Письмова консультація №2

При оцінці всіх вищевказаних тюремних систем слід мати на увазі, що в цій сфері розвиток проходив не шляхом заміни одних систем іншими, а шляхом випробування нових установ поряд з функціонуванням старих. В'язниці і установи тюремного типу, по своїй суті не зазнали істотних змін, хоча в них і відбувалися певні реформи, робилися спроби реалізувати нові, більш прогресивні пенітенціарні ідеї, створювалася видимість зміни тюремній етики.

Розглянуті вище тюремні системи в тюрьмознавській літературі стали визнаватися у своєму роді «класичними». Вони отримали розповсюдження і в інших країнах, в ряді з них копіювалися, хоча при найближчому аналізі пенітенціарні установи кожної країни мали і мають свої особливості, викликані умовами боротьби зі злочинністю, національними традиціями та іншими обставинами.

Вплив перших пенітенціарних систем США та Європи на порядок та умови тримання ув’язнених в Європі та на створення тюрьмознавства як галузі кримінального права.

Обґрунтуванням та апологетикою тюремної політики держав, створенням теоретичних посилок, концепцій про організацію пенітенціарних установ, розробкою проектів реформ у законодавстві і методів поводження із засудженими займається спеціальна галузь наукових знань - тюрьмознавство, або пенітенціарна наука.

Виникнення цієї галузі знань прийнято пов'язувати з іменами двох відомих реформаторів тюремної справи - Джона Говарда і Ієремії Бентама, які, вивчивши стан справ в тюремних установах Англії та низки інших європейських країн, у кінці XVIIIст., висунули низку ідей і принципів реорганізації тюремних установ. Заклики до раціональної і гуманної організації тюремних установ у зв'язку з ідеями про законності й справедливість у каральній політиці були висловленими ще у відомому творі Ч. Беккаріа «Про злочини і покарання» (1764), у працях великих просвітителів і діячів французької революції (Монтеск'є, Вольтера, Робесп'єра, Марата та ін).

У перший період свого розвитку тюрьмознавство відало питаннями устрою тюремних будівель, внутрішньої їх конструкції і розміщення ув'язнених, санітарії і гігієни. Проекти Говарда і Бентама виходили передусім з цього. Пізніше увагу тюрьмознавців стали привертати питання поводження із злочинцями, підготовки тюремного персоналу, організації праці ув'язнених та виховної роботи з ними.

Захоплення системою одиночного тюремного ув'язнення, що до середини ХІХст. охопило усю Європу, на початку ХХст. починає проходити, і в літературі вже нерідко лунали голоси його противників. Більшість тюрьмознавців, правда, не поділяли негативного ставлення до одиночного ув'язнення, але прихильників ідеї абсолютного усамітнення арештантів теж практично не стало. І на конгресах, і в літературі все більше і більше отримували визнання різні способи пом'якшення умов одиночного ув'язнення - загальні роботи, спільні прогулянки, поміщення довгострокових арештантів до окремих келій лише на частину призначеного їм судом часу строку ув’язнення тощо.

Розвитку пенітенціарних ідей і концепцій, теоретичному осмисленню тюремної практики, обміну думками з цих питань сприяли міжнародні тюремні конгреси. При оцінці ролі міжнародних пенітенціарних конгресів та їх впливу на тюрьмознавство слід враховувати, насамперед, те, що головне призначення і самого тюрьмознавства, і цих конгресів полягає у позитивній реорганізації існуючої тюремної політики, у пошуку рішення гострих проблем, пов'язаних із здійсненням цієї політики.

С.В. Познишев розглядав тюрьмознавство як особливу галузь науки кримінального права, що об’єднує та узагальнює багату різноманітність питань, організаційних, виправних, які розв'язуються за допомогою не тільки юридичної, але й інших наук (психології, психіатрії, гігієни тощо).

Відомий в тюрьмознавстві західнонімецький вчений Міттермайер у підручнику з тюрьмознавства (1954р.) цю наукову дисципліну трактує як вчення про тюремні установи і життя в них. При цьому він виділяє три групи питань: 1) правові питання виконання покарання, відносин між державою і ув'язненим; 2) адміністративна сторона діяльності в'язниць, організація власне тюремної справи, що відбувається на розсуд адміністрації і 3) питання психічного впливу на ув'язненого.

Він також вважає, що «тюрьмознавство - це частина науки кримінального права, якщо трактувати останню в більш широкому сенсі. На його думку, воно розглядає правові питання на тлі і поряд із загальними вченнями про управління, філософію, психологію, медицину, особливо психіатрію, педагогіку, економіку та соціології соціологію»[3].

Таким чином, тюрьмознавство представляється як комплексна наукова дисципліна, як конгломерат різних галузей знань, що слугує «раціональній» організації тюремної справи. При цьому залишається незрозумілим, як це все вміщається в рамки науки кримінального права, науки юриспруденції.

