Самостійне вивчення

План

Лекція

Питання для самоперевірки

1. Поняття господарського товариства?

а) повного

б) командитного

в) акціонерного товариство

г) товариство з обмеженою відповідальністю та додатковою.

2. Виробничий кооператив?

 

 

Література

1. Брагинский М.И. Участие советского государства в граждан-ских правоотношениях. — М., 1981.

2 Советское гражданское право: Субьектьі гражданского права Под ред. С.Н. Братуся. - М, 1984. - С.269-285.

3. Мицкевич А.В. Субьекты советского права. — М., 1962. С.95-166.

 

 

Тема: Об′єкти цивільних прав. Особисті немайнові права фізичної особи.

1. Поняття і види об′єктів цивільних прав.

2. Речі як об′єкти цивільних прав.

3. Класифікація речей.

1. Дії, послуги, результати інтелектуальної власноті, інформація, особисті немайнові блага як об′єкти цивільних прав.

2. Особисті немайнові права фізичної особи т їх види.

3. Захист особистих немайнових прав.

1. Насамперед потрібно зробити зауваження стосовно співвідношення термінів „об’єкти цивільних прав” і „об’єкти цивільних правовідносин”, що зустрічаються в юридичній літературі.

Це розмежування ґрунтується на таких міркуваннях: об’єктами правовідносин є те, на що це правове відношення спрямоване і справляє певний вплив. Як суспільні зв’язки, що виникають в результаті їх взаємодії, цивільні правовідносини можуть впливати лише на поведінку людини. Тому як об’єкт цивільного правовідношення виступає поведінка його суб’єктів, спрямована на різні матеріальні блага.

Під об’єктами цивільних прав розуміють будь-які матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини, часом звертаючи увагу на те, що „об’єкти цивільних прав” і „об’єкти цивільних правовідносин” — поняття тотожні. Очевидно, слід погодитися з тією точкою зору, що розмежування зазначених понять видається штучним. Адже коли йдеться про блага, що становлять інтерес для суб’єктів цивільного права, то вони не тільки є об’єктом прав однієї особи, а й породжують також обов’язки інших осіб, без яких суб’єктивне право не може бути реалізоване.

Але якщо ми стверджуємо, що навколо якихось матеріальних або нематеріальних благ складається система цивільних прав і обов’язків, то маємо визнати, що ця система прав і обов’язків є не що інше як цивільне правовідношення.

Отже, можна дійти висновку, що „об’єкти цивільних прав” і „об’єкти цивільних правовідносин” — поняття тотожні. Це дозволяє однаковою мірою користуватися як одним, так й іншим терміном.

Об’єкти цивільних прав (правовідносин) можуть бути визначені як матеріальні та (або) нематеріальні блага, з приводу яких складаються цивільні правовідносини.

Класифікація об’єктів цивільних прав (правовідносин) можлива за різними підставами.

Зокрема в ЦК пропонуються класифікації об’єктів цивільних прав за двома критеріями: 1) залежно від характеру благ (ст.177) і 2) залежно від оборотоздатності об’єктів цивільних прав (ст.178).

Хоча першою із зазначених класифікацій у ЦК вміщена класифікація об’єктів цивільних прав залежно від характеру благ, але з практичних міркувань варто виходити з пріоритетності поділу об’єктів на види залежно від їх оборотоздатності.

Оборотоздатність об’єктів цивільних прав — це можливість здійснення стосовно них перетворювань та інших юридичних дій.

Залежно від ступеня оборотоздатності об’єкти цивільних прав поділяються на три групи:

а) об’єкти, що перебувають у вільному обігу. За загальним правилом, об’єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обігу, або не обмежені в обігу, або не є невід’ємними від фізичної чи юридичної особи;

б) об’єкти, обмежені у цивільному обігу. Суть обмеження оборотоздатності полягає у тому, що певні об’єкти можуть належати лише учасникам цивільного обігу, що відповідають встановленим законодавством вимогам, або їх придбання (відчуження) допускається лише на підставі спеціальних дозволів. Види об’єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обігу або перебування яких у цивільному обігу допускається за спеціальним дозволом, встановлюються законом. Наприклад, згідно із Законом України від 27 липня 1994 р. „Про надра” ділянки надр не можуть бути предметом купівлі-продажу, дарування, спадкування, застави або відчужуватися в іншій формі. Вони можуть передаватися в користування лише на підставі ліцензії для видобутку корисних копалин, будівництва й експлуатації підземних споруджень, геологічного вивчення тощо. Без ліцензії дозволяється видобуток загальнопоширених корисних копалин для власних потреб власниками земельних ділянок у межах цих ділянок;

