УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ 2 страница

Складаючи відповідь на тринадцяте питання, необхідно підкреслити, що у зв’язку з наближенням війни з Туреччиною, московський уряд прагнув залучити на свій бік козацтво. Малоросійська колегія була ліквідована і дозволено обрання нового гетьмана.

Першого жовтня 1727 р. на раді у Глухові гетьманом обрано Данила Апостола (1654-1734 рр.), який очолював старшинський уряд упродовж 1727-1734 рр. Данило Апостол їздив у 1728 р. на коронацію царя Петра ІІ, де й подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654 р. У відповідь на гетьманську петицію російський уряд видав т.зв. «Рішительні пункти» 1728 р., які, ставши своєрідною конституцією Гетьманщини значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України. Данило Апостол здійснив ряд управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини. У 1729-1731 рр. було проведено Генеральне слідство про маєтності, під час якого на основі документів і повідомлень старожилів було визначено і повернуто в державне користування рангові землі. Проведена реорганізація фінансової системи, вперше встановлено точний бюджет державних видатків. Проведена судова реформа, зокрема встановлено порядок апеляції у судових справах. Гетьман Д.Апостол поставив перед російським урядом вимогу скасування заборони на експорт зерна, воску, шкіри, прядива і т.д. Було відновлене право гетьмана призначати полковників. Серед важливих заходів відновлення української державності були і такі: зменшено кількість росіян в адміністрації; обмежено до шести кількість російських полків в Україні; Київ переведено з-під влади генерал-губернатора під юрисдикцію гетьмана; повернуто під гетьманську владу запорожців, які з 1708 р. змушені були жити на території Кримського ханства. Загалом, гетьманування Д.Апостола позначено прагненням гетьмана зменшити російський тиск на Україну.

Чотирнадцяте питання доцільно розпочати з того, що після смерті Д.Апостола 15 січня 1734 р. російський уряд знову заборонив обрання гетьмана. Для управління Гетьманщиною був створений спеціальний орган – «Правління гетьманського уряду», що діяв у 1734-1750 роках. Правління складалося із 6-х осіб: трьох росіян і трьох українців. З російського боку: князь О.Шаховський, князь І. Барятинський та полковник Гур’єв; з українського боку – генеральний обозний Яків Лизогуб, генеральний осавул Федір Лисенко, генеральний підскарбій Андрій Маркович. А фактично влада перейшла до О.Шаховського.

Діяльність цього органу привела до посилення контролю і втручання з боку російського уряду у внутрішні справи Гетьманщини.

У п’ятнадцятому питанні потрібно охарактеризувати першу спробу кодифікації законодавства в Україні, реалізація якої вилилась у підготовку проекта збірника правових норм «Права, за якими судиться малоросійський народ» ( 1743 р.). Ця справа була зініційована гетьманом Д.Апостолом, за наполяганням якого 28 серпня 1728 р. за царським указом було створено спеціальну комісію з верхівки козацької старшини, української шляхти та духовенства, яка почала кодифікацію українського законодавства. Джерелами «Прав ..» були юридичні норми, введені в українське право Литовськими статутами, «Холмським правом», «Саксонським зерцалом», а також звичаєве право і судова практика, російське законодавство тощо. Робота комісії (складалася з 12, а потім 18 членів ) продовжувалась 15 років і завершилась у 1743 р. створенням обширного збірника, що складався з 30 розділів, які ділилися на 531 артикул (статтю) і 1716 пунктів. До нього додавалися: «Інструкція кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових та цивільних чинів Гетьманщини. За формою і внутрішньою структурою кодекс відрізнявся від усіх джерел, якими користувались кодифікатори, також від діючих тоді пам’яток права Російської імперії.

У 1744 р. проект кодексу був поданий до Сенату, але із затвердженням справа зволікалася. Через 12 років його було повернуто на «доопрацювання». Та в другій половині ХVІІІ ст.. залишки української автономії були знищені, а на Україну поширено російське законодавство.

Шістнадцяте питання передбачає характеристику гетьманування К.Розумовського (1728-1803 ), який був останнім гетьманом України у 1750-1764 роках. У лютому 1750 р. на козацькій раді у Глухові гетьманом було обрано президента імператорської академії наук К.Розумовського, який став виразником прагнень освіченої і заможної частини українського суспільства щодо відновлення становища України часів Б.Хмельницького. Гетьманування К.Розумовського ознаменувало тимчасове уповільнення процесу російської експансії.

