Основні поняття та принципи пенітенціарної науки, вироблені конгресом у Цинциннаті в 1872 році

Письмова консультація з тем

Зміст оновлених понять кримінального та кримінально-виконавчого права.

1. Злочин.Злочин є навмисним порушенням обов'язків, які визначені законом і завдають шкоди іншим. Злочинці — це особи, викриті в злочинах відповід­ними судами і піддані ув'язненню в тюрмі. Пока­рання є моральним і фізичним стражданням, що накладається на злочинця за порушення ним за­кону, зі спеціальною метою попередження повтор­ного здійснення злочину шляхом виправлення зло­чинця. Тому злочин — це свого роду моральна хвороба, ліками від якої є покарання. Успішна дія цього засобу відноситься до області спеціальної терапевтики і залежить як від своєчасності, так і від розміру наданого впливу.

2. Цілі покарання.Лікування злочинців зусиллями суспільства має на меті відмежування від них останнього. Так як покарання стосується не злочину, а злочинця, то ймовірно, що воно буде спроможним забезпе­чити суспільну безпеку та встановити соціальну гармонію, порушену злочином, тільки у тому ви­падку, коли можна буде відновити моральну гар­монію у душі самого злочинця, перевиховавши його і примусивши знову поважати закони.

3. Зміст покарання.Головною метою тюремної дисципліни є, таким чином, моральне перевиховання злочинця, а не тілесне покарання, навіяне почуттям помсти. В законах про тюрми більшості Північно-Американських штатів наведений вищевказаний прин­цип: найбільш видатні та освічені тюремні діячі також рахуються з цим принципом. На думку найбільш компетентних тюремних адміністра­торів, ув'язнені піддаються виправному впливу, а дослідження пані Фрей в Ньюгеті, капітана Меконочі на острові Норфольк, полковника Монтесиноса у Валенсії, радника фон Обермаєра в Мюнхені, сера Вальтера Крофтона в Ірландії і графа Сологуба у Москві тільки підтверджують це. Але, загалом, завдання перевиховання злочинця ще не вирішене ні в Америці, ні в Європі. У той час, коли меншість піддається виправленню, більшість за­лишає тюрму, будучи озлобленими і шкідливими для суспільства, якими і потрапили до неї, а у ба­гатьох випадках ще гіршими. Тому цілі і методи покарання, ймовірно, повинні бути змінені щодо відповідності теорії та практики і перетворення публічного покарання, фактично і теоретично, у перевиховання.

Зміст класифікації злочинців.

4. Класифікація злочинців.Прогресивна класифікація злочинців, заснова­на на особистих заслугах, а не на довільних прин­ципах, таких як вік злочинця, вид злочину тощо, повинна застосовуватися у всіх тюрмах, почина­ючи з арештантських будинків. Ця система вклю­чає три ступені: перший — карний, з камерним ув'язненням, більш чи менш тривалим у залеж­ності від поведінки: другий — виправний, засно­ваний на системі хороших і поганих оцінок, при­чому ув'язнені переходять із одного класу в інший, отримуючи в кожному наступному класі деякі пе­реваги у комфорті та певні привілеї; третій — вип­робувальний, до нього допускаються лише ті, хто виправився, з метою визначення їхньої моральної стійкості та дійсності виправлення. Необхідно, щоб ув'язнений, перш ніж отрима­ти для себе повну довіру, підлягав достатньому випробуванню. Тільки недостатня впевненість в реальності виправлення злочинця створює нездо­ланну перешкоду між ним, звільненим з тюрми, і чесною людиною. Період випробування є істотною частиною пенітенціарного виправлення, оскільки тільки цей період дає суспільству гарантію в тому, що звільнюваний злочинець заслуговує довіри. Ця гарантія — єдина умова, що відкриває вільний доступ до чесної праці для колишнього злочинця, який повернувся до суспільства.

5. Заохочення і винагородження.Надія сильніша від страху, тому потрібно, щоб перша була силою, що постійно живе у душі ув'яз­неного, внаслідок застосування розумно постанов­леної і вдало застосованої системи заохочення за хорошу поведінку, діяльність та старанність у нав­чанні. Система заохочення полягає: по-перше, у зменшенні тяжкості покарання, по-друге, участі в прибутках від праці, в поступовому зменшенні дисциплінарних стягнень і, зрештою, в постійно­му збільшенні привілеїв, які надаються за хорошу поведінку. Заохочення, при належній тюремній системі, завжди більш істотніше, ніж покаран­ня.