З іншого боку, останнім часом у ряді сучасних країн, зокрема в США, тюрьмознавство у якості самостійної наукової галузі втрачає своє значення. Виявляється тенденція розчинення питань виконання покарання і виправлення злочинців в загальних проблемах пенології, кримінології та соціології злочинності. У кращому випадку питання виконання покарання розглядаються в пенології (науці про покарання), яка в низці країн (США, Франції та інших) виявляє тенденцію до роздільного розвитку від кримінології. Але і при цьому конкретні та нагальні питання виконання покарання та організації перевиховання засуджених тонуть у масі абстрактних міркувань і порожніх просторікувань.

Потрібно відзначити, що трактування поняття «виправлення» в західному тюрьмознавстві знаходиться в залежності від пануючих у науці кримінально-правових і кримінологічних шкіл і течій.

Зокрема, концепція класичної школи розглядає призначення покарання як кару, відплату зла за скоєне, відповідає, наприклад, поняттю виправлення як залякуванню засудженого, прямого придушення його волі, вселення у нього почуття страху.

Антропологічній школі кримінального права і подібним їй біологічним напрямам властиві визнання злочинця патологічно хворим, спадково схильним до злочинів, біологічно або психічно неповноцінним. Звідси і визнання ряду категорій злочинців зовсім невиправними, що підлягають якщо не смертній карі, то довічному ув'язненню. Стосовно ж осіб, яких можна виправити, ведеться мова про «лікування», що передбачає не тільки медичне втручання, але й інші, в тому числі фізичні заходи впливу (наприклад тілесне покарання).

Соціологічна школа кримінального права з безліччю напрямків і течій розглядає злочинця як особу, що знаходиться у «небезпечному стані», яка наділена антисоціальною установкою, або яка не пристосована до умов середовища і гуртожитку, з особистістю, що зазнала певної деформації. Звідси у виправному плані ставиться завдання забезпечення безпеки засудженого, ресоціалізації, реадаптації, реформації його особистості з точки зору соціальних умов суспільства.

Такий підхід, однак, має певне приховане соціально-політичне підґрунтя, ніж може здатися при зовнішньому розгляді зазначених формул виправлення. Міркування законності, прав та інтересів засуджених за концепцією соціологічної школи (це особливо відноситься до американської кримінології та пенітенціарії) можуть зневажатися набагато витонченіше, ніж при іншому підході, оскільки обґрунтовується система невизначених вироків «до забезпечення безпеки і виправлення», поєднання строкового покарання з додатковими заходами ізоляції і обмеження свободи «в інтересах забезпечення безпеки і виправлення», необмеженого контролю (і поліцейського переслідування) за особами, які перебувають в «небезпечному стані», «які не виправилися» тощо. Тим самим відкриваються можливості для будь-якого свавілля у відношенні до неугодним особам.

Якщо підходити до проблеми з точки зору тієї особи, яка повинна дбати про виправлення засуджених, то для тюрьмознавства характерно покладання тягаря виправлення на засудженого. Адміністрація пенітенціарної установи повинна допомогти йому в цьому, стимулювати його, за допомогою різних методів поводження, «прогресуючи» їх залежно від поведінки засудженого.

До речі, поняття «поводження зі злочинцем» (від анг. - treatment, франц. - traitement, нім. - Behandlung), дуже поширене в західній кримінології та пенітенціарії, і підміняє собою багато інших понять і термінологічно може означати і саме покарання, і режим його відбування, і способи поводження, обходження зі злочинцем, його «лікування», виховання. Така «універсальність», багатозначність терміна дозволяє вживати його в різних, часом суперечливих концепціях, пускати в хід при певних «наукових» маніпуляціях. Змішання понять дозволяє буржуазним тюрьмознавцям робити акцент на будь-які, що здаються їм ефективними, методи впливу на засуджених, пропонувати туманні «виправні» програми, а тюремній адміністрації - ухитрятися в їх застосуванні або створювати видимість прояву турботи про «виправлення», «лікування» ув'язнених, по-своєму трактуючи ті ж самі вихідні поняття.

Характерною рисою розвитку правових ідей і самого кримінально-виконавчого права України в наш час є, з одного боку, прагнення реформувати саму цю систему, а з іншого - спроба осмислення і прилучення до міжнародних стандартів поводження із засудженими. Помітні також термінологічні нововведення, що дисонують з поняттями і термінологією радянського періоду виправно-трудової політики і відповідної їй галузі права (законодавства). Цей двоїстий, «перехідний» характер поки ще помітно позитивно не позначилося на організації самого процесу виконання покарання, у діяльності кримінально-виконавчих, в тому числі виправних установ.