Новообраний гетьман своєю столицею визначив зруйнований у 1708 р. Батурин, отримав великі рангові та приватні маєтності. Гетьманщина була виведена з-під відомства Сенату і передала до Колегії закордонних справ. Влада гетьмана поширювалась на Запорозьку Січ і Київ. З 1760 р. гетьман К.Розумовський знаходився переважно в Україні і серйозно займався державними справами. Серед них: вдосконалення діючої системи судочинства і проведення у 1760-1763 роках судової реформи; обмеження права переходів селян (за умови письмової згоди поміщика і залишення йому селянського майна); реформа козацького війська; реформа системи освіти і запровадження обов’язкового навчання козацьких дітей (намагався відкрити в Батурині університет). Гетьман намагався добитися права вільних дипломатичних відносин з іноземними державами. Та прихід до влади цариці Катерини ІІ (1762-1769рр.) суттєво змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства стала офіційним приводом для зміщення К.Розумовського, так як його державницька позиція і заходи щодо зміцнення автономії України суперечили централістській політиці російського уряду. Катерина ІІ примусила К.Розумовського подати рапорт про відставку і 10 листопада 1764 р. вийшов указ про скасування гетьманства.

Логічним продовження є відповідь на сімнадцяте питання. Після скасування гетьманства у 1764 р. управління Лівобережною Україною перейшло до Другої Малоросійської колегії і її президента, графа П.Рум’янцева-Задунайського, який був у ранзі генерал-губернатора. Було взято жорсткий курс на централізацію і русифікацію. Рум’янцев отримав від Катерини ІІ таємну інструкцію з наказом обережно, але цілеспрямовано і систематично нищити українські права та вольності і поступово готувати населення до сприйняття загальноімперських порядків.

Друга Малоросійська колегія складалася із 8 членів: чотирьох українських старшин і чотирьох урядовців – росіян. До її штату також входили: прокурор, 2 секретарі (українець і росіянин). В адміністративному відношенні Малоросійська колегія підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (того ж П. Рум’янцева). Поступово Малоросійська колегія узурпувала всю повноту військової влади. Друга Малоросійська колегія була скасована за указом 20 серпня 1781 року.

У вісімнадцятому питанні потрібно показати зміни в адміністративно-територіальному устрої. Ще з 1708 р. на території Лівобережної України було створено дві губернії – Київську і Азовську, що поклало початок створенню паралельних органів державного управління. Розглядаючи Гетьманщину як складову частину Російської імперії та намагаючись уніфікувати систему управління державою, російський уряд вирішив повністю ліквідувати автономію України. Як вже відзначалося, 10 листопада 1764 р. було ліквідоване гетьманство на Лівобережній Україні. Наказом Катерини ІІ від 28 липня 1767 р. було ліквідоване слобідське козацтво, а на його території утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

У відповідності з «Учреждением о губерниях» (1775 р.), доповненим у 1780 р. на Лівобережній Україні і Слобожанщині запроваджувалась загальнодержавна система адміністративно-територіального устрою – поділ на намісництва. За збереження губерніального поділу в Російській державі були утворені 34 намісництва, в т.ч. на Україні – Харківське, Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Правління кожного намісництва складалося із намісника, який здійснював адміністративно-поліцейські функції, губернатора, віце-губернатора і двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами. У 1782 р. в Україні виникли станові суди.

Указом «Про новий поділ держави на губернії» (1796 р.) намісництва ліквідувались. Харківське намісництво увійшло до складу Слобідсько-Української губернії, а Чернігівське з 1797 р. – до Малоросійської губернії, до якої входили також Новгород-Сіверське, частина Київського та Катеринославського намісництв. У 1802р. Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську.

Таким чином, колоніальна політика Російської держави щодо України характеризувалася тотальним потужним і прогресуючим обмеженням українських прав і вольностей, посилення тенденції централізації та уніфікації державного устрою.