в) об’єкти, вилучені з цивільного обігу. Вилученими з цивільного обігу вважаються об’єкти, які не можуть бути предметом оспорювань. Види об’єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обігу не допускається, мають бути прямо встановлені у законі. Наприклад, Закон України від 25 червня 1991 р. „Про охорону навколишнього природного середовища” до об’єктів, вилучених з обігу зараховує державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо.

На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що усі інші класифікації об’єктів цивільних прав мають проводитися з врахуванням тієї обставини, чи є цивільно оспорюваний той чи інший об’єкт. Так, якщо об’єкт є вилученим з цивільного обігу, то стосовно нього цивільні відносини не виникають взагалі. Він власне і не є об’єктом цивільних прав, а його правове становище визначається нормами публічного права.

Залежно від характеру благ об’єкти цивільних прав поділяються на такі види:

а) речі, щодо яких можуть виникати цивільні права і обов’язки;

б) дії (послуги), що здійснюються у сфері цивільних відносин; в) результати дій (роботи), які мають правове значення;

г) результати інтелектуальної, творчої діяльності; д) інформація — задокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі;

є) особисті нематеріальні (немайнові) блага: життя і здоров’я фізичної особи, честь, гідність, ділова репутація, ім’я, тощо;

є) інші матеріальні і нематеріальні блага.

Ведучи мову про різні види об’єктів цивільних прав, слід мати на увазі, що у деяких цивільних відносинах (наприклад, у договорах) може мати місце комплексний предмет, який стосується речей і дій або дій і результатів дій. Наприклад, укладено договір найму квартири, — об’єктом цього договору є житло (річ). Але в процесі користування житлом наймачеві надаються різні послуги (скажімо, провадиться ремонт жилого приміщення). У цьому випадку об’єктом відповідних правовідносин необхідно визнати також дії (послуги), здійснення яких наймач може вимагати від наймодавця.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності лише тоді стають об’єктами цивільних прав, коли вони отримують матеріальне втілення (рукопис, картина, книга, креслення), тобто виражаються в об’єктивній формі, стають доступними для сприйняття. Водночас не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої діяльності й речі, як об’єкти цивільних прав.

Твори літератури, науки і мистецтва стають об’єктами цивільних прав з моменту їх створення; винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції — з моменту кваліфікації їх як результатів інтелектуальної праці у встановленому порядку відповідними компетентними органами.

 

5) Приступаючи до характеристики речей як об’єктів цивільних прав насамперед варто звернути увагу на такі обставини.

По-перше, традиційно речі розглядаються як головний, найпоширеніший об’єкт цивільних прав. Відлуння цього підходу помітне й у вітчизняному цивільному законодавстві. Наприклад, розділ III Загальної частини ЦК ст.1922 р. називався „Об’єкти права (майно)” і, ототожнюючи поняття „об’єкти права” та „майно”, містив виключно норми, присвячені речам (майну). У розділі III книги 1 ЦК України 2003 р. „Об’єкти цивільних прав” речам присвячено 20 статей (ст.179-198) із двадцяти п’яти, що містяться у цьому розділі. Певні зрушення, звісно є, оскільки в ст.1 зазначається, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові (цивільні) відносини, тобто немайновим відносинам надається пріоритет перед майновими, то стає очевидною невідповідність питомої ваги норм, присвячених речам та іншим об’єктам цивільних прав. Можна припустити, що в міру розвитку концепції цивільного права України як права приватного акценти у цій галузі будуть зміщуватися, а відтак різним видам об’єктів цивільних прав увага буде приділятися більш рівномірно.

По-друге, має враховуватися складність самого визначення речей як об’єктів правовідносин.

Наприклад, ст.179 ЦК визначає річ як предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки.

