Письмова консультація №1

2. Історичний розвиток та становлення перших пенітенціарних систем. Загальна характеристика Пенсільванської, Оборнської та європейських пенітенціарних систем.

Пенсільванська система - це система одиночного ув'язнення, для якої характерні сувора ізоляція кожного засудженого, абсолютне мовчання і виконання арештантами невеликих робіт в камерах.

У 1776р. у Філадельфії (штат Пенсільванія) було засновано тюремне товариство під назвою Philadelphia prison society. Члени цього товариства, які належали до секти квакерів, виходячи з ідеї досконалості людини у так званому природному стані, прагнули видалити від ув’язненого все, що могло б розвіяти його, перешкодити його усамітненню і порушити його спокій; вони залишали злочинця без всякої розваги і заняття, наодинці з самим собою, з Богом і Біблією, читання якої могло б направити його на шлях істини. Протягом усього строку покарання арештанти містилися в одиночному ув'язненні, при повному роз'єднанні між собою і з поза тюремним світом. На час залишення своїх келій, ув'язнені повинні були надягати маски; богослужіння, проповіді і навчання вони слухали при умові, що не могли бачити один одного. Робота не була обов'язковою і допускалася лише у вигляді винятку, у якості нагороди за гарну поведінку. За проступки арештанти каралися відібранням Біблії, утриманням на хлібі і воді, ув'язненням до темної келії; нагородою служила похвала тюремного начальства. У в'язниці царило нічим не порушуване мовчання; навіть зі сторожами арештанти мали говорити пошепки; колеса тюремних екіпажів були обтягнуті шкірою, сторожа і наглядачі носили гумове або повстяне взуття.

Однак незабаром досвід довів, що усамітнення тільки тоді може виправити злочинця, коли в душі його є вже відомий запас добрих нахилів, думок і переконань, що можуть сприяти його моральному переродженню; при відсутності цієї умови усамітнення веде або до божевілля, або до самогубства, або до повного отупіння. Результати келійного усамітнення без роботи були настільки сумними, що ще до відкриття Черрі-Гільського пенітенціарія усамітнення без роботи було перетворено в окреме утримання з роботою; також було введеним навчання ув'язнених і щоденне відвідування їх духовною особою, вчителем і сторонніми відвідувачами.

В'язниці, створені за зразком пенсільванської в низці капіталістичних країн, функціонують і в наші дні. Особливо це характерно для США та багатьох інших європейських країн. Тому оцінка, дана в свій час К. Марксом такому тюремному ув'язненню, як «ізолювання людини від зовнішнього світу і насильницьке занурення його в глибоку душевну самотність, поєднання юридичного покарання з теологічними тортурами»[1], зберігає своє значення і в сучасних умовах.

Оборнська система. З розвитком пенсільванської (філадельфійської) тюремної системи було пов'язано поява так званої «оборнської системи». Свою назву ця система отримала від тюрми-пенітенціарія (від лат. слова «пенітенціарій» - місце покаяння і виправлення), побудованої в 1820р. поблизу Нью-Йорка, в містечку Оборн.

Противники пенсільванської системи вважали злочин наслідком лінощів, незвички до праці та порядку, схильності до чуттєвих задоволень; виправлення злочинця вони прагнули досягти привчанням до праці, акуратності і дисципліни, а тому вимагали, щоб в'язниця була робочим будинком: арештанти вдень працюють в загальних майстернях, причому, щоб уникнути поганого впливу одних ув’язнених на інших їм під загрозою тілесного покарання суворо заборонялись будь-які розмови; на ніч арештанти замикались поодинці в келіях. Роботи були зроблені обов'язковими і переривались лише для прогулянок і нетривалого відпочинку; відоме число годин в тиждень було присвячено шкільному навчанню. Прихильникам цієї системи вдалося здійснити її у 1820р. при перебудові в'язниці р. Оборні (чому сама система отримала назву оборнської).

