ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА АРАБСЬКОГО ХАЛІФАТУ

ЛЕКЦІЯ VІ.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Яку роль відігравала міжнародна торгівля в політичному розвиткові країн Близького Сходу та Аравійського півострову?

2. В чому полягає сутність політичного та релігійного життя арабів в доісламську епоху?

3. Яке значення мало місто Мекка в доісламській Аравії?

4. В чому полягала сутність протиріч між Меккою та Мединою в 622 – 629 роках?

5. Яким чином Мухамеду вдалося заставити Мекку визнати іслам?

6. Яке значення мав іслам для народів Аравійського півострову?

1. Зовнішня політика ісламської держави в період правління „праведних халіфів”.
2. Зовнішня політика халіфату Омеядів.
3. Зовнішня політика халіфату Аббасидів.
4. Крах халіфату Аббасидів і міжнародні відносини на Близькому Сході та в Середній Азії в ХІ – на початку ХІІ століття.

1. Зовнішня політика ісламської держави в період правління „праведних халіфів”

Смерть Мухамеда спричинила кризу нової віри, яка швидко почала втрачати прихильників. Кілька бедуїнських племен повернулися до язичництва. Країною ходили десятки лжепророків, серед яких були й жінки. Внутрішні суперечки охопили мусульманську громаду, бо Пророк не залишив ані наступника, ані правил, за якими треба було обирати нового володаря.

Врешті-решт, мусульманам вдалося обрати собі керманича – Абу Бакра (632 – 634), що прийняв титул халіфа („заступника пророка”), який гарантував йому всю повноту духовної та світської влади над правовірними. Він став першим з „праведних” халіфів, що правили до розколу мусульманства на шиїтів та сунітів.

Головним завданням для себе Абу Бакр вбачав у консолідації усіх правовірних. Він закликав їх до свого війська, взамін на щедрі трофеї – ганім, які будуть захоплені у боротьбі з ворожими сусідами. Його дії були успішними. Вже в 633 році араби були сильними настільки, що змогли вторгнутися до перської Месопотамії та захопити північноаравійську державу Хіра. У тому ж році мусульмани напали і на візантійську Сирію, проте більшого Абу Бакру зробити не вдалося. У 634 році він помер від лихоманки.

Другим халіфом було обрано Омара ібн аль-Хаттаба (634 – 644), за період правління якого халіфат став багатонаціональною імперією. Як зазначав відомий дослідник історії ісламу німецький історик А. Мюллер: „Якщо Мухамед створив іслам, то Омар був організатором світової держави”.

Халіф Омар був двометровим велетнем, який проводив дуже простий спосіб життя. Коли не було нагальних справ, він покидав Медіну, йшов у пустелю, де віднаходив душевний спокій та фізичне оздоровлення. Він мало спав, вживав тільки просту їжу, носив грубий одяг. Свою бороду він вперто фарбував у чорний колір, намагаючись здаватися молодшим. Проте умер він не від старості, а загинув від руки раба – перського християнина Фіру, що зарізав халіфа під час молитви у храмі.

Здавалося, арабам не вдасться впоратися зі своїми могутніми сусідами. Одразу дві могутні держави – Візантія та Сасанідський Іран протистояли новому халіфові. Кожна з них могла виставити проти мусульман численні армії у 120 тисяч чоловік, в той час, як Омар міг зібрати під своїм керівництвом не більше 80-ти тисяч вояків. Проте мусульмани без вагань кинули виклик обом державам, розраховуючи за висловом В. А. Рубеля на свою „пасіонарність, жадобу до ганіми й фанатизм”. У 634 році одразу дві арабські армії – проти Ірану та Візантії – вирушили у похід. До 636 року тривали бої на кордонах великих імперій, в ході яких особливо проявив себе мусульманський військовоначальник Халід ібн аль-Валід, якого називали „меч Аллаха”. Спочатку він успішно воював проти іранців, потім його відправили на візантійський фронт, де він діяв не менш блискуче.