Проте таке визначення, очевидно, потребує розширеного тлумачення. Адже ст.177 ЦК поміж різновидів речей називає майно та майнові права, а ст.190 ЦК вказує, що поняттям „майно” охоплюються також майнові права та обов’язки. Цілком очевидно, що ні „майнові права”, ні „майнові права та обов’язки” не можуть бути віднесені до „предметів матеріального світу”, як це випливає з визначення речі, запропонованого у ст.179 ЦК. У визначенні речей за ЦК України відчувається деяке відлуння ЦК Німеччини, згідно з §90 якого речами у сенсі закону визнаються лише матеріальні предмети. Проте запозичення тут, можливо, і не було, оскільки ЦК Німеччини послідовно не згадує як об’єкти цивільних прав ні майнові права, ні майно як таке.

Тут варто пригадати, що з проблемою визначення речей правознавці стикалися ще з прадавніх часів. Давньоримські знавці права бачили вихід з цієї ситуації у дуже широкому визначенні речей („Речі — це частина світу, відокремлена або не відокремлена від інших частин”), яке доповнювалося і конкретизувалося детальними класифікаціями за різними підставами. Зокрема, майнові права та обов’язки позначалися як „res incorporales” (безтілесні речі — ті, що не мають матеріального субстрату) на відміну від „ res incorporales „ (тілесні речі — такі, що мають матеріальний субстрат). Вважаю такий підхід виправданим і зараз, що підтверджується визнанням поділу речей на тілесні та безтілесні у концепції права і цивільному законодавстві багатьох країн (наприклад, ст.841 ЦК Латвійської Республіки І937/І991 рр., ст.899 ЦК Квебеку 1991 р.).

По-третє, об’єктами цивільних прав (правовідносин) можуть бути лише оспорювані речі.

Тобто в разі коли йдеться про речі як об’єкти цивільних прав, маємо враховувати, що стосовно речей, вилучених з цивільного обігу, цивільні права і обов’язки виникати не можуть (це сфера дії не приватного, а публічного права), а отже, вони не можуть бути й об’єктами цивільних правовідносин. Якщо ж іноді йдеться про те, що якесь майно знаходиться у „винятковій власності держави”, то це ще не означає, що ми маємо справу з приватно-правовою (цивільно-правовою) категорією „право власності”. Адже саме поняття „виняткова власність” є категорією публічно-правовою, а не приватно-правовою і знаходиться за межами сфери дії цивільного права. З цих міркувань речі, що вилучені з обігу і знаходяться у власності (винятковому володінні або розпорядженні) держави, не можуть бути визнані об’єктами цивільних прав (правовідносин).

Таким чином, об’єктами цивільних прав можуть бути лише речі, що знаходяться у цивільному обігу. Логічно буде іменувати їх „речі приватного права”, на відміну від вилучених із цивільного обігу „речей публічного права”.

 

3. Визначивши речі приватного права як предмети, властивості та відносини, що мають матеріальний зміст і охоплюються сферою дії цивільного права, доповнимо це визначення характеристикою окремих видів речей.

1) Важливим критерієм поділу речей є їх правовий режим. Його значення пояснюється тим, що ЦК, встановлюючи правила поведінки суб’єктів цивільного права при використанні тієї або іншої речі, тим самим визначає цивільно-правові межі та умови використання речі, тобто її „правовий режим”. Отже, цей термін є умовним і означає не властивості речі, а визначає, якою має бути поведінка людей щодо неї. Правовий режим речей є однією з головних підстав їх класифікації, необхідної при визначенні обсягу і змісту прав та обов’язків учасників цивільних відносин.

За правовим режимом речі приватного права поділяються на: а) речі, які вільно перебувають у цивільному обігу; б) речі, обмежені у обігу.

До речей, обмежених у обігу належать речі, перераховані у Спеціальному порядку набуття права власності на окремі види майна, затвердженому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. До них належать: вогнепальна гладкоствольна і нарізна зброя, газові пістолети, револьвери і набої до них, радіоактивні речовини, а також пам’ятки мистецтва і культури. Права власності на ці речі фізичні особи можуть набувати лише за наявності відповідного дозволу органів МВС, Мінкультури України тощо.

Речі, що вільно перебувають у цивільному обігу, можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої. Вони можуть бути об’єктами різних абсолютних і відносних цивільних правовідносин і належати будь-яким суб’єктам цивільного права.

2) Залежно від можливості пересування речей у просторі речі можуть бути також поділені на рухомі та нерухомі.