6. Самосвідомість та самодіяльність злочинців.Доля ув'язненого за весь час перебування в тюрмі повинна бути надана, в розумній мірі, його власній ініціативі. Злочинець має бути поміщений у такі умови, в яких він міг би власними зусилля­ми постійно покращувати свій стан. Слід виста­вити насамперед особистий інтерес ув'язненого, що вірно направляється адміністрацією. У тюрмі, як і у вільному суспільстві, повинен існувати стимул щодо досягнення деяких особис­тих привілеїв, які збільшуються в залежності від зусиль самих ув'язнених. Зацікавлюючи злочинців в їхній праці і хорошій поведінці, слід розвивати в них корисні цілі і навпаки. Особистий інтерес, у певній мірі, зробить легко те, чого не спроможні досягти найсуворіші покарання і найпильніший режим.

7. Незалежність тюремної адміністрації від політичних партій.Політичні вибори і змінність складу адмініст­рації являють собою дві головні сили, що проти­діють перебудові тюремної системи у різних шта­тах. Причому вони відносяться одна до одної, як причина до наслідку. В нашій країні немає жодної тюрми, управління якої не мало б політичних по­боювань стосовно того, що у більшості штатів тюрми знаходяться під контролем виконавчої вла­ди. Для реформ є конче необхідним, щоб політич­ний контроль був знищений у нашому тюремному управлінні, і щоб в ньому була введена більша стійкість. Ми визнаємо важливість та корисність партійної політики, у своїй сфері вона має дійсні, заслуговуючі на повагу функції, але є дорогоцінні інтереси, до яких, коли справа стосується політи­ки, застосовується правило: "не зачіпай — не втру­чайся". Сюди відносяться релігія та справа вихо­вання. Те ж саме, звичайно, слід вказати і віднос­но каральних установ держави, так як вони містять в собі характерні риси перших двох, що при доб­рому стані справ, є релігійними та виховними ус­тановами. У будь-якому істинному і назавжди дійсному виправленні (а це і є метою пенітенціар­ної дисципліни) життєво відроджуючими елемен­тами є виховання, релігія, дисципліна розуму і сер­ця. Головна сила будь-якої пенітенціарної систе­ми полягає в розумному ставленні до справи і відданості їй, які сприяють при управлінні тюр­мою тому, щоб злочинцям насаджувалися прин­ципи доброчесності. Відбір чинів тюремної адмі­ністрації повинен провадитися з великою дбайливістю, і, у випадку їх обрання, вони повинні зали­шитися на своїх місцях якомога довше, чого важ­ко буває досягти при виборній системі, коли одна політична партія часто змінює іншу, змінюючи в той же час особовий склад адміністрації.

Зміст підбору та підготовки тюремного персоналу.

8. Вибір і підготовка тюремного персоналу.Завдання зробити із поганої людини хорошу неможливо доручити першому, хто трапиться; ця робота потребує серйозного підходу і підготовки, цілковитої відданості, спокійного і справедливого судження, міцної стійкості при досягненні мети, наполегливості в діях, великого досвіду, дійсної симпатії та багатогранної моральної сили в хви­лини випробовування. Таким чином, особи, що служать у тюрмах, повинні отримувати спеціаль­не виховання відповідно до виду своєї майбутньої служби. Для цього слід заснувати зразкові школи для тюремного персоналу, і майбутні чини повинні готуватися в них із усвідомленням важливого зна­чення їхньої професії. Тюремний персонал пови­нен бути організований в ієрархічному порядку в залежності від займаної посади й одержуваного ут­римання. Таким чином, особи, що поступають на тюрем­ну службу в молодості, могли б бути досконало під­готовлені до виконання своїх обов'язків і прохо­дити службу як наглядачі, старші наглядачі, началь­ники невеликих тюрем. Після цього вони могли б бути призначені директорами більш значних вип­равних закладів у залежності від визнаних за ними заслуг, які можуть бути доведені, в основному, ма­лою кількістю рецидивістів серед злочинців даної тюрми. Таким чином, окремі сторони тюремної дисципліни будуть поступово удосконалюватися, і тоді можливо буде досягти одноманітності в їх застосуванні. Завідування громадською віддякою набуде наукового характеру, однорідного і такого, яке дійсно проноситиме добрі результати, і тільки тоді це завідування перетвориться у професію.