Халід ібн аль Валід (592 – 642) вважається одним з найбільш талановитих полководців в світі. Саме за свої перемоги він отримав прізвисько „Сейфуллах” (меч Аллаха). Він брав участь у 43 битвах і жодну не програв.

Військовоначальник походив з мекканського роду курайшитів і спочатку вороже сприйняв проповідь Мухамеда. Він очолював військо мекканців в битві при Ухуді та переміг перших правовірних.

Незабаром він прийняв іслам, розбивши ідол богині аль-Узза в Нахлі, поблизу від Мекки. Свої військові таланти він віддав на службу мусульманській державі. За часів правління Абу Бакра він підкорив бунтівні арабські племена, що повстали проти мусульман. Сам Мухамед говорив йому: „Ти меч, серед мечей господа, який Бог повернув проти язичників”.

У серпні 636 року відбулася велика битва між арабами та візантійцями поблизу річки Ярмук (Гієромакс). Мусульманам вдалося перемогти, незважаючи на те, що їхнє військо було наполовину меншим від візантійського (40 тисяч та 80 тисяч відповідно). Після цього вони захопили багаті візантійські провінції Кесарію та Антіохію, міста Дамаск та Єрусалим.

Серед міст, захоплених арабами у східному середземномор’ї, найбільш важливим для них був Ієрусалим – головна святиня хритиян. Напередодні завоювання там правив патріарх Сафроній, який вбачав в арабах кару божу. У своїх проповідях він звертався до вірян з такими словами: „Чому вони (араби – О. Н.) йдуть на нас війною? Чому помножуються вторгнення варварів? Чому постали проти нас ряди сарацинів? Вони постали проти нас за гріхи наші!”

Проте, вбачаючи в арабах передвісників апокаліпсису, Сафроній, все ж, пішов на переговори з ними. Єдиною його умовою була особиста присутність Омара.

За угодою, яку підписали халіф та патріарх, мешканцям Ієрусалима гарантувалась особиста безпека, а також „безпека їхнього майна, церквам та хрестам та всім обрядам їхньої віри”. Натомість місто мало платити арабам джизью (спеціальний податок з „невірних”).

Омар виконав свою обіцянку. Жодну з церков міста не було зруйновано чи перебудовано на мечеть. Мало того, коли Сафроній запропонував халіфу разом помолитися в Храмі Гроба Господнього, той відмовився. Він заявив, що в цьому разі мусульмани побачать в цій церкві власну святиню та відберуть її у християн.

У 640 році 4 тисячний загін правовірних вторгся до Єгипту, що також належав Візантії.

Спочатку візантійцям вдалося зупинити ворога у Єгипті, проте Омар направив до країни ще 4 тис. чоловік. У вирішальній битві при Геліополісі грецькі війська були розгромлені і у 642 році Єгипет було захоплено. У вересні 642 року араби захопили Олександрію. Пожежа, що охопила місто, серед всього іншого, знищила Олександрійську бібліотеку.

Використовувати Єгипет – житницю античного та ранньосередньовічного світу Омар вирішив традиційно. Експорт єгипетського хліба було переорієнтовано у засушливу Аравію. Для цього халіф, дізнавшись про існування каналу, що поєднував Ніл з Червоним морем, наказав відновити його. Таким чином, кораблі з хлібом без зусиль досягали аравійського узбережжя.

Не менш успішно проводилися військові дії проти Сасанідського Ірану. У 637 році араби перемогли персів у Кадісії, а в 642 році мусульмани зруйнували перську державу. В 651 році вбили її останнього шахіншаха Ездігерда ІІ, його син намагався знайти союзників серед тюрків, або китайців, але всі його спроби виявилися марними. Велика зороастрійська держава перестала існувати, а її населення почало приймати нову віру.

Таким чином, за часів правління халіфа Омара до складу Арабського халіфату увійшли значні з точки зору трансєвразійської торгівлі території: Єгипет, Палестина, Сирія, Персія.