Готуючи відповідь на дев’ятнадцяте питання, доцільно нагадати, що за Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., котрим закінчилась російсько-турецька війна 1768-1774 рр., Кримське ханство стало незалежним від Оманської імперії. Росія приєднувала українські землі в межиріччі Дніпра і Півд. Бугу до узбережжя Чорного моря та частину морського узбережжя з фортецями Керч, Єнівале, Кінбурн і Азов. Ці та інші умови договору значно посилювали колоніальну політику Росії на півдні України. У 1776 р. російський уряд вирядив війська у Крим і вони оволоділи Перекопом. В лютому 1777 р. від влади був усунутий хан Давлет-Гірей, а новим ханом при підтримці Росії став її прибічник Шагін-Гірей. Завдяки діяльності російської дипломатії, зокрема російським інтригам у 1781 р., і вибухнуло повстання проти татарської династії Гіреїв. Бунти продовжувались до 1783 р. і Катерина ІІ відіслала в Крим 54-тисячне військо для наведення порядку в краї. А 8 квітня 1783 р. вона видала маніфест «Про включення до Російської держави Кримського краю, півострова Таманія і цілого Кубанського краю». На землях колишнього Кримського ханства 2 лютого 1784 р. було створено Таврійську область з центром у Сімферополі. Управління нею було віддане князю Г.Потьомкіну, який відтоді обійняв посаду Катеринославського й Таврійського генерал-губернатора.

З приєднанням до Росії там запроваджено російську адміністрацію і почалася русифікація краю. Нещадно нищились культурні пам’ятки тощо. Здійснювалась політика вичищування Криму від татарів. Багато татарського населення емігрувало до Туреччини.

Захопивши Крим, Росія використала його бухти. У 1783 р. засноване м. Севастополь, що згодом став основним портом чорноморського флоту. У 1784 р. на місці с. Ак-Мечету було збудоване місто Сімферополь, яке стало центром пізнішої Таврійської губернії.

З утворенням Таврійської області, Азовська і Новоросійська губернії втратили значення порубіжних територій. Указом від 30 березня 1783 р. із цих двох губерній було утворене Катеринославське намісництво на чолі з Г.Потьомкіним. Його адміністративним центром спочатку був Кременчук, а з 1789 р. – Катеринослав. Після завершення російсько-турецької війни 1787-1791 рр. до Катеринославського намісництва було включено й Очаківську область. У січні 1795р. із частинами Брацлавської губернії та трьох повітів Катеринославського намісництва було утворено Вознесенську губернію з центром у Новомиргороді. У листопаді вона стала вже намісництвом з центром у Вознесенську.

Відповідно до царського указу «Про новий поділ держави на губернії» (12 грудня 1796 р.) намісництва були ліквідовані. Замість Катеринославського і Вознесенського намісництв та Таврійської області була вдруге утворена Новоросійська губернія. Вона проіснувала до 1802 р., коли вся територія Південної України була поділена на три губернії – Катеринославську, Миколаївську ( з 1803 р. – Херсонська) і Таврійську. Так політичний лад Північного Причорномор’я складався відповідно до загальнодержавної політики та уніфікації всієї системи місцевого управління.

У відповіді на двадцяте питання спочатку потрібно нагади, що за умовами Карловецького мирного договору (1699 р.) Правобережна Україна знову відходила до Речі Посполитої. Та залежність Польщі від сильних європейських держав визначила її долю в останній чверті ХVІІІ ст. У Речі Посполитій зросла політична анархія, зміцнилася влада магнатів, посилився національно-релігійний гніт українців, білорусів. Спроби реформ у 2-й половині ХVІІІ ст. зазнали протидії частини магнатів та шляхти, яких підтримувала Росія, Австрія, Прусія (Барська та Торговицька конфедерації). У 1772,1793 і 1795 роках Австрія, Росія та Прусія здійснили три поділи Речі Посполитої, внаслідок чого вона перестала існувати як держава.

В ході першого поділу Польщі доля правобережних українських земель не вирішувалася. А за другим поділом Речі Посполитої, затвердженим сеймом у м. Гродно в 1793 році, все Правобережжя, окрім Волині, було включене до складу Росії. А Волинь було приєднано до Росії в ході третього поділу Речі Посполитої у 1795р. Під владою Російської держави опинилися Литва, Білорусь, Волинь, Київщина, Поділля.