Невдовзі досвід показав неможливість зберегти у в'язниці повне мовчання: ув'язненим дозволили розмовляти між собою під час відпочинку. Наприкінці ХІХст. оборнська система переважала в Північноамериканських Штатах; на утримання у в'язницях суто пенсільванської системи там доводиться всього 4% всіх ув'язнених.

Як пенсільванська, так і Оборнська система тюремного ув'язнення за своєю каральної сутністю і призначенням відповідали концепцій класичної школи кримінального права, згідно якій покарання, що призначається згідно вчиненого злочину, переслідує мету покарання – відплати за скоєне. Відповідно з цим виконання покарання у вигляді тюремного ув'язнення передбачає залякування засудженого та інших осіб, а особа, яка відбуває покарання, має спокутувати свою провину, покаятися у «скоєному гріху». Звідси і жорстокі умови ув’язнення, «занурення... в глибоку душевну самотність», активна релігійна обробка як вирішальні чинники «виправлення».

Створені і апробовані в Північній Америці пенітенціарні системи звернули на себе увагу західноєвропейських вчених і політичних діячів, а слідом за тим і урядів.

У Женеві оборнська система дала настільки погані результати, що з 1833 р. її замінили новою класифікаційною системою, виробленої Обанелем. За цією системою всі ув'язнені діляться на 4 розряди: 1) засуджені до кримінальних покарань і дорослі рецидивісти утримувались в умовах пенсільванської системи і при хорошій поведінці після закінчення року переводились до другого розряду; 2) засуджені вперше до кримінального покарання, без обставин, що збільшують провину, які утримуються за оборнською системою; 3) засуджені до виправного покарання, а також переведені з другого розряду за хорошу поведінку утримуються певний час в одиночному ув'язненні, а потім в умовах оборнської системи, причому для них встановлені більш м'які дисциплінарні стягнення та різні пільги; 4) неповнолітні злочинці віком до 16 років і переведені з третього розряду за хорошу поведінку утримуються в умовах оборнської системи, але їм дозволяється говорити під час робіт (дорослим - між собою, малолітнім - з наглядачами) та надані різні пільги.

Женевська система дала прекрасні результати і отримала широке поширення, але в різних в'язницях змінюється кількість класів, на які діляться ув'язнені. Видозміною класифікаційної системи є система, введена в мюнхенській в'язниці Обермайером: арештанти містяться в загальному приміщенні, але розподіляються на групи за поведінкою, характером і родом робіт; кожна група розміщується окремо.

В Англії з припиненням заслання до Австралії законами 1853 і 1857рр. введена прогресивна пенітенціарна система, що складається з одиночного ув'язнення, загальних каторжних робіт і умовної відпустки за особливі квитки (tickets of leave). Ця система прагне зацікавити у виправленні самих ув'язнених, що досягається: а) видачею за роботу марок, відоме число яких скорочує термін покарання на ¼ (для жінок - на ⅓), б) відрахуванням на користь заарештованих частини заробітної плати; в) наданням їм права приймати відвідування рідних, писати і отримувати від них листи.

Такі системи, звичайно, не могли дати відчутних результатів у досягненні справжнього виправлення злочинців, а, навпаки, перетворювалися у школи злочинності, засуджені виходили ще більш небезпечними для суспільства.

Система реформаторіумів. У другій половині XIX століття в кримінальному праві з'являється нова теоретична школа - соціологічна, яка у протиборстві із класичною стала висувати нові ідеї боротьби зі злочинністю і поводження із злочинцями та іншими асоціальними елементами.