Після смерті Омара, новим Халіфом було обрано Османа ібн Аффана з роду Омеядів (644 – 656). На відміну від свого попередника, він виявився досить слабким правителем, що негативно відобразилося на зовнішній політиці великої імперії. Хоча воякам Османа вдалося завершити завоювання Ірану, Вірменії, Грузії, захопити Лівію та Тріполітанію, проте ці успіхи були обумовлені інерцією правління Омара. Замість того, щоб продовжувати походи, правляча еліта зосередилася на інтригах та боротьбі за владу. Цілі провінції почали відпадати від Халіфату, правителі яких проголошували себе незалежними володарями.

Каталізатором негативних процесів виступив сам Осман. За часів його правління на перший план у політичному житті вийшли його родичі з клану Омеядів. Цим були незадоволені інші угруповання впливової ісламської аристократії, серед яких були і родичі самого пророка. Вони об’єдналися навколо кузена та зятя Мухамеда – Алі, одруженого на Фатімі, дочці пророка. Саме вони і заснували політично-релігійне угруповування шиїтів (шиа – партія, група). Основою їх політичного вчення став догмат про спадковість влади – алідів – наступників пророка. У 656 році шиїти здійснили замах на Османа та проголосили Алі новим Халіфом.

У відповідь, Омеяди, рятуючись від шиїтських репресій, відправилися до Сирії, намісник якої Муравія відмовився визнавати владу Алі. Сирійський правитель звинуватив останнього у вбивстві Османа та самозванстві. Він створив та очолив військо, що мало повернути старі порядки. Проте розуміючи, що його армія занадто мала, щоб протистояти ворогові, Муавія вирішив вдатися до хитрощів.

У червні 657 року обидва війська зустрілися біля урочища Сіффін. Але замість того, щоб кидати вояків у безглузду атаку, Муавія наказав їм підняти на своїх списаx аркуші з священного Корану, тим самим вимагаючи релігійного вирішення конфлікту.

Алі вирішив погодитися на переговори. Це рішення було розцінено частиною його воїнства як слабкість. 12 тисяч добірних воїнів, розчарувавшись у своєму керманичеві, вийшли з числа його спільників та стали називатися харіджитами (тими, що вийшли). Харіджити вважали, що халіфом має стати той, хто на це заслуговує, якщо його обере мусульманська община.

Серед прибічників Алі почалася смута. Здавалося, що колишні союзники забули про спільного ворога та почали запекло боротися один з одним. Спочатку зятю пророка вдалося розгромити харіджитів у Іраку, де вони переважно базувалися, проте його успіхи були досить нетривкими. 22 січня 661 року один з харіджитів тяжко поранив Алі під час молитви у мечеті. Через два дні безталанний правитель помер.

У цій ситуації посилилися позиції Муавії. Він усунув з трону старшого сина Алі – Хасана, від якого йому вдалося відкупитися. До влади знову повернулися Омеяди, а новим халіфом став Муавія ібн Абу Суф’ян (661 – 705). Новою столицею його імперії став сирійський Дамаск.

1. Зовнішня політика Халіфату Омеядів.

Незважаючи на те, що Муавії не вдалося до кінця примирити всі непокірні провінції Халіфату, тим не менш, внутрішня ситуація в імперії дещо стабілізувалася. Це дозволило продовжити активну завойовницьку політику. Почалися військові походи до Індії, за річкою Амудар’я, на заході Північної Африки, з новою силою відновився тиск на Візантію. Було створено військовий флот у Середземному морі.

Протягом 674 – 680 років тривала облога Константинополя. Велика армія на чолі з полководцем Язідом підійшла до стін міста, в той час, як флот блокував протоку Дарданелли. Лише використання проти арабів „грецького вогню” дозволило врятувати місто від розорення.

