Світова політика як система міжнародних відносин.

Тема 18. Основні проблеми світової політики.

Фашизм і неофашизм.

Анархізм.

Анархізм (з грец. – безвладдя) – соціально-політична доктрина, яка закликає до повної відмови від усих форм державного, правового та інституціонального управління суспільством. Філософію анархізму розробили У.Годвін, П.Прудон, М.Штірнер, М.Бакунін, Л.Толстой, П.Кропоткін. Її головні тези такі:

• головною причиною соціальної несправедливості визнається існування держави та його політико-правових інститутів;

• відкидається будь-яка форма організації суспільства “зверху-донизу” і проголошується негативне ставлення до усіх типів державного устрою;

• держава і право розуміються як повністю відчужені, та навіть протилежні громадянському суспільству інститути;

• умовою свободи особистості визнається відсутність будь-яких форм влади і державного примусу.

Різновидом анархізму є анархо-синдикалізм (Ж.Сорель) – течія у робітничому русі, яка відкидає політичну боротьбу і вважає вищою формою організації робітничого класу не політичні партії, а профспілки (фр. syndіcat – синдикати, від грец. syndikoz – спільний, діючий разом), які повинні взяти під свій контроль та управління засоби виробництва.

Фашизм (від італ. fascіo – жмут, зв’язка, об’єднання) – крайньо права політична течія, організації якої виникли у 1919 р. в Італії та Німеччині (Націонал-соціалістська партія). В 1922 р. в Італії та 1933 р. в Німеччині фашизм прийшов до влади. Фашистські режими були розгромлені у другій світовій війні, але в Іспанії та Португалії вони зберігались до середини 70-х років. Для ідеології фашизму характерний антикомунізм, шовінізм і расизм, проповідь “корпоративної нації”, провідної ролі “вищої раси”, вождизму, нестримна соціальна демагогія, знищення демократичних свобод, культ насильства. В останні десятиріччя в деяких країнах з’явився неофашизм, тобто нові крайньо праві екстремістські течії, які використовують атрибутику, символіку та ідеологію класичного фашизму.

Час війні і час миру.

Еклезіаст

Система міжнаpодних стосунків може pозглядатись за аналогією з політичною системою суспільства, зокpема стосовно стpуктуpи. Її складають:

• політичні оpганізації – суб’єкти міжнаpодних стосунків (держави, нації та народи, союзи держав, державні та недержавні міжнародні організації, політичні діячі, громадскість);

• політико-пpавові ноpми – право міжнародне (воно народилось з виникненням держав, як наука існує з XVІІ ст.);

• політичні відносини: політичні, економічні, культурні та інші міжнародні зв’язки, які розвиваються в умовах стабільності або конфліктів;

• політична свідомість – зовнішньополітичні доктpини та ідеологічні концепції (наприклад, ізоляціонізм, імперіалізм, мирне співіснування, холодна війна та ін.).

В той же час, система міжнародних стосунків має особливості та відмінності від політичної системи суспільства:

• відсутність єдиного центру влади, суверенітет окремих суб’єктів взаємостосунків (держав);

• політичні відносини розвиваються “в тіні війни” (Р.Арон), тобто відносини між державами мають в своїй сутності альтернативу війни і миру;

• необов’язковість міжнаpодного пpава.

Важливими характеристиками системи міжнародних відносин є категорії міжнародного та світового порядку. Міжнародний порядок відбиває потребу держав у забезпеченні їх суверенітету, а змістом світового порядку є основоположні потреби людства – виживання, добробут, справедливість.

Механізмом міжнародного порядку тривалий час був принцип “балансу сил” – ситуація, при який агресивна акція будь-якої держави зустріне протидію з боку коаліції, що стихійно склалася, достатньо сильної, щоб нейтралізувати агресію. З іншого боку, будь-яка держава або коаліція, яка відчувала себе сильнішою за інших, намагалась реалізувати свою перевагу шляхом війни. Після 1 світової війни відбувається перебудова системи міжнародних відносин – від системи балансу сил до біполярного світу, тобто домінування на світовий арені двох наддержав.

Безперечно, у створенні та підтримці певного міжнародного порядку, як і в його порушенні, вирішальну роль відігравали дії держав, які мали найбільший економічний, військовий, демографічний потенціал. Їх називають великими державами, і сьогодні на них покладається особлива відповідальність за підтримку миру та міжнародної безпеки. Сьогодні діє неофіційний “клуб” великих держав – Велика сімка-вісімка (США, ФРН, Великобрітанія, Франція, Італія, Японія, Канада, Росія), яка проводить щорічні зустрічі з 1975 р.

Нова ситуація, що склалась після другої світової війни, призвела до усвідомлення єдності і взаємозалежності світу. Ця єдність і взаємозалежність визначається не тільки загрозою самознищення військовим шляхом (ядерною зброєю – 15 разів, хімічною – 4000 разів), але й екологічною загрозою, інтернаціоналізацією економічного життя, інтернаціоналізацією інформаційного простору, необхідністю захисту цінностей демократії і прав людини від загрози міжнародного тероризму і диктаторських режимів. Безпосереднім практичним результатом цього усвідомлення стало створення систем колективної безпеки.