У двадцять першому питанні необхідно з’ясувати зміни в адміністративно-територіальному поділі новоприєднаних земель. До цього, у складі Речі Посполитої на Правобережній Україні, Волині і Східній Галичині існував поділ на воєводства. Міста мали самоврядування на основі Магдебурзького права. В них існував також адміністративний апарат центральної королівської влади – воєводське і старостинське управління. Адміністративний устрій приватновласницьких міст значною мірою залежав від волі їх власників.

На відібраних від Речі Посполитої і включених до Росії за другим поділом Київщині, Брацлавщині, Східній Волині і частині Білорусії в травні 1793 р. було утворене Ізяславське намісництво, яке поділялося на Мінську, Ізяславську і Брацлавську губернії. В результаті третього поділу Польщі до Російської держави відійшла Західна Волинь. Територію колишніх Ізяславської і Брацлавської губерній та Кам’янецької області стали охоплювати три губернії – Волинська, Брацлавська і Подільська. Наприкінці 1796 р. частину земель Брацлавського намісництва було приєднано до Київського, а на воз’єднаній території Правобережної України утворено дві губернії – Подільську й Волинську.

Відповідь на двадцять друге питання передбачає акцентування уваги на тому, що селяни закарпатських земель були учасниками визвольної війни угорського народу 1703-1711 років, що велася під керівництвом семиградського князя Ференца Ракоці ІІ (1676-1735 рр.) проти влади Габсбургів за відновлення незалежності Угорщини. При цьому селяни, на противагу угорським поміщикам – керівникам повстання, в ході війни виступали не лише проти панування автрійських загарбників, а й проти кріпосницького гноблення взагалі. Почавшись у 1703 р. з виступу селян сіл Варів (нині Берегівського району Закарпатської обл.) та Торпа (нині на території Угорщини), повстання швидко охопило велику територію Угорщини, Словаччини, Трансільванії і Закарпаття. На Запорожжі повстанці оволоділи упродовж літа і осені 1703 р. Береговим, Мукачевим, Хустом, Ужгородом, взяли в облогу Мукачівську та Ужгородську фортеці. Боротьба була тривалою і запеклою. Тільки у 1711 р. австрійським властям спільно з реакційними угорськими поміщиками вдалося придушити повстання, як і в цілому визвольну боротьбу угорського народу. На Закарпатті закінчилася взяттям австрійськими гнобителями 24 червня 1711 р. м. Мукачевого.

У відповіді на двадцять третє питання потрібно розкрити причини гайдамацького руху на Правобережній Україні. В першу чергу слід нагадати, що на початку ХVІІІ ст. Правобережжя знову відійшло до Речі Посполитої. Польський уряд почав активно відновлювали польсько-шляхетські порядки на цих землях, був відновлений і поділ на Брацлавське, Волинське, Київське і Подільське воєводства. Відновлюючи свою владу на правобережних землях, польські магнати заохочували поновну колонізацію краю, що було необхідним для відродження та господарського піднесення краю. Для переселенців з Волині, Полісся, Галичини встановлювались «пільгові роки» та заводились слободи.

Із закінченням «пільгових років» і захопленням шляхтою більшості земель, втановлюється панщина, відновлюється релігійний тиск, що викликало опір населення правобережних земель. Сприятливим чинником для розгортання повстанського руху було близьке сусідство із Запорожжям. До того ж, повстанцям співчувало православне духовенство, яке було озлоблене переслідуванням з боку уніатів. Усе це зумовлено стихійні народні виступи, які переростають у партизанську боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення.

Гайдамацький рух розвинувся у першій половині ХVІІІ ст. Перша згадка про гайдамаків дотується 1714 р. Він поширювався по Волині і Західному Поділлі, охопив Київщину і Брацлавщину. Навесні 1734 р. розпочалося перше велике гайдамацьке повстання, яке вирізнялося організаційним боком та ідейною спрямованістю. З Київщини повстання перекинулось на Поділля і південно-західну Волинь. На Поділлі рух очолив козацький сотник Верлан, що служив начальником надвірної міліції князів Любомирських. Він зорганізував із повстанців цілий полк, скрізь заявляв, що має від російської цариці Анни наказ нищити ляхів і жидів. Верлан заволодів Бродами, Жванцем і розпустив свої відділи аж під Львів. А між тим, російські війська, що прибули на Правобережжя з метою допомоги Августу ІІІ. Саксонському зайняти польський престол, своє завдання виконали і були використані для придушення повстання. Наприкінці 1738 р. російські та польські війська при допомозі зрадника Сави Чалого отримали перемогу над основними повстанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти у Молдовію, а решту тимчасово припинити збройний опір. Пізніше запорожці помстилися і вбили с. Чалого в його маєтку на Різдво 1741 року, але повстанський рух пішов на спад.

