Письмова консультація №3

Вплив перших пенітенціарних систем США та Європи на порядок та умови тримання ув’язнених в Європі та на створення тюрьмознавства як галузі кримінального права.

Обґрунтуванням та апологетикою тюремної політики держав, створенням теоретичних посилок, концепцій про організацію пенітенціарних установ, розробкою проектів реформ у законодавстві і методів поводження із засудженими займається спеціальна галузь наукових знань - тюрьмознавство, або пенітенціарна наука.

Виникнення цієї галузі знань прийнято пов'язувати з іменами двох відомих реформаторів тюремної справи - Джона Говарда і Ієремії Бентама, які, вивчивши стан справ в тюремних установах Англії та низки інших європейських країн, у кінці XVIIIст., висунули низку ідей і принципів реорганізації тюремних установ. У їх працях знайшли обґрунтування ідея виправлення злочинців і проекти раціональної архітектурної конструкції тюремних будівель і приміщень. До речі, в той час конструкція і внутрішній устрій тюремних будівель висувалися на передній план майже у всіх проектах тюремної реформи. Жахливий стан існувавших на той час в'язниць, спільне утримання в них самого різноманітного контингенту злочинців призвело перших реформаторів до думки про раціональність одиночного ув'язнення. Звідси, одиночне ув'язнення, покамерне розміщення арештантів висувались у якості принципу найбільш раціональної організації в'язниць, хоча незабаром з'ясувалося, що такий устрій призводить до інших, не менш небезпечних наслідків («живе поховання», психічні розлади, здичавіння), зводячи нанівець саму ідею виправлення як пристосування до людського гуртожитку.

Заклики до раціональної і гуманної організації тюремних установ у зв'язку з ідеями про законності й справедливість у каральній політиці були висловленими ще у відомому творі Ч. Беккаріа «Про злочини і покарання» (1764), у працях великих просвітителів і діячів французької революції (Монтеск'є, Вольтера, Робесп'єра, Марата та ін). У роботі «Нагорода за справедливість і гуманність» (1777) Вольтер, наприклад, писав: «Не слід, щоб в'язниця була схожа на палац. Не слід також, щоб вона була схожа на бійню... Тюремне ув'язнення є покаранням вже саме по собі; воно, отже, повинно бути співмірним з величиною злочину... Як би мало не тривало тюремне ув'язнення, воно є мукою. Коли ж до нього засуджують довічно, то це нестерпна мука»[4]. Ж.П. Марат у відомому творі «План кримінального законодавства» (1780р.) виробив «правила поводження з обвинуваченими під час їх ув’язнення». На його думку, «до тих пір, поки обвинувачений не викритий в очах своїх суддів, з ним не мають права поводитись як із винним... Таким чином, не треба ніяких важких ланцюгів... ніяких знарядь, що завдають безперервні тортури, ніяких похмурих темниць, де хиріють у гнилості»[5].

Марат висловлювався за відокремлення різних ув'язнених: підслідних від засуджених, більш небезпечних від менш небезпечних, за те, щоб кожний засуджений в'язень мав окреме приміщення. Нарешті, він закликав: «Розпорядок у в'язницях не повинен бути залишеним на розсуд тюремників. Умови утримання різних злочинців встановлюються законом»[6].

У перший період свого розвитку тюрьмознавство відало питаннями устрою тюремних будівель, внутрішньої їх конструкції і розміщення ув'язнених, санітарії і гігієни. Проекти Говарда і Бентама виходили передусім з цього. Пізніше увагу тюрьмознавців стали привертати питання поводження із злочинцями, підготовки тюремного персоналу, організації праці ув'язнених та виховної роботи з ними.

Рух за тюремні реформи, який у XIXст. охопив багато країн Європи і Америки, суттєво не позначився на долі тисяч і тисяч в'язнів, не міг радикально поліпшити становище у в'язницях. Ще у 1913 році С.В. Познишев зазначав: «З часів Говарда не перестає розвиватися і тюремна література. В даний час література, що присвячена окремим питанням тюрьмознавства, воістину неосяжна. У більшості держав існують і журнали, присвячені спеціально питанням тюрьмознавства; наприклад, існуючий у нас «Тюремний вісник», Журнал «Penitentiare e (le droit penal)» - у Франції, «Revista didisciplina carciraric» - в Італії, «Blatter fur Gefangniskund.e» - в Німеччині та ін[7].

