Походи Чінгісідів у 30 – 80-х роках ХІІІ століття

Першою „жертвою” монгольських завоювань після смерті Чінгісхана став чжурчженський Китай, який хоча і був значно ослаблений, проте продовжував чинити опір. У 1230 – 1233 роках монголи захопили Ляодунський півострів. У 1233 році, завойовники форсували Хуанхе, та взяли в облогу місто Кайфен, яке на той час було столицею чжурчженів. Місто було захоплене, а імператорський двір змушений був перебратися до Цайцчжоу. Проте у 1234 році ця остання столиця імперії Цзинь впала під ударами монгольських і південно-китайських військ, а чжурчженська держава була остаточно ліквідована.

Цим вирішила скористатися південна імперія Сун, з якою монголи уклали античжурчженську угоду. Китайці спробували приєднати північні землі, і наприкінці 1235 року почалася війна між колишніми союзниками. Протягом 1236 – 1237 років монгольські армії здійснили серію грабіжницьких набігів в райони південної частини Шенсі, Сичуань, Хубеї, південну Хенань, Аньхуей. Проте остаточне завоювання Південної Сунь відбулося тільки у 70-х роках ХІІІ століття.

Активізували свої дії монголи і на заході. Вони добре пам’ятали, як було вирізано посольство Джебе та Субудая-багатура у Києві, а також підступний удар в спину волжських булгар. Тому курултай 1235 року вирішив нарешті добити половців, а також покарати Волзьку Булгарію та Київську Русь. Почався великий похід „до останнього моря”, який очолив онук Чінгісхана, син Джучі – хан Бату.

Блискучі перемоги Бату на заході, здавалося, наблизили той день, коли світ („всесвіт”) нарешті об’єднається під монгольською владою. Всього за п’ять років (1236 – 1241) йому вдалося покорити Волзьку Булгарію, зламати відчайдушний спротив руських князів, розгромити війська Польщі, Чехії, Угорщини, Австрії, Хорватії, Боснії, Сербії, Болгарії. Тільки внутрішні сутички, що точилися у монгольській імперії змусили Бату повернути додому. Величезні території Західного Сибіру, Казахстану, Поволжя, Причорномор’я та Русі, завойовані Бату, стали основою для Улусу Джучидів, або Золотої Орди.

У 30-х роках ХІІІ століття починається монгольський наступ на Близький та Середній Схід.

Ще у 1220 році почалося завоювання Ірану. Тоді монголи, переслідуючи хорезмшаха, вторглися до Хорасану. У 1221 – 1222 роках через північні області Ірану, переслідуючи Джелал-ад-Діна, пройшли Джебе та Субудай-багатур. А у 1230 – 1231 роках монгольське військо вторглося до Азербайджану саме через іранські землі.

На рубежі 30 – 40-х років ХІІІ століття монголи реалізовували планомірне підкорення іранських земель. А в 1251 році розпочинається великий похід на Близький Схід. Його очолив брат великого хана Менгу, Хулагу-хан, який прагнув побудувати власний улус за рахунок іранських земель, Сирії, Єгипту, Малої Азії, Закавказзя.

Першою метою Хулагу-хана стало ісмаілітське державне утворення у Північно-Західному Ірані.

Ісмаїлізм був однією з найзагадковіших релігійних доктрин середньовічного ісламу. Ця течія виникла у Єгипті на початку Х століття. Засновником доктрини була людина на ім’я Убейдалах, який вів свій рід від Фатіми (дочки пророка) та її чоловіка Алі. Убейдалах проголосив себе аль-Махді – месією, що прийшов встановити царство справедливості на землі. У 969 році його послідовники захопили владу в Єгипті. Там було проголошено створення нової династії Фатімідів. На деякий час Фатімідська держава стала однією з наймогутніших імперій Близького Сходу. До її складу входили Північна Африка, Єгипет, Палестина, Сирія, Йомен і навіть святі міста Мекка та Медіна.

Проте вже на початку ХІ століття державу ісмаїлітів охопила політична криза, яка особливо яскраво проявилася в період правління халіфа аль Хакімі (996 – 1021). Ця психічно хвора людина поставила імперію на грань політичного колапсу. Сучасникам він, перш за все, запам’ятався репресіями проти іновірців. За 900 років до А. Гітлера, він наказав християнам пришити на одяг хрести, а євреям – бубонці. Також він велів винищити у країні всіх собак, заборонив продавати мед, пиво, вино, виноград, рибу без луски.