Свого часу такий поділ нехтувався радянською правовою доктриною як буржуазний і такий, що не має практичного значення. Проте у ЦК України 2003 р., як і цивільних кодексах інших держав, що утворилися на пострадянському просторі, нерухомість та рухомість розрізняються досить послідовно.

Так, ст.181 ЦК до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) відносить земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Обов’язковій реєстрації підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном. Реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють комунальні підприємства, бюро технічної інвентаризації відповідно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. №7/5.

Крім того, згідно зі ст.181 ЦК режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. В цьому випадку йдеться не про зміну фізичної сутності речей, а про надання їм певного правового режиму. Реєстрація повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об’єктів уповноваженими на це органами не замінює реєстрації прав на них як на нерухомість (ст.182 ЦК).

ЦК передбачає можливість поширення режиму нерухомості на інше майно, крім вказаного вище, але тільки шляхом прямого припису закону.

Особливостями правового режиму нерухомості є:

1. державна реєстрація речових прав на нерухомість, обмеження цих прав, їх виникнення, переходу та припинення (ст.182 ЦК);

2. встановлення зобов’язань, предметом яких є нерухомість, за місцем знаходження цього майна;

3. набуття права власності на новостворене майно або права власності за договором з моменту державної реєстрації цієї нерухомості (ст.331, 334 ЦК);

4. особливий порядок набуття права власності на безхазяйну річ(ст.335 ЦК);

5. більш тривалі строки набувальної давності на нерухоме майно (ст.344 ЦК);

6. спеціальні правила укладення договорів з нерухомістю (нотаріальна форма, державна реєстрація тощо).

Рухомими речами визнаються речі, які можна вільно перемішувати у просторі. Зокрема, рухомим майном визнаються речі, в тому числі гроші та цінні папери, які прямо не віднесені законом до нерухомості.

Рухомі речі, як правило, можуть відчужуватися без дотримання будь-яких ускладнених формальностей. Права на рухомі речі, за загальним правилом, не підлягають державній реєстрації. Законом може бути передбачена необхідність такої реєстрації для окремих видів рухомого майна (наприклад, реєстрація автотранспорту).

3) Залежно від здатності речей зберігати при поділі своє цільове призначення вони поділяються на подільні й неподільні.

Згідно зі ст.183 ЦК подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Тобто подільна річ — це така річ, частини якої відповідають тому ж призначенню, що і сама річ у цілому до її поділу. Наприклад, поділ на частини яблука не змінює його споживчого призначення, оскільки кожна частина може бути використана так само, як і яблуко в цілому.

Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. Речі внаслідок їх поділу втрачають своє колишнє призначення або неадекватно втрачають свою цінність. Так, неподільною річчю можна вважати письмовий стіл, стілець тощо.

Неподільними слід також вважати складні речі, що являють собою комплекс нібито самостійних предметів, але пов’язаних загальним господарським або іншим призначенням (меблевий гарнітур, кавовий сервіз тощо). До складних речей належать і всі парні речі: взуття, рукавички, лижі та інші.

Характеристика складних речей міститься в ст.188 ЦК, де зазначається, що складною річ вважається тоді, коли кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням.

Для складної речі притаманні наступні ознаки:

1. вона є сукупністю речей (отара овець, бібліотека тощо);

2. частини, з яких складається складна річ, фізично не пов’язані між собою;

3. сукупність речей утворює єдине ціле, яке використовується за загальним призначенням;

4. кожна з частин, яка є елементом складної речі, може використовуватися самостійно за тим же призначенням, що й у складі сукупності.

Слід однак враховувати, що зазначені ознаки є загальним правилом. Учасники конкретного договору можуть за згодою розглядати будь-яку сукупність речей як складну річ окремий об’єкт цивільних прав.

Правове значення класифікації речей на подільні і неподільні виявляється як у правовідносинах власності, так і в зобов’язальних правовідносинах. Так, при поділі майна, що перебуває у спільній власності, неподільна річ не підлягає поділу. Така річ або продається, і поділу підлягають отримані за неї гроші, або річ зберігається за одним з власників із наданням іншим грошової або іншої компенсації. Залежно від подільності й неподільності печі визначається також частковий або субсидіарний характер зобов’язання, що виникає з приводу цієї речі.

4) Залежно від можливості індивідуалізації речей вони поділяються на індивідуально-визначені і такі, що визначені родовими ознаками (ст.184 ЦК).

