Регулювання міжнародно-правових відносин.

Поняття, функції й особливості сучасного міжнародного права.

ТЕМА 2.5. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО.

Міжнародне право представляє собою систему міжнародних норм, що мають визначену юридичну чинність і відповідний механізм дії, структурно упорядкованих на базі єдиних цілей і принципів, покликаних найбільш чітко і якісно регулювати міждержавні відносини з метою забезпечення миру і співробітництва. Під міждержавними розуміють відносини за участю держав, міжнародних організацій, націй, які борються за свою незалежність і т. п.

Міжнародне право має деякі особливості, що відрізняють його від галузей внутрішньодержавного права.

1. Предметом міжнародного права є міждержавні відносини, од-нак у визначених випадках воно стосується і внутрішньодержавних суспільних відносин.

2. Відсутність наддержавного органу влади та примусу.

3. Рішення приймаються шляхом узгодження позицій суб'єктів, відсутній єдиний спеціальний законодавчий орган.

4. Має місце формальна юридична рівність усіх держав незалеж-но від території, населення чи наявності або відсутності збройних сил, їх чисельності і т. п.

Зовнішньою формою, тобто способом вираження міжнародного права, є звичаї, договори і правотворчі рішення міжнародних організацій. Ці офіційно-юридичні форми існування міжнародно-правових норм називають джерелами міжнародного права.

Основною функцією міжнародного права завжди вважалося встановлення елементарного порядку, необхідного для співіснування незалежних держав. Крім цього, виділяють й інші функції: зміцнення існуючої системи міжнародних відносин; правове регулювання міждержавних відносин; протидія появі й існуванню нових відносин, що суперечать цілям і принципам міжнародного права, та ін.

Необхідною рисою міжнародного права є юридичне обов'язкова сила, що регулює міждержавні відносини властивим цьому праву особливим методом. Така юридична чинність загальновизнаних норм міжнародного права породжується спільною волею держав. Причому створене внаслідок угоди сторін міжнародне право стоїть вище держав, які його створюють. Формально ці держави можуть не прийняти, змінити або скасувати кожну норму, але фактично реальні умови спонукають їх поважати історично обумовлену систему міжнародного права. Юридична обов'язковість пов'язана з практичною необхідністю міжнародного права, з розумінням керівництва кожної країни раціональності підпорядкування праву в ім'я забезпечення як державних, так і національних інтересів.

Міжнародно-правове регулювання є різновидом соціального управління, що являє собою владний вплив держав на свої взаємини за допомогою міжнародного права.

Система міжнародних відносин функціонує на принципах саморегуляції і самоврядування, заснованих на об'єктивних соціально-економічних закономірностях. Головним джерелом діючої сили міжнародного правового регулювання є взаємодія держав як носіїв суверенітету й абсолютної внутрішньої влади. Основними засобами, використовуваними в управлінні системою міжнародних відносин, є політичні, економічні, юридичні, ідеологічні і, у ряді випадків, релігійні заходи впливу. Однак найістотнішу роль у регулюванні міждержавних відносин відіграють юридичні заходи, тому що вони найбільш формалізовані і конкретні, відрізняються визначеністю змісту й обов'язковою силою.

Механізм міжнародно-правового регулювання — це сукупність міжнародно-правових засобів і способів, за допомогою яких здійснюється регулюючий вплив права на міжнародні відносини. Складається цей механізм з ряду елементів.

1. Міжнародно-правова норма, що здійснює первинне регулювання міжнародних відносин, чітко встановлюючи і регламентуючи характер міждержавних зв'язків, обставини їх виникнення і розвитку.

2. Міжнародно-правові відносини, що за своїм змістом відрізняються від міжнародних відносин і мають вид виникаючого на підставі норм міжнародного права зв'язку між суб'єктами, що характеризується наявністю взаємних прав і обов'язків.

3. Міжнародно-правова свідомість - сукупність ідей і тлумачень про необхідність існування міжнародного порядку, що розділяють суб'єкти міжнародних правовідносин як загалом, так і кожний окремо.

Міжнародний правопорядок — це реально існуюча система міжнародних відносин, що виникають, розвиваються і діють на підставі і відповідно до норм міжнародного права, що покликане додати міжнародному співтовариству структурну стабільність на основі визна чених цілей і принципів. Міжнародний правопорядок тісно пов'язаний із правовою безпекою, тобто фактичною впевненістю кожного учасника міжнародних відносин, незалежно від їх статусу, у тому, що йому забезпечено захист його прав і законних інтересів.

Міжнародна законність представляє собою механізм функціонування міжнародних відносин, що характеризується добровільним і сумлінним виконанням обов'язків міжнародного права всіма учасниками міжнародно-правових відносин. Юридичним змістом законності є факт визнання юридичної чинності міжнародно-правових норм. Таким чином, існує тісний взаємозв'язок міжнародного правопорядку і міжнародної законності, оскільки міжнародний правопорядок може існувати тільки за умов законності.

Для виявлення фактів міжнародних правопорушень у системі міжнародного права існує контроль — упорядкований процес аналізу інформації учасниками міжнародних відносин, метою якого є визначення відповідності суб'єктів розпорядженням міжнародних норм. У залежності від способів і суб'єктів здійснення розрізняють національний і міжнародний контроль.

У залежності від ступеня міжнародної небезпеки правопорушення підрозділяються на:

1) міжнародні злочини — правопорушення, що представляють особливу небезпеку та призводять до важких наслідків, що спричиняють шкоду для міжнародного співтовариства в цілому, або для прав і свобод кожної людини окремо (агресія, рабство, геноцид і т. п.);

2) міжнародні делікти — категорія міжнародних правопорушень, що є менш небезпечними, ніж міжнародні злочини, і, як правило, характеризуються обмеженим колом учасників порушених правовідносин (потерпілий — правопорушник).

Правопорушення є підставою для міжнародної правової відповідальності— мір, застосовуваних до порушника норм міжнародного права, що полягають у покладанні на нього обов'язку негайно припинити протиправні дії чи ліквідувати або компенсувати наслідки правопорушення і спонукають його не здійснювати протиправне поводження надалі. Розрізняють первинну і вторинну відповідальність. Первинна відповідальність складається з обов'язку припинити правопорушення і відновити порушене право, а вторинна є підставою для легітимного застосування санкцій чи контрзаходів у випадку невиконання законних вимог потерпілого чи інших осіб.

Санкції — різновид примусу як відповідна реакція на правопорушення, що може застосовуватися тільки міжнародними організаціями в межах їх компетенції (розрив дипломатичних і економічних відносин, блокада торгових операцій і т. п.).

Контрзаходи являють собою відповідну реакцію на правопорушення з боку держави, чиї права і законні інтереси порушено. До контрзаходів належать реторсії і репресалії.

Реторсія — відповідна акція, застосовувана однією державою у відношенні іншої з метою припинення недоброзичливих несправедливих дискримінаційних дій останньої, котрі не є правопорушеннями (певні обмеження статусу іноземців — громадян такої країни, відкликання посла і т. п.).

Репресалія — відповідні дії держави, права якої порушено, спрямовані на порушника, з метою припинення протиправних дій і виконання ним зобов'язань, що виникли внаслідок правопорушення (затримка рибальського судна за незаконний лов риби, накладення арешту на майно чи його конфіскація та ін.). Необхідною умовою легітимного застосування репресалій є їх відповідність зробленому правопорушенню і його негативним наслідкам.