9. Невизначені вироки.Визначені вироки повинні бути замінені невизначеними; вироки, що потребують доказів дійсно­го виправлення злочинця, могли б замінити ті, які вказують лише на певну тривалість ув'язнення. Теоретична справедливість цього принципу оче­видна. Вся важкість полягає в його практичному застосуванні, але вона зникне, коли управління тюрмами буде не так часто зазнавати змін, коли на чолі наших пенітенціарних установ стануть досвід­чені, добросовісні люди, тоді буде не складніше зробити висновок про моральне одужання злочин­ця, ніж про розумове — божевільного.

10. Релігія.Із виправляючих факторів релігія є першою за своїм значенням, оскільки вона має великий вплив на душу і життя людини. Ми впевнилися в без­діяльності всіх виправних заходів, окрім тих, які засновані на релігії, оживлені і одухотворенні її силою. Марно застосовувати різноманітні репре­сивні і примусові заходи, якщо душа і совість, на які не діє сила зовнішнього примусу, залишають­ся не чуттєвими. Релігія — єдина сила, здатна про­тистояти збудженню, що підриває моральні сили людей з могутніми пристрастями, які поміщені до тюрми за їхнє зневажання її законів.

Зміст процесу виховання в тюрмах.

11. Виховання.Виховання — одна із живих сил у справі вип­равлення злочинних чоловіків і жінок, що вчиня­ють проступки переважно через необізнаність, яка межує з пороком. Освіжити розум, знищити ко­лишні думки, прищепити нові, надати матеріал для роздумів, вселити повагу до своєї особистості, підтримати твердість характеру, спонукати потяг до більш високого, відкрити нове поле діяльності, сприяти особистому та суспільному процвітанню, замінювати порочні задоволення благородними і корисними — ось напрямок виховання. І так, ви­ховання — справа першочергової важливості для тюрми і його слід поширювати нарівні з іншими завданнями цих установ. Потрібно заснувати школи і читати предмети, які найбільш близько стосуються справи, ілюст­руючи завдання за допомогою карт, глобусів, ма­люнків тощо. Вірніше — тюрма повинна бути ве­ликою школою, де б усе, в якій би це формі не ви­ражалося, повинно служити справі морального, розумового і професійного розвитку.

12. Сучасне становище тюремного перевиховання.Тюрма не перетвориться в школу виправлен­ня до того часу, доки службовці не будуть мати щирості бажання і наміру слідувати такій програмі. Але ще не помітно, щоб ми наближалися до цієї мети, навіть не спостерігається ніяких результатів у цьому напрямку. Якщо б усі посадові особи тюр­ми перейнялися цією ідеєю, то здійснився б корін­ний переворот у сфері управління, і бажаний результат виправлення злочинця настав би вже при­родно, як настають жнива після сівби. Необхідно, щоб глибоким бажанням тюремно­го персоналу був намір перевиховання злочинців, які підпорядковані їм, і тоді службовці дуже швид­ко знайдуть спеціальні засоби, зручні для виконан­ня покладеного на них завдання.

13. Завдання й обов'язки тюремного персоналу. Що стосується ув'язнених, то керівні особи по­винні бути впевнені у своїй здатності здійснити їх перевиховання якнайкраще, вірячи у свої сили. Ад­же жодна людина не повинна покладати надію ви­конати те, на досягнення чого у неї немає внутріш­ньої впевненості. Сумнів — передвісник невдачі, впевненість — гарантія удачі. Ніщо так не підри­ває моральні сили, як сумнів, ніщо не дає стільки сили, як віра. "Кожному по вірі своїй" — це не тільки теоретична аксіома, але й основний прин­цип удачі всіх людських починань, особливо, коли робота тісно пов'язана із характером і мораллю.

Зміст поняття «тюремна дисципліна» та засобів щодо її досягнення.

14. Тюремна дисципліна.Щоб бути дієвою, тюремна дисципліна по­винна користуватися співчуттям злочинця. Тільки тоді злочинець може бути виправлений, але і це буде неможливо, якщо він буде вороже настроє­ний щодо засобів, які спрямовані на його виправ­лення. Ніяка система не може розраховувати на успіх, якщо вона не буде прагнути до гармонійно­го співвідношення між бажаннями злочинця і ба­жаннями його сторожі. Але для цього посадова особа повинна вибрати засіб впливу, що найбільш відповідає інтересам злочинця, а останній пови­нен, по можливості, пристосуватися до нього, щоб доброчесність стала його звичкою. Ця взаємна уз­годженість бажань — найвірніша запорука покра­щення, так як людина не може стати порядною проти своєї волі: причому така гарантія бажань цілком можлива і не є нездійсненною мрією. Вона знайшла собі застосування в ірландській системі — ця істина настільки ж очевидна, наскільки відрадна. Таким чином, поставлено справу в тюр­мах Валенсії і Мюнхену, Монтесімо і Обермайєра. Такого ж принципу дотримувався граф Сологуб у своїй виправній тюрмі в Москві. І виправ­лення ніколи із винятку не буде зведено на ступінь загального правила, якщо виправники і виправ­лені не зустрінуться на шляху вибору спільних засобів впливу.