Нове піднесення гайдамацького руху розпочалося із 1750 року (ватажки повстанських загонів – Ведмеденко, Лях, Письменний, Сухий, Тесля та ін.). Гайдамацькі загони діяли з весни по осінь, а зиму перебували головним чином на Лівобережній Україні та Запорожжі, звідки поповнювались новими повстанцями, а запорозькі козаки часто очолювали гайдамацькі загони. Тактика дій була партизанською і мобільність цих партизанських загонів, підтримка повстанців православним духовенством та населенням українських земель утруднювали боротьбу з гайдамаками.

Готуючи відповідь на двадцять четверте питання потрібно мати на увазі, що наймогутнішим вибухом гайдамацького руху було повстання на Правобережжі у 1768 р., відоме під назвою «Коліївщина». Безпосереднім поштовхом до широкого виступу народних мас було два чинники: 1) діяльність Барської конфедерації, що була спрямована на усунення короля, виведення російських військ за межі польської держави, ліквідацію православних монастирів і церков, запровадження уніатства і католицизму на всій Правобережній Україні; 2) вступ на правобережній українські землі російських військ для боротьби проти конфедератів. Саме появу російських військ з генералом М. Кречетниковим було сприйнято як допомогу у боротьбі з польсько-шляхетськими утисками. Пришвидшувало повстання і поширення чутки про те, що нібито Катерина ІІ видала «Золоту грамоту», в якій закликала до повстання проти польської шляхти, а ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський благословив на початок повстання.

У травні 1768 р. на Чигирищині, в районі Мотронинського монастиря, розпочалося повстання, яке очолив виходець із селян-кріпаків с. Медведівки М. Залізняк. Повстанці оволоділи Медведівкою, Жаботином, Смілою, Корсунем, Каневом, Богуславом, Лисянкою, звільнили від поневолювачів багато сіл на Смілянщині і 9 червня 1768 р. підішли до Умані. Місто було власністю магнатської родини Потоцьких і являло собою один із центрів польсько-шляхетського панування на Правобережжі. До того ж, це був важливий торгівельний центр, в якому скупчувалося чимало заможного населення, купців, лихварів і т. д. Місто було добре укріплене, на чолі місцевої управи з титулом губернатора стояв Младанович (служив у Потоцьких). Він керував полком надвірних козаків (міліції), одним із сотників якого був Іван Гонта. Перехід І. Гонта на бік повстанців був вирішальним для долі Умані. 10 червня 1768 р. повстанці заволоділи Уманню, вчинили в ній погром шляхти та євреїв («уманська різня») і передали управління містом сотнику П. Уласенку. Рада повстанців проголосила І. Гонту уманським полковником, а М. Залізняк – гетьманом. Основні сили повстанців стали табором під Уманню, готуючись для продовження боротьби проти шляхти. Упродовж червня-липня 1768 р. близько 30 гайдамацьких загонів взяли під контроль значну часину Правобережної України. Повстання могло перекинутись і на Лівобережну Україну, чого не міг допустити російський уряд. До того ж, один гайдамацький загін, переслідуючи втікачів, зайшов у турецькі володіння і спалив м. Балту, що викликало гострі протести одночасно з боку турецького уряду, кримського хана й навіть молдовського князя. Туреччина стала погрожувати Росії війною, до якої та не була готова. Ставлення російського уряду до повстання в значній мірі вирішило його долю.

В другій половині червня Росія розпочала каральні дії проти повстанців, а 27 червня ватажки повстання були по-зрадницьки захоплені загоном полковника Гурьєва. Розгромивши повстанський табір під Уманню, Гурьєв захопив у полон близько 900 народних месників. І. Гонту передано польському воєначальнику К. Браницькому. У с. Сербах (нині – Гонтівка Могилів-Подільського району) 14 липня 1768 р. І. Гонта після жорстокого катування був четвертований. А.М. Залізняк, як російський підданий, після суду був побитий батогами, таврований і засланий на довічну каторгу у Нерчинськ. У містечку Кодня (на Житомирщині) було знищено 3 тис. активних учасників визвольного руху. Більшість повстанських загонів було розгромлено, а створені шляхетські суди люто розправлялися з учасниками Коліївщини.