На початку ХХст., внаслідок результатів півстолітнього досвіду, були встановлені і суттєві недоліки одиночного ув'язнення, при його послідовному проведенні. Воно нерідко виявляло руйнівний вплив на фізичне і психічне здоров'я в'язнів; воно вимагало від держави величезних витрат на зведення дорогих пенітенціарних установ, витрат, які не відповідали отриманим результатам; нарешті, воно робило ув’язненого людиною пасивною, відучувало його від умов суспільного життя і, при звільненні, відразу переносило його зі стану крайньої несвободи в прямо протилежне.

Зважаючи на це все, захоплення системою одиночного тюремного ув'язнення, що до середини ХІХст. охопило усю Європу, на початку ХХст. починає проходити, і в літературі вже нерідко лунали голоси його противників. Більшість тюрьмознавців, правда, не поділяли негативного ставлення до одиночного ув'язнення, але прихильників ідеї абсолютного усамітнення арештантів теж практично не стало. І на конгресах, і в літературі все більше і більше отримували визнання різні способи пом'якшення умов одиночного ув'язнення - загальні роботи, спільні прогулянки, поміщення довгострокових арештантів до окремих келій лише на частину призначеного їм судом часу строку ув’язнення тощо.

Найбільшого розвитку система одиночного тюремного ув'язнення досягла в Бельгії і Голландії, особливо в Бельгії, де, за законом 1870р., всі види позбавлення волі відбувались в умовах одиночного ув'язнення строком до 10 років. У Франції, згідно із законом 1875р., було встановлено одиночне ув'язнення у департаментських в'язницях для всіх підслідних арештантів і для засуджених на строк не більше одного року; однак засуджені до тривалих строків могли бути залишені і після закінчення року в умовах одиночного ув'язнення, але тільки за власним бажанням; при цьому термін ув'язнення знижувався для них на 1/4.

Німецьке кримінальне Уложення визначало, що покарання у виді поміщення до гамівного будинку і в'язниці могли відбуватись протягом всього або частини призначеного судом строку в умовах одиночного ув'язнення; однак, без згоди засудженого воно не могло тривати довше 3 років. В Австрії, за законом 1872р., засуджені на термін до 18 місяців утримувались протягом усього терміну в умовах одиночного ув'язнення; до довгострокових арештантів воно застосовувалось протягом перших 3 років.

У стародавній Росії тюремне ув'язнення мало значення не позбавлення волі, а скоріше фізичної муки; це був різновид тілесного покарання. Ні про який розподіл арештантів, звичайно, і згадки не було; навіть у XVIIIст. чоловіків нерідко сковували за ноги із жінками. Статут про утримання під вартою вимагав, щоб дорослі містились окремо від неповнолітніх, підслідні - від засуджених, присуджені до одного роду ув'язнення - окремо від присуджених до інших, більших строків; але, за браком приміщення, ці вимоги не завжди дотримувались, тому і Закон зробив певні застереження на випадок «браку місця». Пануюча система розміщення арештантів – загальне ув'язнення, і вдень, і вночі. У сорокових роках ХІХст., за особистим бажанням імператора Миколи Павловича, який відвідав англійську Пентонвільску в'язницю і залишився дуже задоволеним нею, в Росії передбачалося ввести одиночне ув'язнення, але це бажання практичного здійснення не отримало. Тільки у вісімдесятих роках була збудована у Санкт-Петербурзі перша в'язниця для одиночного ув'язнення для осіб, які відбували покарання за вироками світських суддів.

Дещо раніше був збудований у Петербурзі, за тією же системою, будинок попереднього ув'язнення для підслідних арештантів.

Петербурзька одиночна в'язниця - установа зразкова. За законом від 15 червня 1887р. найбільший термін одиночного ув'язнення - 11/2 року, причому термін, призначений за судовим вироком, при відбуванні покарання у одиночній в'язниці скорочується на 1/4, а засудженим на термін більше року - на 1/3. В будинку попереднього ув'язнення всі арештанти містились в умовах одиночного ув'язнення до передачі справи судовим слідчим прокурорському нагляду, а потім переводились до загальних камер, але особам привілейованих станів надавалось право залишатися і в наступні періоди руху справи в умовах одиночного ув'язнення. Проект кримінального Уложення закріпив кілька різних систем ув'язнення. Одиночне ув'язнення було введеним до каральної системи і у військовому законодавстві. У 1867р., при реформі військово-кримінальних законів, встановили два спеціальних виду позбавлення волі для нижніх чинів - військово-виправні роти і військові в'язниці, причому в основу і тих, і інших було покладено одиночне ув'язнення у військово-виправних ротах - протягом першої половини строку тримання в розряді випробовуваних, після чого арештанти підлягали переведенню до загальних камер на день, із роз'єднанням на ніч, у військових в'язницях - на весь час, призначений вироком. Військово-виправні роти у 1879р. були скасовані і замінені дисциплінарними частинами. Військові в'язниці спочатку були влаштовані на засадах суворого келійного ув'язнення; ні навчання арештантів, ні робіт не було; побачення зовсім не дозволялися; найбільший термін ув'язнення був 6 місяців. У 1875р. термін ув'язнення був знижений до 4 місяців. Положенням 1883р. був суттєво пом'якшеним порядок відбування покарання: арештантів було наказано виводити на загальні стройові навчання і гімнастику, були організовані роботи у камерах, допущені господарські роботи поза камер тощо; але побачення, все-одно, не дозволялись.