Завойовницька політика Муавії була продовжена його наступниками. Так, під час правління Халіфа ал-Валіді (705 – 715) були завойовані землі між середньоазійськими річками Амудар’я та Сирдар’я, Фергана та Ташкентська оаза, Белуджистан, Сінд. Таким чином, значна частина Великого Шовкового шляху опинилася під владою „намісників пророка”.

Проте хазяйнували араби на торговельних шляхах досить невдало. Завоювавши важливі для трансєвразійської торгівлі регіони Согду (Середньої Азії), вони почали стягувати з купців астрономічні податки за транзит товарів через Іран. Це призвело до того, що торговці почали обходити цей регіон, створивши новий шлях – через Хозарію та Північне Причорномор’я прямо до Європи.

Посилилася арабська експансія і на заході. У 711 році арабське військо на чолі з Мусою ібн Пусайрою вторглися на Піренейський півстрів, почавши війну з вестготами.

У першому ж бою, 19 червня 711 року армія вестготів була розгромлена арабами. У 713 році весь Піренейський півострів, за винятком Галісії та Аустрії був під владою мусульман.

У 717 році араби вторглися до Франції. Лише у 732 році їх нарешті вдалося зупинити. В битві при Пуатьє французькі війська під командуванням короля Карла Мартелла розгромили небезпечного супротивника.

Проте араби не зупинялися та намагалися взяти реванш в інших частинах Європи. Так, у 715 році вони знову взяли в облогу Константинополь. На цей раз облога тривала два роки. Під стінами міста араби зібрали все що могли. Велика армія обложила столицю Візантії, вихід у море закривав арабський флот. Проте візантійському полководцю Льву Кесарійському вдалося налагодити міцну оборону. Він розумів, що час проти завойовників. Вони перебували серед наспіх завойованої, але нескореної землі. Навіть продовольство арабам доводилося відбирати силою. У їх таборі почалися епідемії. Всі їх атаки на стіни були відбиті за допомогою „грецького вогню”. Нарешті, 15 серпня 717 року арабський полководець Маслам наказав відступати.

Після підкорення арабами Сирії та Месопотамії почалося їх вторгнення на Кавказ. Першою жертвою завойовників стала Вірменія. Вже у 640 році вони взяли столицю цієї держави місто Двін. Забравши велику здобич, араби покинули її межі. Проте в наступні роки грабіжницькі походи здійснювалися періодично.

У 654 році розпочинається справжня війна між Халіфатом та Хазарією, незадоволеною експансією арабів на Кавказі. Цього року полководець Хабіб Ібн-Маслама зайняв Вірменію та Грузію. Його брат Абд-ар-Рахман захопив місто Дербент, що знаходився в вузькому проході між Каспійським морем та передгір’ям Кавказу, та звідси почав вторгнення в землю хазар. Вже скоро він обложив велике хазарське місто Беленджер. Проте, йому не вдалося його взяти. На допомогу захисникам вчасно підійшла допомога і арабська армія була розгромлена. В сутичці загинув сам Абд-ар-Рахман та 4 тисячі його воїнів.

Поразка послабила позиції арабів в Закавказзі. Вони були змушені залишити Вірменію та Грузію. Цим, в свою чергу, скористалися хазари. В 684 році починається вторгнення кочовиків в Вірменію. В боях з ними загинуло багато вірменів, серед яких був і правитель Григорій Маміконян, а країна була змушена виплачувати велику данину.

В свою чергу, араби відчуваючи загрозу хазар для своїх північних кордонів, також активізувались в Закавказзі. В 692 році арабський полководець Муаммед Ібн-Огбай знову зайняв місто Дербент, який розглядався як перепона на шляху подальшої експансії хазарів. На початку VIIІ століття цей стратегічний пункт був справжнім каменем спотикання у непростих відносинах Халіфату з Хазарським Каганатом. Місто кілька разів переходило із рук в руки, коли врешті-решт в 713 році не було захоплено арабським полководцем Хабібом Ібн-Масламом. Не маючи надії на те, що йому вдасться довго втримати Дербент, він наказав зруйнувати його стіни.