15. Єдність між злочинцем і суспільством.Інтереси суспільства та інтереси злочинця єди­ні за суттю і тому повинні поєднуватися на прак­тиці. В даний час в нашій країні між злочином і законом триває постійна боротьба. Перший ворогує з другим і, як правило, ми ба­чимо мало прихильності з одного боку і мало друж­ніх дій з іншого. Злочинець прагне бути якнай­більш шкідливим, уникаючи в той же час покаран­ня, а закон задовольняється переслідуванням зло­чинців , точніше кажучи, мстить за себе з суворістю, не розбираючись, кому наносить удар. Було б інак­ше, якби злочинці стали об'єктом людяного став­лення, щоб вони звертали на шлях доброчинності, а не підлягали виключно стражданню. Діяльне співчуття до злочинця доступне лише тим, кому не властиве почуття помсти. Виявлена доброта бу­де двічі благословенна як тими, що проявляють її, так і тими, відносно кого вона проявляється. Таким чином, між ними виникає почуття симпатії й єд­ності. Щасливий мир установлюється між інтере­сами, які розглядаються в наш час як протилежні. Не порушуючи ні в чому дисципліну, тюрма стане реальною школою виправлення. І буде надана міцна основа істині, що для суспільства знач­но краще рятувати злочинців, а ніж карати їх.

16. Здійснення покарання.Коли людина викрита в проступку та поміще­на до тюрми, то вона не може не відчувати страж­дання за вчинене нею. Це частина кари, яка встановлена самим не­бом. Не рахуючи цього покарання, ніяке інше поз­бавлення чи приниження не повинне досягати зло­чинця. В ньому слід розвивати, якнайбільш мож­ливо, повагу до своєї особистості та прикладати всі зусилля до вироблення в ньому почуття влас­ної гідності. Ганебний одяг, різки — одним сло­вом, усі дисциплінарні покарання, що спричиня­ють страждання та даремні приниження особис­тості, повинні бути, в силу їх шкідливого впливу, усунені. Єдине покарання, яке повинне існувати в тюрмах, полягає у позбавленні деяких привілеїв чи втраті тих заслуг, які наближували ув'язненого до звільнення, з обтяженням самого ув'язнення чи без такого. Немає більшої помилки у сфері кримі­нальної політики, ніж система приниження зло­чинця, бо як складова частина покарання вона руй­нує усі кращі спонукання та прагнення. Вона при­гнічує слабкого, обурює сильного і настроює їх проти будь-якого підкорення та виправлення. Це означає топтати своїми власними ногами те, що ми повинні виховувати і, крім того, цей принцип є настільки нелюдським, наскільки і шкідливим у політичному відношенні. З іншого боку, тільки та система може вважатися корисною і вдалою, яка виховує в ув'язненому повагу до своєї особистості, самовладання та почуття власної гідності, переко­нуючи його в тому, що будь-яке ухилення від пря­мого шляху потягне за собою позбавлення деяких привілеїв чи віддалить момент звільнення. Таке покарання, що схоже на краплину води, підточує міцну скелю, без зайвого зусилля і жорстокості легко може дисциплінувати впертого злочинця.