Індивідуально-визначені речі — це речі, які мають лише їм властиві ознаки, що дозволяють відмежувати їх від всіх інших речей (схожих і несхожих на них). Індивідуально-визначені речі є незамінними. Тому загибель індивідуально визначеної речі не з вини боржника звільняє його від передачі її уповноваженій особі, в той час як випадкова загибель родової речі, за загальним правилом, не звільняє особу від виконання обов’язку з її передачі. Як зазначали давньоримські юристи: „Generis non pereunt”. Тобто родова річ не гине, оскільки може бути замінена іншою в зв’язку з тим, що є інші речі того ж роду. До родових речей належать речі, що мають ознаки, властиві усім речам того ж роду. Родові речі в цивільному обігу характеризуються такими ознаками, як кількість, міра, вага тощо. При цьому вони не виділяються з низки подібних їм речей якимись специфічними ознаками (наприклад, індивідуалізованою упаковкою, спеціальним оформленням кожного примірника тощо). Коли сторони договору визначають предмет родовими ознаками, вони, як правило, не надають значення тому, які конкретно речі з однотипних будуть передаватися при виконанні зобов’язання.

Правове значення вказаного поділу полягає в тому, що об’єктом одних цивільних правовідносин можуть бути лише індивідуально-визначені речі (наприклад, в договорі майнового найму), а об’єктом інших лише речі, визначені родовими ознаками (в договорі позики, біржових операціях). Деякі договори можуть укладатися як щодо індивідуально-визначених, так і щодо родових речей (купівля-продаж, міна, дарування тощо).

5) Залежно від характеру використання споживчих якостей речей їх можна поділити на такі, що споживаються і такі, що не споживаються (у ст.185 ЦК вони іменуються „споживні” та „неспоживні”).

Речі, що споживаються (споживні), — це такі речі, які в процесі їх використання втрачають свою фізичну сутність повністю або по частинах, а також речі, які в процесі використання перетворюються в іншу річ (наприклад, випічка хліба з борошна). Водночас „речі, що споживаються”, не слід ототожнювати з „предметами споживання”, під якими розуміють речі, призначені задовольняти споживчий попит.

До речей, що не споживаються (неспоживних), належать речі, які при їх використанні втрачають свої споживчі властивості поступово, протягом порівняно тривалого часу (наприклад, машини, обладнання, жилі будинки). Іншими словами, неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при Цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

 

Значення цього поділу полягає в тому, що деякі договори можуть укладатися тільки стосовно речей, що не споживаються (наприклад, договір майнового найму), інші — лише стосовно речей, що споживаються (договір позики). З цих властивостей випливають також вимоги щодо належного використання, наприклад, орендованого майна, яке після закінчення терміну договору має бути повернене в справному стані з урахуванням нормальної амортизації. Тобто допускається часткове погіршення речі, що не споживається, але в межах природної втрати якості.

Водночас необхідно мати на увазі, що предметом більшості договорів можуть бути як речі, що споживаються, так і речі, що не споживаються (міна, дарування, купівля-продаж, зберігання тощо).

6) Залежно від господарського значення речі можуть бути поділені на головні і другорядні.

Головна річ являє основний інтерес як об’єкт цивільних прав, другорядна — виконує допоміжні, обслуговуючі функції.

З урахуванням характеру зв’язку між головною річчю і речами другорядними, останні можуть мати різні позначення.

Так, якщо головна річ і другорядна пов’язані фізично, то другорядні речі іменуються складовими частинами головної речі і визначаються як все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. Наприклад, двері є складовою частиною будинку, колесо — складовою частиною машини тощо.

При переході права на річ, її складові частини не підлягають відокремленню (ст.187 ЦК).

Якщо між головною річчю і другорядною існує юридичний зв’язок, тобто другорядна річ призначена для обслуговування головної речі і пов’язана з нею спільним призначенням, то вона є її приналежністю.

Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.186 ЦК). При укладенні договору купівлі-продажу картини, скрипки покупцеві передаються відповідно рама, смичок. Проте сторони договору можуть домовитися й про інше вирішення цього питання.

Приналежність не можна ототожнювати із запасними частинами, призначеними для заміни складових деталей головної речі, що вийшли з ладу.

Якщо ж між головною і другорядними речами є економічний зв’язок, то останні іменуються продукцією, плодами і доходами.

Продукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. Вони можуть бути фактичними чи природними (наприклад, урожай з земельної ділянки) або юридичними (орендна плата за передане у найм майно).

Плоди — це природний результат органічного розвитку тварин і рослин. До них належать фрукти, приплід худоби та птиці, продукти, які вони надають (яйця, молоко). Продукція — це майно, отримане в результаті цілеспрямованого використання речі (виготовлені товари, побудований будинок). Доходи — це грошові та інші надходження, які дає майно від використання в цивільному обігу (орендна плата, проценти, що нараховуються на вклад).

Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.189 ЦК). Наприклад, закон встановлює виняток із загального правила повної приналежності доходів власнику речі, для випадків віндикації речі у добросовісного набувача (ч.2 ст.390 ЦК).

Особливим різновидом речей є гроші (грошові кошти).

Гроші являють собою особливий різновид рухомого майна. Вони найчастіше виступають як законний платіжний засіб у оплатних договорах, але можуть бути також предметом деяких цивільно-правових відносин (заповіту, договорів позики, дарування, кредитних договорів тощо).

Відповідно до ст.192 ЦК законним платіжним засобом на всій території України є грошова одиниця України — гривня. Визнання гривні законним платіжним засобом означає, що вона може бути засобом платежу у зобов’язаннях незалежно від згоди кредитора.

Застосовуються два способи платежу: готівкою і шляхом безготівкових розрахунків. При платежах готівкою засобом платежу є грошові знаки, що передаються одним суб’єктом іншому за товари, роботи, послуги тощо. При безготівкових розрахунках використовуються цифрові записи про грошову масу, що обертається. При цьому певна грошова сума списується з рахунку однієї особи і зараховується на рахунок іншої.

Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися шляхом використання платіжних доручень, чеків, акредитивів, платіжних вимог, векселів, депозитних сертифікатів, пластикових карток банків тощо.,

Різновидом речей є також валютні цінності, поняття та порядок, використання яких визначається спеціальним законодавством. Зокрема, Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р., №15-93 „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” до валютних цінностей, окрім валюти України і платіжних документів, виражених у валюті України, віднесені: 1) іноземна валюта (іноземні грошові знаки, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України); 2) цінні папери в іноземній валюті (чеки, векселі, акредитиви й інші), фондові цінності (акції, облігації) та інші боргові зобов’язання, виражені в іноземній валюті; 3) дорогоцінні метали — золото, срібло, платина і метали платинової групи (паладій, іридій, родій, рутеній і осмій) у будь-якому вигляді й стані, за винятком ювелірних й інших побутових виробів, а також брухту таких виробів. Зазначеним Декретом Кабінету Міністрів України, а також іншими актами цивільного законодавства визначається порядок вчинення договорів із зазначеними валютними цінностями. Зокрема, на території України купівля і продаж іноземної валюти провадяться через уповноважені банки в порядку, встановленому Національним банком України. Договір купівлі-продажу іноземної валюти можуть здійснюватися на внутрішньому валютному ринку України безпосередньо між уповноваженими банками, а також через валютні біржі.

 

Об’єктом цивільних прав є дії (послуги) та результати дій або ж результати робіт (ст.177 ЦК).

Послуга є різновидом правомірних дій і трактується як діяльність, здійснювана з метою виконання цивільного обов’язку і не пов’язана зі створенням матеріального блага.

Послуги, що надаються один одному учасниками цивільного обігу, різноманітні: послуги фактичного характеру (перевезення), послуги юридичного характеру (діяльність повіреного), послуги що містять елементи фактичного і юридичного порядку (діяльність експедитора).

Об’єктом правовідносин може бути також результат дій (результат робіт). У цьому разі під роботами слід вважати дії, спрямовані на досягнення матеріального результату, що може полягати в створенні речі, її переробці чи обробці тощо. Результат роботи заздалегідь визначений у договорі сторін і визначається насамперед особою, що замовила виконання роботи. Що ж стосується способу виконання роботи, то він за загальним правилом визначається виконавцем.

Іноді ототожнюють послуги і результати дій (робіт), зазначаючи, що послуга — це дія, внаслідок якої створюється матеріальний предмет.

Проте такий підхід видається неправильним. Результат дій (роботи) є самостійним об’єктом цивільних правовідносин. Це має місце в тих випадках, коли кредитора цікавить саме кінцевий результат. Об’єктом тут може бути як матеріальний, так і нематеріальний результат. Власне, розмежування дій (послуг) і результатів дій знайшло відображення і у переліку об’єктів цивільних прав, запропонованому в ст.177 ЦК.