І все-таки аль Хакімі залишився у пам’яті послідовників, як великий пророк. Причиною тому стало його раптове, майже містичне зникнення у 1021 році.

Правління аль Хакімі прискорило занепад держави Фатімідів, але ісмаїлізм продовжував існувати. Відродження цієї течії відбулося у другій половині ХІ століття у формі нізаризму – неоісмаїлізму. Саме тоді нізарити почали освоювати гірські райони Західного Ірану. Тут створювалися цілі укріплені міста, які не підпорядковувалися нікому, окрім власного правителя – „старця гори”. Ті, у свою чергу, покладалися на таємних вбивць – федаїв, або хашишинів (асасінів). Цих воїнів з дитинства привчали до фанатичної відданості своїм духовним вождям. Перед кожним вбивством вони курили гашиш (звідси і назва – хашишини), тому не боялися смерті, були безстрашними та безжальними.

Асасіни наводили жах на сусідів. Серед всього іншого вони здійснили невдалу спробу вбити знаменитого єгипетського правителя Саладіна (1171 – 1193). Той, хоча й уникнув смерті, проте до кінця життя не виходив з дерев’яної клітки і навіть спав у присутності численної охорони.

Тільки Хулагу нарешті вдалося ліквідувати цю жахливу секту.

Ісмаїліти мали розгалужену систему фортифікацій у гірських районах Ірану. Центром їх руху була фортеця Аламут, де була резиденція „старця гір” Рукн ад-діна.

Не бажаючи втрачати сили на штурм гірської твердині, Хулагу відправив до Аламуту свого посла Насір ад-діна Туея. Той вмовив Рукн ад-діна здатися монголам. Після цього завойовникам вдалося легко оволодіти ісмаїлітською столицею, а потім і іншими фортецями. Всі вони були знищені й ісмаілітська держава перестала існувати.

Проте окремі осередки ісмаїлітів продовжували оборонятися. Так, фортеця Бідаго витримувала монгольську облогу протягом двадцяти семи років. Лише голод змусив фанатичних асасинів припинити зброю та здатися військам Хулагу.

Наступним став Багдадський халіфат. У лютому 1258 року Багдад був захоплений монголами. Останній халіф був змушений віддати Хулагу усі скарби. Проте це не врятувало його від загибелі.

Після того, як монгольські слуги знайшли величезні скарби, що належали халіфові, Хулагу наказав привести його до себе. Хан запитав полоненого: „Ти визнаєш, що всі ці скарби твої?”. Коли халіф відповів „так”, то Хулагу знову запитав його: „Чому ж тоді ти не найняв великого війська, яке змогло б захистити твоє місто від нас?”. Тоді халіф відповів, що вважав, що навіть жінки спроможні захистити Багдад від монголів. Вислухавши відповідь пихатого та жадібного володаря, хан наказав годувати його діамантами, „які він так любив за життя”. Звичайно від такої „дієти” халіф незабаром помер.

Халіфат був формально відновлений правителями Єгипту. У відповідь у 1260 року туди відправилося монгольське військо. Щоб привернути на свій бік європейців, похід на Єгипет було проголошено „жовтим хрестовим походом”. Згідно з джерелами, Хулагу був християнином, несторіанського напряму. Саме напередодні його походу на Близький Схід до монгольського табору прибув вірменський цар Гайотон, який і хрестив монгольську верхівку. Це давало Хулагу змогу проголосити себе захисником Святої Землі від сарацинів. Він обіцяв звільнити від мусульман Палестину та повернути її хрестоносцям.

Проте „білі” хрестоносці” самі злякалися нових „союзників” і не надали їм ніякої підтримки, мотивуючи це тим, що „боротися з турками разом з такими союзниками варварами насправді те ж саме, що виганяти бісів силою Вельзевула”.

Таким чином, замість міцного антимусульманського союзу, Хулагу отримав велику кількість проблем на міжнародній арені. Для християн-католиків, він залишився єретиком, бо прийняв несторіанство. Проти нього повстала православна Грузія, яка була незадоволена засиллям несторіан. І найголовніше, Хулагу розсварився з Золотою Ордою, хан якої – Берке, все більше схилявся до прийняття ісламу. До того ж у Монголії після смерті хана Мунке (1259) почалася боротьба за владу. Хулагу поспішив до Каракоруму, залишивши своїм заступником найманця несторіанця Кітбугу, наказавши йому захопити Єгипет.