17. Моральний вплив на ув'язнених.У тюремному правлінні слід більше покладати надію на моральні сили і як можливо рідше засто­совувати фізичний вплив. Система переконання повинна зайняти місце примусового впливу, так як наша мета полягає в тому, щоб зробити людей вільними, благородними і працездатними, а не в тому, щоб мати слухняних і покірних ув'язнених. Груба сила може дати добре дисциплінованих ув'язнених, а хороших громадян — лише мораль­не виховання. Маючи останнє на меті, можливо завоювати живу душу, а попереднє — тільки по­кірне і безвільне тіло. Погано застосовувані потурання такі ж шкід­ливі, як і невиправдана суворість. Боротьба в душі ув'язненого, між зовнішнім впливом і внутрішні­ми потягами, дає вірний напрямок тюремному ре­жиму. Людина, що впала в криницю, може бути витягнута чи може з неї вибратися без сторонньої допомоги. Останній спосіб дії слід визнати пра­вильним у раціонально організованій тюрмі. Звільнення злочинця не повинне обумовлюватися відбуттям покарання, і навпаки, воно повинне за­лежати виключно від особистих зусиль ув'язне­ного, що приведе до реального покращення його стану. Ув'язнений не може заробити своєї волі, присвятивши цьому лише декілька вільних, свят­кових днів. Загальне правило полягає в тому, що виправлення можна досягти лише при серйозній і суворій дисципліні. Тільки лихо розвиває стійку добродійність, це в однаковій мірі стосується як життя на волі, так і життя в тюрмі. Поганій люди­ні легше перенести приниження, вислухати декіль­ка грубих докорів, чи підкоритися якому-небудь більш чи менш суворому покаранню, ніж зайня­тися роботою, навчитися володіти своїм характе­ром та інстинктами, природними потягами, боротися, щоб вийти з гідністю зі свого становища. І в той же час все це робити охоче, за внутрішнім пе­реконанням, під впливом імпульсу моральної не­обхідності, — ось справа більш важка, і завдання більш складне. Такий режим повинен застосовуватися в тюр­мах до того часу, поки це не призведе до бажаного результату: морального виправлення злочинця, яке є єдиною і головною умовою звільнення.

Зміст та значення праці в тюрмах.

18. Праця в тюрмах.Тюремна праця повинна отримати більший розвиток і має бути організована на кращій основі, ніж тепер. Праця настільки сприяє розвитку добрих по­чинань, наскільки є засобом існування. Чесна, постійна, жвава праця є найкращою основою будь-якого виправного режиму. Вона не тільки сприяє справі виправлення, але і є її необхід­ною складовою частиною. «Примусьте людей пра­цювати і вони будуть чесними», — казав Говард. Зі ста злочинців, ув'язнених в наших тюрмах, вісімдесят не володіють ніяким ремеслом. Це дає ясну вказівку на те, яка робота необхідна для них. У головних тюрмах Франції впроваджено 62 різно­манітних ремесла. Монтесіно в одній своїй тюрмі запровадив 43 види робіт і надав можливість кож­ному ув'язненому вибирати будь-яку за бажанням. Це ж зробив Сологуб у своїй виправній тюрмі у Москві. Навчити ув'язненого якому-небудь ремес­лу — означає забезпечити його потреби, зробити його знавцем великого мистецтва, майстром само­допомоги. З іншого боку, якщо ув'язнений за час перебування у тюрмі не освоїть яке-небудь ремес­ло і не звикне до праці, тобто не матиме не тільки бажання, але й можливості жити чесно, то ми має­мо десять шансів проти одного, що така людина рано чи пізно, відмовившись від боротьби, відно­вить свою злочинну діяльність.

19. Ручне виробництво в тюрмі та конкуренція арештантської праці.Доктрина, яка висуває положення, що ніяке ручне виробництво не повинне впроваджуватися в тюрмах, була недавно проголошена у нашій дер­жаві, що і пожвавило суперечки між противника­ми і прибічниками тюремної праці. Уряд держави теж частково приєднався до цих диспутів, незва­жаючи на те, що конкуренція вільної та тюремної праці є повністю законною. Ми оголосили цю док­трину негуманною, так як вона заперечує права людини, які не може відібрати чи знищити сам злочин. Ця суперечка позбавлена основи, і це мож­ливо довести за допомогою таких доказів:

1. Продукт тюремної праці не може становити якої-небудь значної конкуренції продукту вільного і мануфактурного виробництва.

2. Всупереч доцільним політико-економічним по­глядам висновок, що існування певної кількості людей, які займаються виробництвом речей, корисних і необхідних для суспільства, може здатися шкідливим для всього суспільства.

3. Все те, що мають зробити окремі особи внаслі­док припинення тюремної праці, буде значною втратою для суспільства, оскільки на нього ля­же весь тягар утримання злочинця.

4. Випускати на ринок все більшу кількість то­варів, без сумніву, вигідно для суспільства; та­ким чином, якщо скасувати працю в тюрмах, то суспільство зубожіє на ту суму, яку забезпе­чує тюремна праця.