Розвитку пенітенціарних ідей і концепцій, теоретичному осмисленню тюремної практики, обміну думками з цих питань сприяли міжнародні тюремні конгреси. Спочатку такі конгреси кілька разів збиралися у наслідок приватного почину деяких філантропів, які представляли тюремні системи окремих країн (в 1846р. в Німеччині – у Франкфурті-на-Майні, в 1847р. – в Брюсселі і в 1857р. – знову у Франкфурті-на-Майні).

Пізніше періодично, раз на п'ять років, стали скликатися за заздалегідь визначеними процедурами офіційно визнані урядовими колами різних країн міжнародні тюремні (пенітенціарні) конгреси. До Другої світової війни таких конгресів було скликано одинадцять: перший конгрес, на якому була заснована міжнародна кримінально-пенітенціарна комісія по скликанню подібних конгресів, відбувся в 1872р. в Лондоні; другий - в 1878р. в Стокгольмі; третій - в 1885р. - в Римі; четвертий - у 1890р. у Петербурзі; п'ятий - в 1895р. в Парижі; шостий - у 1900р. в Брюсселі; сьомий - в 1905р. в Будапешті; восьмий - в 1910р. у Вашингтоні; дев'ятий - в 1925р. в Лондоні; десятий - у 1930р. в Празі; одинадцятий - у 1935р. в Берліні.

Організаційний орган конгресів - постійна кримінально-пенітенціарна комісія – випускала спеціальний бюлетень щодо скликання та реалізації матеріалів конгресів. Матеріали конгресів видавалися окремо на різних мовах і істотно поповнювали тюрьмознавську літературу. За усталеним традиційним регламентом тюремні конгреси працювали у чотирьох секціях, в яких обговорювали: в 1-й - питання кримінального законодавства; у 2-й - питання власне пенітенціарні, що стосувались постановки тюремної справи; в 3-й - питання попередження злочинів, у тому числі рецидивних; в 4-й - питання правопорушень неповнолітніх та їх перевиховання.

При оцінці ролі міжнародних пенітенціарних конгресів та їх впливу на тюрьмознавство слід враховувати, насамперед, те, що головне призначення і самого тюрьмознавства, і цих конгресів полягає у позитивній реорганізації існуючої тюремної політики, у пошуку рішення гострих проблем, пов'язаних із здійсненням цієї політики.

Разом з тим на цих конгресах «санкціонувалися», знаходили «наукове» обґрунтування (відкрито або в завуальованій формі) акції окремих урядів, спрямовані на придушення опору, на посилення репресій і нехтування прав і інтересів осіб, ізольованих в тюремних установах. Так, 8-й Вашингтонський конгрес санкціонував запровадження системи невизначених вироків і приєднання до відбутого покарання з визначеним строком додаткових превентивних заходів у вигляді обмеження волі до осіб, які «не виправилися» або «потенційно небезпечних» осіб: 9-й Лондонський конгрес «узаконив» систему превентивного ув'язнення і тим самим «теоретично обґрунтував організацію концентраційних таборів»; 11-й Берлінський конгрес схвалив методи стерилізації «потенційних»; «спадкових» злочинців, визнавши тим самим пріоритет біологічної концепції злочинності.

Після Другої світової війни в 1950 році в Гаазі відбувся 12-й тюремний конгрес. У цьому ж році на сесії Генеральної Асамблеї ООН було прийнято рішення: проведення подібних міжнародних форумів взяти під егіду ООН. Міжнародна кримінально-пенітенціарна комісія як орган тюремних конгресів була розпущена, а її функції передані Економічній і соціальній ради ООН. Одночасно були створені регіональні групи експертів ООН для Європи, Азії, Латинської Америки, арабських країн), які і повинні готувати міжнародні конгреси з питань боротьби із злочинністю і методів поводження зі злочинцями.

