центриської УНДП стимулювалася і врівноважувалася опозицією лівої РУРП. Це мало велике значення для стабілізації політичного життя галицьких українців. З іншого боку, усі новостворені партії стояли на спільній платформі політичної самостійності України, що давало підстави для формування широкої коаліції.

Основна хронологія:

1803 р. – царський указ про «вільних хліборобів», згідно з яким поміщики за власним бажанням могли відпускати кріпаків на волю й давати їм земельні наділи;

1805 р. – відкриття Харківського університету;

1817-1857 рр. – існування військових поселень;

29 січня 1855 рр. – царський маніфест про створення державного ополчення, який ознаменував початок руху «Київська козаччина»;