5. Якщо праця людей у тюрмі шкідлива, то вона повинна бути такою і за межами тюрми; звідси логічно зробити висновок, що заборона праці ув'язненого буде рівносильною забороні зай­матися трудовою діяльністю людині, яка живе на певній вулиці і носить певне прізвище. І тому прийдеться не засуджувати ув'язнених за лі­нощі, а поважати їх, як жертв, принесених на вівтар суспільному благу.

6. Якщо злочинці не вчиняли б злочинів і зали­шалися б чесними, то продукт їхнього вироб­ництва становив би конкуренцію продукту вільної праці. Та хіба ми можемо бажати, щоб збільшувалася кількість злочинів, і таким чи­ном значна кількість продуктів зникла із загаль­ного ринку? Якщо праця ув'язнених шкідлива для суспільства, то в такій же мірі шкідливою повинна бути праця вільної людини. Очевид­но, один принцип лежить в основі двох явищ. А якщо ж ні, то в чому полягає різниця? Нам здається, що важко знайти достатні докази того, що праця вільної людини корисна для держа­ви, а праця певної частини суспільства— зло­чинців, що засуджені за порушення закону, — шкідлива. Невже потрібний ще який-небудь доказ? Із усього вищесказаного чи не випливає крайня недоцільність та повна необґрунтованість по­ложення, висунутого противниками тюремної праці?

7. Злочинці повинні, принаймні, відшкодовувати затрачені державою кошти на їхнє утримання і таким чином частково полегшувати їй вико­нання тих завдань, які виникають внаслідок вчинення злочину.

8. Праця служить основою будь-якої виправної тюремної дисципліни, якщо виправлення зло­чинця є завданням першого значення, то по­ложення, з яким усі погоджуються, вказує, що не менш важливо досягти того, щоб під час ув'язнення злочинець звик до праці, полюбив її.

20. Підрядна система арештантських робіт.Між тим, як промислові роботи в тюрмі мають важливе значення і приносять велику користь, з якої б точки зору їх не розглядати, до системи підрядів ми ставимося як до однозначно шкідли­вої для тюремної дисципліни, прибутків і виправ­лення злочинців. Директори пенітенціарія в Іллінойсі заявили, що дисципліна частіше порушува­лася сотнею підрядників, які знаходилися в тюрмі, а не тисячею арештантів, що працювали для дер­жави. Ця система експлуатації праці в тюрмах ніко­ли не давала позитивних результатів, де б не зас­тосовувалася, її потрібно знищити і чим швидше, тим краще.

21. Ірландська система.Перша частина кримінального покарання, що складає основу ірландської системи чи тюрми Крофтона, застосовується в усіх країнах і скла­дається з одиночного ув'язнення, періоду прогре­сивної класифікації і, врешті, періоду випробуван­ня. Причому, у більшості виникає сумнів лише щодо можливості застосування умовного і достро­кового звільнення, цей сумнів посилюється ще більше, коли беруться до уваги розміри нашої те­риторії і наявність великої кількості окремих са­мостійних відомств. Ми вважаємо, що винахід­ливий розум людини здатен знайти засоби, із до­помогою яких принципи ірландської системи могли б отримати практичне застосування і в нас.

22. Класифікація тюрем.Тюрми, так як і арештанти, повинні розподі­лятися і класифікуватися за видами. Внаслідок цього з'явилися тюрми для арештантів, які ще не піддалися виправленню, для неповнолітніх, жінок, тяжких злочинців, для тих, хто виправляється, та виправні будинки. Ця ідея глибоко проникла в сус­пільну свідомість. Ми повинні радіти цій справі, яка сповнена хорошими намірами, і особливо тому, що штати Кентуккі, Іллінойс, Нью-Йорк вирішили створити окремі тюрми для неповнолітніх зло­чинців. Це, а також і те, що законодавці Індіани і Масачусетсу вирішили заснувати спеціальні тюр­ми для жінок, внесе дисципліну, що потягне за собою реальне виправлення. Сучасною потребою є також заснування місцевих тюрем чи виправних будинків під контролем держави, де б вихованці могли відбувати своє покарання та куди б після повторного (припустимого) короткочасного ув'яз­нення їх відсилали на досить тривалий період, поки виправлення не стане очевидним, чи підда­вали ув'язненню на необмежений період до появи перших достатніх ознак виправлення, що є ще кра­щим.