У 721 році війна розгорілася з новою силою. Цього року хазарська армія вторгалася на територію Вірменії, що в цей час знаходилася під владою арабів. У відповідь, вірменський намісник Джеррах Ібн-Абдаллах ал-Хакамі здійснив кілька каральних експедицій вглиб Хазарії. Їм були пограбовані великі міста Семендер та Беленджер.

Визначальною подією арабського походу в Хазарію стала битва за Беленджер. Мешканці міста не стали чекати, коли до їх стін підійдуть завойовники та самі вийшли їм назустріч. Вони поставили на шляху арабів великий табір, захищений возами. З великими труднощами армії ал-Хакамі вдалося пробитися крізь укріплення. Хазари були розбиті, а правитель Беленджеру втік разом із невеликим загоном в 50 вершників. Саме місто було змушене визнати себе данником арабів.

Грабіжницькі набіги на Хазарію продовжувалися знову і знову, аж поки в 730 році хазари не розбили своїх кривдників. На цей раз успіх супроводжував сина кагана Барджиля. Його армія вторглася до Закавказзя, де почалася справжня різанина мусульман. Проте у вирішальній битві у Мутаганському степу араби таки змогли перемогти. Їх очолював досвідчений полководець Ібн-Маслам, якого халіф спеціально запросив очолити військо.

Війна продовжувалася з перемінним успіхом до 735 року, коли хазарський каган врешті-решт визнав свою поразку і навіть на деякий час прийняв іслам.

І все ж таки Хазарія не стала васалом Халіфату. Через кілька років араби покинули країну і каганат повернувся до активної зовнішньої політики.

Таким чином, внаслідок серії успішних завойовницьких походів у другому десятиріччі VIII століття, халіфат Омеядів досяг апогею своєї політичної могутності. Дар аль-іслам було значно розширено за рахунок Піренеїв, Північної Африки, Єгипту, Палестини, Ірану, Іраку, великих районів Середньої Азії (Согду), частини Індостану, Закавказзя. Кордони імперії, населення якої становило 70 – 80 млн. чоловік, простягалися від південно-західної Європи до Китаю, від північної Індії до степів Середньої Азії. Цю величезну територію було розділено на намісництва (емірати), де правили еміри.

1. Зовнішня політика Халіфату Аббасидів

В той же час внутрішні чвари, постійна боротьба, що велася між різними політичними угруповуваннями, значно послаблювала сили могутньої держави. В середині VIII століття посилився рід Аббасидів, які були нащадками дядка Мухамеда – Аббаса. У 747 році вони спровокували антиомеядське повстання в іранському Хорасані, яке очолив колишній раб Абу Муслім. В той час, як Омеяди намагалися придушити заколот у неспокійній провінції, Аббасиди завдали їм удару в спину. У 749 році вони захопили владу у халіфаті. Новою столицею було проголошено Багдад. Лише Кордовський емірат у Піренеях не визнав влади нових халіфів.

Перші роки царювання нового клану були відмічені успіхами на зовнішній арені. У 751 році арабський полководець Абу Муслім зіяд ібн Саліз, скориставшись підримкою тюрків-карлуків у битві на річці Талас, розгромив танське військо Гао Сянчжи. І хоча китайцям вдалося зупинити просування арабів далі на схід, ця перемога остаточно закріпила ісламське домінування в Согді. Від полонених китайців араби довідалися про секрет виробництва паперу та згодом налагодили його випуск у Ірані, Іраці та Сирії.

Проте за свої перемоги колишній перський раб Абу Муслім не отримав нічого, окрім заздрощів багдадських можновладців. Халіфа аль-Мансура непокоїла зростаюча популярність полководця і тому у 755 році його запросили до палацу владики та підступно вбили.