Почалися нові пошуки «раціональної» тюремної системи, розгорнувся рух за «виправні» установи, які гарантували б не тільки безпеку злочинців, але і їх ресоціалізацію. У США цей рух прийняв характер втілення ідей реформаторіумів. Реформаторіум (від лат. «реформація» - перетворення, зміна) по суті містив у собі дві ідеї: ідею перетворення, зміни самої тюремної системи та ідею виправлення (реформації) злочинців, які в них містяться. При цьому в основу виправлення була покладена так звана прогресивна система обліку і оцінки поведінки засудженого, яка спонукала його до самовиправлення, до того, щоб він взяв «власну долю у свої руки». Вперше ідеї реформаторіумів проявилися в експерименті англійського капітана Меконочі (1787-1860рр.), проведеного ним у 40-х роках XIXст. в одній з англійських каральних колоній на острові Норфолк, розташованому у тисячі миль від узбережжя Австралії. До цієї колонії відправляли злочинців-рецидивістів. Вироблена Меконочі «виправна програма» включала у себе наступні положення: 1) скасування вироків з визначеним строком, в залежності від виконаної роботи; 2) систему оцінок-марок, якими оцінювалася виконана робота, працьовитість і поведінка засудженого; 3) відшкодування всіх витрат за рахунок ув'язнених, кожен з яких повинен вносити свою частку (всі витрати на його існування додавалися до його загального «боргу» у вигляді оцінок-марок); 4) розбивка в'язнів на маленькі групи (6-7 чоловік) і введення системи кругової поруки (вся група відповідає за поведінку і працю кожного її члена і навпаки); 5) пом'якшення умов утримання в останній період перебування ув'язненого у в'язниці шляхом переведення в умови напіввільного режиму.

Ідеї Меконочі зіграли певну роль у подальших пошуках шляхів «раціоналізації» тюремних систем, наприклад, вони певною мірою втілилися в системі реформаторіумів. З першої половини 70-х років XIXст.. в США, спочатку в Нью-Йорку, а потім і в інших штатах, стали виникати особливі в'язниці-реформаторіуми, які швидко привернули до себе увагу громадськості і в очах деяких тюрьмознавців до теперішнього часу є тюремним ідеалом. Перший такий реформаторіум був відкритий в гір. Ельміра (штат Нью-Йорк) у 1876р.

Першою ознакою реформаторіума була невизначеність строків тримання у ньому в'язнів. Це положення пізніше, у 1885р., було закріплено законом штату, згідно з яким суд не визначав термін ув'язнення, але якщо в цілях виправлення виявлялося необхідним ув’язнення понад п'ять років, то суд постановляв новий вирок (давав санкцію). Залежно від поведінки і результатів виправлення ув’язненого адміністрація реформаторіума вирішувала питання про строк перебування у ньому. Спочатку реформаторіуми приймали злочинців до 40-річного віку, пізніше - в основному молодих правопорушників, хоча в цьому питанні в різних реформаторіумах немає одноманітності. Притому треба мати на увазі, що американські судді виносять вироки, в яких конкретно вказується реформаторіум або інша в'язниця, до якої поміщається засуджений.

Другою ознакою реформаторіума є поділ ув’язнених, які перебувають у ньому, на класифікаційні групи залежно від виправлення і переведення з однієї групи в іншу. Зазвичай всіх засуджених розбивають на три класи. Ув’язнені, які досягли вищого класу, можуть бути умовно-достроково звільнені. Особливу групу становлять так звані «невиправні», які утримуються в одиночному ув'язненні без виведення на роботи. Таких осіб намагаються перевести з реформаторіуму до звичайної в'язниці з одиночним ув'язненням.

Третьою ознакою реформаторіума є система стимулів і пільг, яка спонукає засуджених «виправлятися». Ці стимули диференціюються згідно з тим, до якого класу-розряду відноситься той чи інший засуджений. Вищий клас, наприклад, має кращі камери, кращу їдальню, може користуватися ввечері електричним світлом, брати участь у дебатах з питань етики. Одяг для різних класів неоднакова: вищий клас носить синій одяг, середній - темно-сірий і нижчий - червоний. Для нижчого класу відводяться гірші камери, дається убога їжа, вони позбавлені прав на побачення та листування. Існує марочна, бальна система, яка «регулює» всі переходи з класу в клас, надання пільг (для нормального руху лінії «прогресу» засуджений повинен заробити в місяць 9 марок: 3 - за поведінку, 3 - за роботу і 3 - за навчання).