С.В. Познишев у свій час зазначав: «Позитивний метод, маючи під ним спостереження і досвід, завжди більшою чи меншою мірою застосовувався у тюрьмознавстві»[8]. На його думку, «тюрьмознавство і є та галузь знань, яка висвітлює проведені досліди загальними науковими ідеями, перевіряє, об'єднує і оцінює їх і на цьому ґрунті будує свої вказівки щодо найкращого, при сучасних умовах стану в'язниць. Воно покликане освітлювати шлях законодавця і тюремного діяча в їх прагненнях до досягнення пенітенціарних цілей»[9].

С.В. Познишев розглядав тюрьмознавство як особливу галузь науки кримінального права, що об’єднує та узагальнює багату різноманітність питань, організаційних, виправних, які розв'язуються за допомогою не тільки юридичної, але й інших наук (психології, психіатрії, гігієни тощо).

Відомий в тюрьмознавстві західнонімецький вчений Міттермайер у підручнику з тюрьмознавства (1954р.) цю наукову дисципліну трактує як вчення про тюремні установи і життя в них. При цьому він виділяє три групи питань: 1) правові питання виконання покарання, відносин між державою і ув'язненим; 2) адміністративна сторона діяльності в'язниць, організація власне тюремної справи, що відбувається на розсуд адміністрації і 3) питання психічного впливу на ув'язненого.

Він також вважає, що «тюрьмознавство - це частина науки кримінального права, якщо трактувати останню в більш широкому сенсі. На його думку, воно розглядає правові питання на тлі і поряд із загальними вченнями про управління, філософію, психологію, медицину, особливо психіатрію, педагогіку, економіку та соціології соціологію»[10].

Таким чином, тюрьмознавство представляється як комплексна наукова дисципліна, як конгломерат різних галузей знань, що слугує «раціональній» організації тюремної справи. При цьому залишається незрозумілим, як це все вміщається в рамки науки кримінального права, науки юриспруденції.

З іншого боку, останнім часом у ряді сучасних країн, зокрема в США, тюрьмознавство у якості самостійної наукової галузі втрачає своє значення. Виявляється тенденція розчинення питань виконання покарання і виправлення злочинців в загальних проблемах пенології, кримінології та соціології злочинності. Ось, наприклад, які розділи, що відносяться до тюрьмознавства, містяться в книзі американських авторів Барнса і Тітерса «Нові горизонти в кримінології»[11]: «Виникнення і розвиток в'язниць», «Оцінка традиційного тюремного ув'язнення», «Новий підхід до проблеми виправних установ», «Соціальна адаптація колишнього ув'язненого в суспільстві», «Праця ув’язненого за виправною програмою», «Виправне поводження з жінками». Аналогічне становище спостерігається і в сфері виконання покарання відносно неповнолітніх. Так, західнонімецький вчений В. Міддендорф у книзі «Кримінологія неповнолітніх» поряд з питаннями про причини злочинності неповнолітніх і особистість злочинця розглядає і заходи покарання, що застосовуються до них, організацію в'язниць і виправних установ для неповнолітніх[12].

У кращому випадку питання виконання покарання розглядаються в пенології (науці про покарання), яка в низці країн (США, Франції та інших) виявляє тенденцію до роздільного розвитку від кримінології. Але і при цьому конкретні та нагальні питання виконання покарання та організації перевиховання засуджених тонуть у масі абстрактних міркувань і порожніх просторікувань.

Такий розвиток призводить до того, що наука втрачає своє прикладне значення, перетворюється на конгломерат ідей, концепцій і понять, відірваних від конкретних потреб виконання покарання і нагальних проблем перевиховання засуджених. Характеризуючи стан пенітенціарної науки США, В.П. Шупілов зазначає: «Вплив виправної науки майже не позначається на діяльності виправних установ Сполучених Штатів, бо виправна наука США і практика пенітенціарних установ розвивалися як дві самостійні, які майже не перехрещуються, лінії»[13].

Ця обставина особливо негативно позначається на найголовнішому - на реалізації ідеї виправлення злочинців. В різних науках на Заході, зокрема, кримінології, пенології та пенітенціарії, поняття «виправлення злочинця» трактується досить різноманітно; існує безліч суперечливих наукових концепцій про поняття, зміст та методику виправлення, побудованих на настільки ж суперечливій методологічній основі. При всьому цьому основний сенс «виправлення» зводиться до пристосування засудженого до порядків у тюрмі, придушення «злої волі», примусу до покори, його упокорення, незалежно від того, чи йдеться про «реформацію», «ресоціалізацію», «реадаптацію» або про іншу формулу цього поняття.

Потрібно відзначити, що трактування поняття «виправлення» в західному тюрьмознавстві знаходиться в залежності від пануючих у науці кримінально-правових і кримінологічних шкіл і течій.