23. Вироки.Вважають, що більшість повторних вироків до короткочасного ув'язнення такі ж негативні та хво­робливі, як і безкорисні, що в дійсності вони більше сприяють порушенню закону, а не придушують злочин. Це положення справджується у тому ви­падку, коли злочин скоюється п'яницями, пороч­ними людьми, бродягами і дрібними шахраями усіх категорій, адже головна мета не тільки кара­ти, але й виправляти. Тому необґрунтованими є ті заперечення проти вироків на тривалі строки, що не пропорційні тяжкості злочину, але питання не в цьому. Людина, що втратила розум і не вчинила нікому ніякої шкоди, але є хворою, що і робить її небезпечною, позбавляється волі до того часу, поки не стане здоровою. Чому ж так не чинити і зі зви­чайними порушниками закону, так як кожний зло­чинець сам по собі є звичайною людиною. Прин­цип взаємодії з ними один і той же; слід врахову­вати як індивідуум, так і піклування про суспіль­ство.

24. Соціальні основи тюремного режиму.У відношенні тюремної дисципліни соціальні основи повинні знайти собі більший простір зас­тосування, ніж у наш час. Найбільш солідні авто­ритети притримуються такої ж думки. Основне правило капітана Меконочі та всіх тих, хто за­мислюється над змістом покарання, полягає в тому, що злочинець повинен бути підготовлений до жит­тя в суспільстві самим суспільством. Меконочі го­ворив: «Людина призначена для життя в суспіль­стві, її обов'язки носять соціальний характер і, вважаю, що вона може добре вивчити їх тільки в суспільстві». Фрідріх Гілль — людина, що володіє великим досвідом, колишній інспектор тюрми, спо­чатку в Шотландії, а потім в Англії, говорив: «Коли злочинці зібрані в одному місці, вони повинні ут­ворити справжнє суспільство, як людські істоти, а не бути засудженими на постійне мовчання і по­гляд, спрямований в одному напрямку, немов у статуї. Всі зусилля для того, щоб ввести таку сис­тему і підтримувати таку війну проти людської природи, несуть безкінечний обман і сприяють озлобленню злочинця». Граф Сологуб у Москві, досвідчений тюремний адміністратор і глибокий мислитель, писав: «Самотність і обов'язок постій­ного мовчання, що випливає з нього, є принципа­ми, проти яких повстає сама сутність людини. Лю­дина не має права йти проти волі Бога». Нові ро­сійські тюрми повинні бути організованими на таких принципах, вони не визнають права накла­дати обов'язок вічного мовчання, але вони разом з тим, прагнуть не допускати всіляких шкідливих розмов. Соціальна сутність людини є одним із основ­них рушіїв прогресу у вільному суспільстві. Не­має підстав вважати, що належні та добре засто­совувані правила можуть здійснити будь-яку іншу дію в тюремному устрої.

25. Попереджувальні заклади.Попереджувальні заклади, серед яких: ясла, приюти, різноманітні професійні школи й інші по­дібні установи виховання дітей, які ще не стали злочинцями, але підлягають небезпеці стати та­кими, дають широке поле діяльності для приду­шення злочинності. Ось тут можна знищити зло, вбити зародок ще в яйцеві, висушити джерело стрімкого потоку, і якими б не були затрати на організацію цих закладів, вони будуть незначни­ми у порівнянні з тією шкодою, яку наносять са­мотні діти, з тими затратами держави, які вона вит­рачає на арешти, слідства, суди і, наприкінці, тюрем­не ув'язнення.

26. Патронат.Слід застосовувати методи більш систематичні та більш практичні, щоб врятувати вже звільнено­го злочинця, допомагаючи йому в пошуках робо­ти, надаючи йому моральну підтримку і, врешті, допомагаючи відновити добре ім'я та довіру суспі­льства. Держава не виконала всіх своїх обов'язків по відношенню до злочинця ні тоді, коли покара­ла його, і навіть тоді, коли виправила його. Не буде мати ніякого значення те, що ми виправили харак­тер злочинця, як і те, що ми викликали в ньому бажання працювати і заробити шматок насущно­го хліба своєю власною працею, якщо при виході із тюрми він зустріне загальну недовіру, відчужен­ня, і не зустріне жодної людини, якій би він міг довіритися і яка б надала йому можливість жити чесно.