Послуга, на відміну від роботи, являє собою дії чи діяльність, здійснювані за замовленням, що не мають матеріального результату (наприклад, діяльність зберігача, комісіонера, перевізника тощо). Слід мати на увазі, що деякі послуги можуть мати матеріальний результат, але цей результат невіддільний від самої дії чи діяльності.

Варто також звернути увагу на таку специфіку дії об’єкта цивільних прав, як те, що уповноважена особа може вимагати певної поведінки також від іншої конкретної особи або осіб. Дія є об’єктом лише зобов’язального права. Водночас у деяких випадках його об’єктом може бути і бездіяльність. Тому можна говорити про поведінку особи як об’єкт цивільних правовідносин.

У договорах може йтися також про комплексний предмет, який стосується і речей, і дій. Наприклад, укладено договір найму квартири, об’єктом цього договору є житло (річ). Але в процесі користування житлом наймачеві надаються різні послуги (скажімо, провадиться ремонт жилого приміщення). В цьому випадку об’єктом відповідних правовідносин необхідно визнати також дії (послуги), здійснення яких наймач може вимагати від наймодавця.

6. Особисті немайнові блага — це блага, що позбавлені майнового змісту, нерозривно пов’язані із суб’єктом цивільного права, визнані суспільством, а тому охороняються цивільним законодавством. Будучи приналежними певному суб’єкту цивільних відносин і таким чином потрапляючи у сферу цивільно-правового регулювання, вони стають об’єктом цивільних прав.

Мати особисті немайнові права можуть як фізичні, так і юридичні особи. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Юридичній особі немайнові права можуть належати лише в силу припису закону. Це пов’язано з тим, що поняття юридичної особи визначається актами цивільного законодавства, конституювання юридичної особи як суб’єкта цивільних відносин відбувається шляхом державної реєстрації, тобто вона за своєю сутністю є соціальним утворенням, яке не може існувати поза сферою правового регулювання, де й визначається її цивільно-правовий статус.

За своєю сутністю більшість немайнових благ є природною властивістю фізичної особи. Однак, будучи закріпленими в правових нормах, вони набувають також правового значення об’єкта цивільних прав, виступаючи таким чином у подвійному значенні: як елемент правового статусу приватної фізичної особи і як об’єкт цивільних прав.

У ЦК особистим немайновим благам як об’єкту цивільних прав присвячена ст.201. Згідно з цією статтею до немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством, належать: здоров’я, життя; честь, гідність, ділова репутація; ім’я (найменування); авторство, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші. Більшість із них є такими, що можуть належати лише фізичній особі (здоров’я, життя, свобода творчості), проте деякі блага можуть бути також об’єктом цивільних прав особи юридичної (найменування, ділова репутація). Такий підхід логічно пов’язаний з положеннями ст.26, 94 ЦК, згідно з якими фізична особа може мати усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією і ЦК, а юридична особа — лише ті особисті немайнові права, які можуть їй належати, тобто є такими, що не суперечать сутності юридичної особи.

До цього слід додати, що перелік особистих немайнових благ, наведений у ст.201 ЦК, не є вичерпним. Об’єктами цивільних прав є також немайнові блага, належні фізичній особі, вказані у книзі другій ЦК та інших актах законодавства, і немайнові блага, які можуть належати юридичній особі згідно зі ст.94 ЦК.

Оскільки у ст.201 ЦК йдеться про особисті немайнові блага, які охороняються цивільним законодавством, постає питання, чи можуть відносини щодо таких благ регулюватися цивільним законодавством, чи вони є лише об’єктом правової охорони?

Комплексний аналіз ст.201 і книги другої ЦК свідчить, що особисті немайнові блага є об’єктом цивільних прав, а відносини, що складаються у зв’язку з використанням особистих немайнових благ, є об’єктом цивільно-правового регулювання.

Водночас цивільно-правовий захист у цій сфері застосовується більш широко, ніж цивільно-правове регулювання. Якщо цивільно-правове регулювання відносин щодо особистих немайнових благ може мати місце лише у випадках, передбачених законом, то охорона особистих немайнових прав цивільним законодавством (навіть не врегульованих ним) можлива у будь-якому випадку за наявності таких умов:

1) характер порушеного права (блага) є таким, що стосовно нього можуть виникати цивільні відносини;

2) характер порушення є таким, що можливе використання спеціальних (наприклад, ст.296) або загальних (ст.16 ЦК) засобів цивільно-правового захисту.