Зокрема, концепція класичної школи розглядає призначення покарання як кару, відплату зла за скоєне, відповідає, наприклад, поняттю виправлення як залякуванню засудженого, прямого придушення його волі, вселення у нього почуття страху.

Антропологічній школі кримінального права і подібним їй біологічним напрямам властиві визнання злочинця патологічно хворим, спадково схильним до злочинів, біологічно або психічно неповноцінним. Звідси і визнання ряду категорій злочинців зовсім невиправними, що підлягають якщо не смертній карі, то довічному ув'язненню. Стосовно ж осіб, яких можна виправити, ведеться мова про «лікування», що передбачає не тільки медичне втручання, але й інші, в тому числі фізичні заходи впливу (наприклад тілесне покарання).

Соціологічна школа кримінального права з безліччю напрямків і течій розглядає злочинця як особу, що знаходиться у «небезпечному стані», яка наділена антисоціальною установкою, або яка не пристосована до умов середовища і гуртожитку, з особистістю, що зазнала певної деформації. Звідси у виправному плані ставиться завдання забезпечення безпеки засудженого, ресоціалізації, реадаптації, реформації його особистості з точки зору соціальних умов суспільства.

Такий підхід, однак, має певне приховане соціально-політичне підґрунтя, ніж може здатися при зовнішньому розгляді зазначених формул виправлення. Міркування законності, прав та інтересів засуджених за концепцією соціологічної школи (це особливо відноситься до американської кримінології та пенітенціарії) можуть зневажатися набагато витонченіше, ніж при іншому підході, оскільки обґрунтовується система невизначених вироків «до забезпечення безпеки і виправлення», поєднання строкового покарання з додатковими заходами ізоляції і обмеження свободи «в інтересах забезпечення безпеки і виправлення», необмеженого контролю (і поліцейського переслідування) за особами, які перебувають в «небезпечному стані», «які не виправилися» тощо. Тим самим відкриваються можливості для будь-якого свавілля у відношенні до неугодним особам.

Якщо підходити до проблеми з точки зору тієї особи, яка повинна дбати про виправлення засуджених, то для тюрьмознавства характерно покладання тягаря виправлення на засудженого. Адміністрація пенітенціарної установи повинна допомогти йому в цьому, стимулювати його, за допомогою різних методів поводження, «прогресуючи» їх залежно від поведінки засудженого.

До речі, поняття «поводження зі злочинцем» (від анг. - treatment, франц. - traitement, нім. - Behandlung), дуже поширене в західній кримінології та пенітенціарії, і підміняє собою багато інших понять і термінологічно може означати і саме покарання, і режим його відбування, і способи поводження, обходження зі злочинцем, його «лікування», виховання. Така «універсальність», багатозначність терміна дозволяє вживати його в різних, часом суперечливих концепціях, пускати в хід при певних «наукових» маніпуляціях. Змішання понять дозволяє буржуазним тюрьмознавцям робити акцент на будь-які, що здаються їм ефективними, методи впливу на засуджених, пропонувати туманні «виправні» програми, а тюремній адміністрації - ухитрятися в їх застосуванні або створювати видимість прояву турботи про «виправлення», «лікування» ув'язнених, по-своєму трактуючи ті ж самі вихідні поняття.

При всьому цьому центральне місце в будь-яких виправних програмах займає психічна і релігійна обробка засуджених. «Психоаналіз» (за Фрейдом), «психотерапія», апеляція до підсвідомого, чуттєвого, інстинктивного з метою придушення «агресивних імпульсів», пріоритет служби лікаря-психіатра перед усіма, хто у виправному плані стикається з особистістю засудженого-все це найбільш характерно для виправних концепцій і програм західних тюрьмознавців, особливо американських.

Якщо ж у цих концепціях і звертається увага на педагогічну сторону виправної роботи, то за основу беруться і проповідуються моральні цінності, зразки життя і поведінки, ідеї і погляди існуючого суспільства.

Характерною рисою розвитку правових ідей і самого кримінально-виконавчого права України в наш час є, з одного боку, прагнення реформувати саму цю систему, а з іншого - спроба осмислення і прилучення до міжнародних стандартів поводження із засудженими. Помітні також термінологічні нововведення, що дисонують з поняттями і термінологією радянського періоду виправно-трудової політики і відповідної їй галузі права (законодавства).

Цей двоїстий, «перехідний» характер поки ще помітно позитивно не позначилося на організації самого процесу виконання покарання, у діяльності кримінально-виконавчих, в тому числі виправних установ.