У цей період в політичному житті Єгипту домінували мамлюки – гвардія, яка була створена з рабів у Х столітті, на зразок гулямської. З часом, мамлюкам вдалося встановити контроль за країною та зробити місцевих володарів своїми маріонетками. Напередодні монгольського вторгнення, Єгиптом правив мамлюцький султан Кутуз.

Кутузу вдалося зробити неможливе. У вересні 1260 року мамлюцький володар у битві при Айн-Джалулі розгромив війська Кітбуги, а сам монгольський полководець потрапив до полону. Після нової поразки у грудні 1260 року при Хомсі монгольські завоювання у Західній Азії припинилися назавжди.

Тільки у Малій Азії монголам вдалося взяти реванш. Їх владу визнали ослаблені сельджуцькі володарі.

Так завершилося формування держави Хулагуїдів, або ільханів – „улусних ханів” (1263 – 1353), що займала величезну територію Ірану, Іраку, Афганістану, Вірменії, Азербайджану, більшу частину Анатолії, Курдистану та південь Середньої Азії.

В цей час продовжувалося завоювання у Східній та Південно-Східній Азії. У 1252 – 1253 роках монголи розгромили державу Далі, а у 1257 році вторглися до північної частини В’єтнаму. Після цього, у 1257 році почався новий похід проти Південної Сун. Проте смерть хана Мунке змусила монголів на деякий час припинити завоювання південного Китаю.

Новим каганом було оголошено брата Мунке – Хубілая (1260 – 1294), який очолив новий похід проти Китаю. У 1264 році він перевів свою столицю до міста Даду (Пекіну), звідси й керував монгольськими арміями. У 1267 році монголи почали похід, дійшовши до міст Сяньяна та Фаньчена. Проте героїчна оборона міст змусила їх затриматися на цілих п’ять років. Тільки у 1273 році монголам вдалося продовжити похід. 19 березня 1275 року у битві при Дінцзячжоу сунська армія була остаточно розгромлена. У лютому 1276 року армія Хубілая захопила столицю Сунського Китаю – місто Ліньань. Імператор потрапив до полону. І нарешті, в 1279 році була розгромлена остання база спротиву у районі Яйшань (Гуандун). На завойованих землях Хубілай проголосив створення Юанської імперії, до якої увійшли Китай, Монголія, Тибет та Корея. Жертвами монгольської агресії стали також Корея, В’єтнам, Бірма, Індонезія та Японія. Проте цим країнам вдалося зберегти свою незалежність, перш за все, за рахунок природних умов, які надійно захищали їх від монгольської кінноти.

Саме сили природи, порятували від монголів Японію. У 1268 році до країни прибуло монгольське посольство, яке вимагала прийняти владу Великого Хана. Молодий регент Ходзьо Токимуне проігнорував ці образливі умови та почав готуватися до війни.

У 1274 році дев’ятсот кораблів, на яких перебувало 25 тисяч монгольських воїнів, прибули до берегів Цусіми та Іки. Завойовники висадилися в бухті Хаката, де їх вже чекали самураї. Бій був дуже жорстоким. Незважаючи на відвагу японців, монголи все ж таки перемогли, маючи у своєму розпорядженні не тільки бойовий досвід, але й „жахливі машини, що викидали вогонь у повітря”.

Після битви, агресор почав наступ вглиб острова. Але на той час зіпсувалася погода і монголи були змушені повернутися додому.

Наступна спроба завоювати японські острови була здійснена у 1281 році. На цей раз у „країну вранішнього сонця” відправили цілих два флоти – з Кореї та південного Китаю. Загальна чисельність монгольської армії становила чотири тисячі кораблів та сто сорок тисяч воїнів.

Японці почали будувати на узбережжі мур (генке-боре), який мав зупинити ворожу кінноту. Проте порятували країну не стіни, а тайфун, який лютував біля північного Кюсю та розтрощив флот Хубілая. Цей тайфун, що отримав назву „вітер богів” – камікадзе – і зупинив монгольську агресію.