Крім того тривала перманентна війна проти Візантії, що проходила в вигляді прикордонних зіткнень. Шукаючи союзників у боротьбі проти ворога халіфат пішов на угоду з франкським імператором Карлом Великим (768 – 814), якому в араби подарували слона. Проте спільних дій не було. Візантійці у свою чергу, також знайшли союзника. Одружившись з хозарською княжною, імператор Лев Ісавр залучив до антиарабської боротьби хозарів. Це дозволило йому розгромити арабів у битві біля Анкари.

Проте, незабаром стає зрозуміло, що зеніт політичної могутності імперії вже позаду. Нових походів Аббасиди практично не здійснювали, вони не мали сил на те, щоб утримувати все, що було завойовано їхніми попередниками. Наприкінці VIII століття з’явилися перші ознаки занепаду халіфату. У 788 – 789 роках праправнук шиїтського халіфа Алі – Ідрис проголосив створення на теренах сучасного Марокко незалежної держави та започаткував нову династію Ідрисидів. Наступною незалежність отримала провінція Африка (Іфрікайя). Її володарем став колишній намісник Ібрахім ібн Аглаб.

Початок системного занепаду Абасидського халіфату пов’язаний з правлінням халіфа ал-Мамуна (813). В цей період зміцнюється інститут намісництва. Особливо це було помітно у віддалених провінціях, де влада емірів стає спадковою. На початку ІХ століття незалежні емірати склалися у Північній Африці (Аглабіди), у Хорасані (Тахіріди), Ірані (Саманіди). У другій половині ІХ століття виник самостійний емірат у Єгипті (Тулуніди), відродилося Вірменське царство (Багратіди). У 816 році почалося селянське повстання на чолі з Бабеком у Південному Азербайджані, яке тривало протягом 20 років (816 – 837).

Розуміючи, що арабська армія, створена для завоювання всесвіту, мало підходить для того, щоб втримати халіфат у єдності, халіф ал-Мутасіма (833 – 842) розпочав масштабну військову реформу. Основу нового війська складали гулями – молоді раби, з тюрок, слов’ян, африканців, яких виховували при дворі халіфа. Саме ця гвардія, за задумом халіфа мала стати на заваді розпаду імперії. Спочатку, гулями діяли досить ефективно у боротьбі проти візантійців та інших ворогів імперії. Проте вже через 20 років гулями самі стали настільки впливовими, що халіфи стали іграшками у їх руках. Вони самі вирішували хто стане „намісником пророка”, і в разі, якщо володар не виконував їхніх побажань, від нього легко позбавлялися. Так, протягом 861 – 870 років тюрки-гулями возвели на престол, а потім вбили чотирьох халіфів (ал-Мунтасіра, ал-Мустаїна, ал-Муттаза, ал-Мухмаді).

Халіфат продовжував розпадатися. У 40-х роках Х століття від Аббасидського халіфату не залишилося майже нічого. Влада халіфа поширювалася лише на територію Багдада та його околиці. Проте у 945 році війська горців-дейлемитів вторглися у володіння „намісника пророка”. Вони захопили Багдад і велика мусульманська імперія, яка, за задумом Мухамеда мала стати основою нового світу, припинила своє існування. І хоча влада багдадських халіфів була відновлена, проте вже ніколи вони не змогли об’єднати правовірних у єдину державу.

Незважаючи на те, що в Х столітті Багдадський Халіфат втратив статус головного центру мусульманського світу, його правителі продовжували вести активну зовнішню політику, вміло використовуючи протиріччя між головними конкурентами у боротьбі за владу. Значним дипломатичним успіхом Аббасидів в цей період стала активізація відносин з Волжською Булгарією – держави, яка існувала в X – XIII століттях в середньому Поволжі та басейні ріки Кама.

В 921 році в Багдад було направлено посольство Болгарського правителя – ельтебера Альмаса (895 – 925), який намагався звільнитися від політичного домінування Хазарського каганату. В одному із листів, який Альмас надіслав до багдадського халіфа Джафара аль-Мукдадіра-бі-ллаху (908 – 932) булгарський правитель просив „відправити до нього людей, які б навчили б його законам ісламу та побудували мечеть”. Також булгари подарували халіфові кількох слов’янських рабинь.