Маючи антикріпосницький, національно-визвольний характер, Коліївщина була найвищим піднесенням гайдамацького руху. Попри те, що повстання було розгромлене, воно мало велике історичне значення. Народна пам’ять і фольклорна спадщина про Коліївщину та її ватажків, яка передавалася із уст в уста, із покоління в покоління, творила в суспільстві ґрунт для виникнення нових ідей, атмосфери невдоволення існуючим ладом, готувала умови для народних рухів.

Відповідь на двадцять п’яте питаннядоцільно розпочати з характеристики становища народних мас в Галичині, яка перебувала у ХVІІІ ст. під польсько-шляхетським пануванням. Панщина доходила тут до п’яти днів на тиждень, селяни виконували багато інших повинностей і сплачували різні збори. Сильними тут були і національні та релігійні утиски. Тому там теж точилася боротьба проти феодального поневолення, а учасників цієї боротьби називали опришками. Чимало селян, сільських ремісників, наймитів, пастухів ішли в Карпатські гори і ліси, формували загони і розправлялися з шляхтичами, орендарями, чиновниками. Ховаючись у скелях і густих лісах, опришки нападали на своїх гнобителів, захоплювали їх майно, роздавали його селянам, знищували акти на володіння і вбивали тих, хто особливо жорстоко знущався з народу.

У 30-40-х роках ХVІІІ ст. серед ватажків опришків прославився Олекса Васильович Довбуш (1700-1745 рр.). Народився він в с. Печеніжнині (нині смт. Коломийського району Івано-Франківської області) в сім’ї незаможного селянина. З 1738 р. відомий як ватажок загону опришків, який змінював райони дій: Чорногора, Волощина, Угри, Покуття. У 1744-1745 рр. опришки на чолі з О. Довбушем здійснили зухвалі напади на багатіїв під Солотвином, Надвірною, Дрогобичем, Туркою. Майно, гроші та харчі, відібрані у тамтешніх можновладців, Довбуш роздавав зубожілим селянам. Це робило опришків народними героями в очах трударів, сприяло поширенню слави про них за межами Західної України.

Загинув О. Довбуш удосвіта 24 серпня 1745 р. у селі Космачі (тепер смт. Івано-Франківської області) від рук заможного селянина Стефана Дзвінчука. Після смерті найвідомішого ватажка селян-опришків їх рух продовжувався у багатьох регіонах ще понад століття і був остаточно придушений австрійським урядом за допомогою частин регулярної армії та каральних загонів. Антифеодальний рух опришків під проводом Олекси Довбуша сприяв послабленню гніту західно-українського селянства.

Основна хронологія:

1685 р. – підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату;

1699 р. – укладання Карловицького мирного договору;

1713 р. – Андріанопольський мирний договір;

1702-1704 рр. – національно-визвольний рух на Правобережній Україні під керівництвом козацьких полковників С. Палія, С. Самуся, З. Іскри, А. Абазина.

1682-1725 рр. – царювання в Московській державі Петра І;

18 серпня 1700 р. – початок Північної війни 1700-1721 рр.;

11 жовтня 1672 р – 26 травня 1642 р. – життя Пилипа Орлика;

27 червня 1709 р. – Полтавська битва;

1710-1714 (1742р.) рр. – гетьманування Пилипа Орлика;

5 квітня 1710 р. – обрання гетьманом П.Орлика і прийняття Конституції;

12 липня 1711 р. – Прутський мирний договір;

13 червня 1713 р. – Адріанопольський мирний договір між Росією і Туреччиною.