27. Різноманітні класи злочинців.Реальне вчинення злочину вимагає взаємодії праці та капіталу, як і будь-яке ремесло. Два по­вністю визначені класи беруть участь у відновленні злочинного результату: з одного боку, капіталісти, які дають необхідні засоби, з іншого — ті, хто при­водить в дію сам механізм. Капіталістів-злочинців можна поділити на 4 категорії: власники будинків, які утримують злочинців; покупці краденого; ті, що дають гроші в заставу такого майна; і, наприкінці, ті, що сприяють крадіжкам із проникненням шля­хом виготовлення потрібних для цього засобів. Капіталісти-злочинці, які є малочисленими і такими, що найбільше піддаються погрозам закону, являють собою найбільш життєздатну і в той же час найбільш вразливу частину суспільства. Було б доцільним вирішити питання про те, наскільки є правильним вибраний суспільством шлях боротьби зі злочинами. Закон бореться проти злочинців, ліквідуючи їх один за одним, але чи не було б доцільнішим розпочати боротьбу із дея­кими капіталістами, як із особливим класом. Не­обхідно направляти свої дії проти злочинної органі­зації праці та капіталу, щоб підірвати зло в самому його корені. Ми повністю впевнені, що вся органі­зація загине лише тоді, коли буде знищена її жит­тєва частина, для цього потрібно вийняти крайній камінець — і вся будова рухне.

28. Винагорода невинно ув'язненим.Оскільки право особистої свободи є благом, таким же цінним, як право приватної власності, не підлягає сумніву те, що суспільство повинне відшкодувати особі, яку неправильно піддали тю­ремному ув'язненню, на тих же принципах, як воно відшкодовує громадянам, у яких відбирають по праву експропріації будинок чи землю.

29. Душевнохворі злочинці.Неосудний стан того, хто вчинив злочин, є важ­ливим питанням для всього суспільства. Факти вказують, що наші закони, які стосуються стану неосудності, повинні бути переглянуті та приве­дені у відповідність до вимог розуму, правосуддя і людяності. Слід утворити комісію, до складу якої повинні ввійти найбільш підготовані спеціалісти з психічних захворювань і криміналісти, які спільними зусиллями повинні вивчити це питан­ня та знайти йому відповідне положення в законі. Завдяки цьому, коли виявляють ознаки неосуд­ності, дослідження може бути проведене з вели­кою майстерністю і значенням, щоб відпові­дальність злочинця за вчинене була поставлена більш визначеним і задовільним чином, покаран­ня здорової людини було б більш вірним, а не пов­ністю здорової — більш людяним.

30. Відповідальність суспільства за злочин.Конгрес, не бажаючи зняти зі злочинця спра­ведливу відповідальність за здійснене ним злодіян­ня, в той же час обвинувачує саме суспільство, хоча і в меншій мірі, відповідальне за порушення зло­чинцями його прав і інтересів. У прагненні карати злочинців відповідно до тяжкості вчинених ними злочинів, як правило, не звертається увага на якому ступені знаходиться їхня безрозсудливість і слабкість, що призводить до вчинення злочинів, і є природним, майже не­відворотним результатом їхніх життєвих умов, чи навіть несправедливого відношення до злочинців більш щасливих братів. Таким чином те, що ми зобов'язані карати, виконуючи завдання суспіль­ства, в дійсності виявляється більше нещастям, ніж проступком. У цьому випадку очевидно, що про­вина за вчинене повинна падати не тільки на зло­чинців, але в значній мірі і на суспільство. Чи вжи­вало воно всіх заходів, що могли б легко змінити чи хоча б покращити суспільний лад, який веде до вчинення злочинів? Чи прагнуло воно надати до­помогу для протидії злу у цих випадках?

31. Журнали для ув'язнених.У деяких висвітлених нами раніше положен­нях вказано, що велике значення має для ув'язне­них виховання, зокрема, почуття власної гідності та поваги до своєї особистості. До цього слід до­дати, що бажано видавати спеціальний журнал для ув'язнених під офіційним керівництвом. Зміст цьо­го журналу повинен бути пристосований до потреб та інтересів ув'язнених. Кожна людина, позбавле­на можливості брати протягом багатьох років участь в суспільному житті, повинна хоча б ознайо­млюватися з перебігом подій. Це обґрунтовується такими обставинами: людині важко, а іноді й не­можливо після довгострокового тюремного ув'язнення вщновити втрачені зв язки з тим світом, кот­рий знаходиться за огорожею; не розуміючи його, в'язень не буде мати в цьому, чужому йому світі, ні щастя, ні успіху. Тому суспільство повинне піклу­ватися про те, щоб в'язень зберіг деякий зв'язок з волею з точки зору взаємної користі. Для досягнення цієї мети найбільш правиль­ним є широке розповсюдження серед в'язнів періо­дичного журналу зі спеціальним вищевказаним змістом.