Для захисту немайнових благ одночасно можуть бути використані як спеціальні, так і загальні способи захисту. Із загальних найчастіше використовуються відшкодування завданих збитків та компенсація моральної шкоди (ст.22, 23 ЦК).

Особисті немайнові блага поділяються на три групи:

a. особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особи (право на ім’я);

— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення особистої недоторканності фізичної особи (право на життя, право на здоров’я, право на захист особистого зображення, захист честі і гідності);

— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення недоторканності особистого життя громадян (право на недоторканність житла, особистої документації, на таємницю особистого життя тощо).

 

b. У юридичній науці щодо поняття та елементів суб’єктивного цивільного права, існування окремого самостійного права на захист тощо існують різні точки зору. Але у кожному разі слід визнати, що цивільне право, не забезпечене конкретним правовим засобом захисту, залишається негарантованим. Враховуючи цю обставину і спираючись на положення ст.19 Конституції, гл.3 ЦК встановлює основні засади захисту цивільного права та інтересу.

Захист цивільних прав — це правомірна реакція учасників цивільних відносин, суспільства та держави на порушення, невизнання чи оспорювання цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання цивільного права або компенсації завданої правомочній особі шкоди.

Для особи право на захист полягає у можливості використання в межах, визначених законом, засобів самозахисту, а також у можливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу.

Класифікація захисту цивільних прав можлива за різними підставами: залежно від способів, форм, порядку захисту тощо.

Залежно від порядку захисту цивільних прав можна виділити:

1) судовий захист (ст.55 Конституції, ст.16 ЦК);

2) адміністративний захист (ст.17 ЦК);

3) захист нотаріусом (ст.18 ЦК);

4) самозахист (ст.55 Конституції, ст.19 ЦК);

5) захист за допомогою інших громадських, державних та міжнародних інституцій (органів прокуратури — ст.121 Конституції та Закон України від 5 листопада 1991 р. „Про прокуратуру”; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — ст.55 Конституції та Закон України від 23 грудня 1997 р. „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”; після використання всіх національних засобів правового захисту — Європейським Судом з прав людини, який діє відповідно до Конвенції про захист прав людини та основних свобод).

Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.

Порушення цивільного права — це результат протиправних дій, внаслідок чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково.

Невизнання цивільного права — це дії носіїв пасивного цивільного обов’язку, які полягають у запереченні цивільного права уповноваженої особи, внаслідок чого остання повністю або частково позбавляється можливості реалізувати своє право. Несприятливий наслідок може мати як при абсолютному, так і при відносному цивільному правовідношенні.

Оспорювання цивільного права — це такий стан цивільного правовідношення, при якому між його учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності у них суб’єктивного права, а також щодо приналежності такого права певній особі. Правовідносини цивільне право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, що зумовлює неможливість його повного або часткового використання. Наприклад, при розгляді справи про визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин спільної власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб вирішити цей спір і визначити дійсну частку кожного із співвласників.

Цивільний інтерес підлягає захисту, якщо він не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Наприклад, інтерес кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог захищається шляхом призначення над майном безвісно відсутньої особи опікуна, який має здійснити виконання обов’язків цієї особи перед кредиторами за рахунок її майна (ст.44 ЦК).

Суб’єкт цивільного права може обрати один або кілька способів захисту.

За загальним правилом право на звернення до суду має особа, яка має матеріально-правову заінтересованість у справі.

Водночас справу щодо захисту цивільного права чи інтересу можуть порушити не тільки особи, які мають матеріально-правову заінтересованість у ній, а й інші особи, яким це дозволяє закон, з метою захисту інтересів інших осіб.

Слід зазначити, що у більшості випадків захист цивільних прав здійснюється за бажанням потерпілого, тобто від нього залежить звертатися за таким захистом або залишити правопорушення без правових наслідків.

Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб’єктивного права, за загальним правилом, не призводить до його втрати, за винятками, передбаченими законом. Наприклад, замовник за договором підряду в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків зобов’язаний негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст.853 ЦК).