6 листопада 1708 р. – 1722 р. – гетьманування Івана Скоропадського;

1722-1724 рр. – гетьманування Павла Полуботка;

1722-1727 рр. – діяльність Першої Малоросійської колегії;

1727-1734 рр. – гетьманування Данила Апостола;

28 серпня 1728 р. – ухвалено «Рішительні пункти»;

1734-1750 рр. – діяльність «Правління гетьманського уряду»;

1743 р. – складено проект кодексу «Права, за якими судиться малоросійський народ»;

1750-1764 рр. – гетьманування Кирила Розумовського;

10 листопада 1764р. – указ Катерини ІІ про ліквідацію гетьманства в Україні;

1764-1781 рр. – діяльність Другої Малоросійської колегії;

1782-1783 рр. – остаточна ліквідація української козацької державності, Україна втратила національні збройні сили і була зведена до звичайної окраїни Російської імперії.

10 липня 1774р. – укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору;

8 квітня 1783р. – маніфест про приєднання Криму до Росії;

29 лютого 1768р. – утворення Барської конфедерації;

14 травня 1792р. – утворення Торговицької конфедерації;

1772р. – перший поділ Речі Посполитої;

1793р. – другий поділ Речі Посполитої;

1795р. – третій поділ Речі Посполитої;

25 листопада 1795р. – польський король зрікся влади і припинилось державне існування Речі Посполитої;

16 січня 1699р. – Карловицький мирний договір.

1734 р. – перше велике гайдамацьке повстання;

1716 чи 1720-1809 рр. – життя та діяльність українського діяча Матвія Карповича Значко-Яворського (в чернецтві – Мельхиседек), який з 1753 р. був ігуменом Мотронинського монастиря – осередка православ’я на півдні Київщини;

1768-1769 рр. – народно-визвольне гайдамацьке повстання на Правобережній Україні – Коліївщина;

9-10 червня 1768 р. – взяття повстанцями міста Умані;

1740-? р. – ватажок Коліївщини Максим Залізняк;

?-1768 р. – ватажок Коліївщини Іван Гонта;

1700-1745 рр. – життя ватажка опришків Олекси Довбуша.

Опорні поняття та терміни:

КОНСТИТУЦІЯ – основний закон держави, що визначає суспільний і державний лад, виборчу систему, принципи організації та діяльності державних органів, основні права і обов’язки громадян.

МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ – один з найважливіших стратегічних шляхів ХVІ-ХVІІІ ст., який пролягав з Півдня України на північ до кордону з Московською державою. Починався від Перекопу, йшов лівим берегом Дніпра на вододіл рік Кінської і Берди, перетинав р. Вовчу, а звідти – на витоки Самари й Сухого Торця, далі пролягав по вододілу Дніпра, Сіверського Дінця, а далі – до Москви.

КОДЕКС – сукупність законів у якій-небудь галузі права.

КОДИФІКАЦІЯ – систематизація чинного законодавства певної держави шляхом зведення різних правових законів, постанов тощо в єдине ціле – кодекс.

РЕЗИДЕНТ – царський представник при гетьмані, приставлений для постійного контролю. Вперше був призначений при І.Скоропадському. Цар Петро І спеціальною грамотою від 30 липня 1709 р. призначив своїм резидентом до гетьмана А.Ізмайлова.

КАРЛОВИЦЬКИЙ КОНГРЕС 1698-1699 рр. – міжнародний конгрес, що відбувся в Карловицях (Словенія). Скликаний для укладення мирного договору між державами, що входили до «Священної Ліги» (Австрія, Венеція, Московія і Польща) і Османською імперією. Став можливим після повного розгрому турецьких військ у 1683 р. під Віднем, в якому значну роль відіграли українські козаки. На конгресі було підписано декілька договорів. Серед них договір Польщі з Османською імперією. За умовами цих договорів Туреччина уступила Поділля Польщі і частина Правобережної України знову відходила до Речі Посполитої.

КОНФЕДЕРАЦІЇ ШЛЯХЕТСЬКІ – політичні союзи, які організовувались королем і сеймом Речі Посполитої для досягнення певних політичних цілей. Згодом їх почали організовувати окремі особи (Барська, Торговицька).

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА – західна частина Гетьманської держави на правому березі Дніпра. Назва виникла після Андрусівського договору 1667 р. За Бучацьким мирним договором 1672 р. Правобережжя було поділене на три частини між гетьманом П.Дорошенком, Туреччиною і Польщею. У 1699 р. (за Карловицьким миром) Річ Посполита відновила своє панування над Правобережжям. За другим по ділом Польщі у 1793 р. воно відійшло до Російської імперії.