В Багдаді із задоволенням прийняли посла Волжських булгар Абдаллаха ібн-Башту, на прізвисько Хазарин. Було вирішено відправити до Альмаса ремісників, які побудують мечеть та фортецю, яка могла б захистити від зазіхань хазарів.

Для цього до Альмаса була направлена дипломатична місія. Завданням послів було добитися від болгар, що вже були мусульманами, зміни ісламських законів, що домінували тут. Араби сподівалися вмовити Альмаса перейти від малікітської юридичної системи ісламу, до ханіфітської, прийнятої в Багдаді.

Проте, головним завданням послів було добитися торгівельних привілеїв. Справа в тому, що один з головних конкурентів Багдадського Халіфату – Хазарський каганат контролював один з найважливіших торгівельних шляхів, що поєднував прикаспійський регіон зі Східною Європою. Цей шлях проходив по західному берегу Каспійського моря до дельти Волги, де розділявся на дві артерії. Одна з них йшла на північ – до варягів, інша – йшла на Дон. На цьому шляху знаходилася і Булгарія і араби побачили можливість закріпитися в цьому важливому регіоні.

21 червня 921 року до Волжської Болгарії було направлено арабське посольство на чолі з Сусаном ар-Расі, який добрався до місця призначення 12 травня 922 року. Секретарем посольства був мандрівник та письменник Ібн Фадлан, який залишив після себе шляхові нотатки („Рісаль”), в яких він докладно описав звичаї та побут народів, що населяли територію прикаспійського регіону та Східної Європи: булгар, русів, башкір, хазар.

Ібн Фадлан одним з перших арабських письменників описав русів – мешканців Київської Русі. Він писав:

„Он (Ибн-Фадлан) сказал: я видел русов, когда они прибыли по своим торговым делам и расположились (высадились) на реке Атиль.

И я не видел (людей) с более совершенными телами, чем они. Они подобны пальмам, румяны, красны. Они не носят ни курток, ни хафтанов, но носит какой-либо муж из их числа кису, которой он покрывает один свой бок, причем одна из его рук выходит из нее. С каждым из них (имеется) секира, и меч, и нож, и он (никогда) не расстается с тем, о чем мы (сейчас) упомянули.

Мечи их плоские, с бороздками, франкские. И от края ногтя (ногтей) кого-либо из них (русов) до его шеи (имеется) собрание деревьев и зображений (вещей, людей?) и тому подобного. А что касается каждой женщины из их числа, то на груди ее прикреплено кольцо или из железа, или из серебра, или (из) меди, или (из) золота, в соответствии с (денежными) средствами ее мужа и с количеством их....

Разом з тим, Ібн-Фадлан відзначав: „Они грязнейшие из твари Аллаха, – (они) не очищаются от испражнений, ни от мочи, и не омываются от половой нечистоты и не моют своих рук после еды, но они как блуждающие ослы”.

Текст Ібн-Фадлана представлений в перекладі відомого радянського медієвіста А. П. Ковалевського – Путешествие Ибн-Фадлана на Волгу. – М-Л. : Изд. Академии наук СССР. – 1939.

Маршрут посольства пролягав від Багдаду через Рей, Нішапур, Мерв, Бухару – в обхід володінь Хазарського Каганату, оминаючи Кавказ. Зиму 921 – 922 років посли провели в Джурджанії (Старий Ургенч).

В подальшому посольству пощастило перейти землі ворожих башкір та досягти місця призначення – „країни слов’ян” („Сакаліба”), як той час називали Волжську Булгарію.

За повідомленням Ібн-Фадлана, дипломатична місія закінчилася невдало. Посланцям халіфа не вдалося набрати необхідну суму (4 тисячі динарів), яку той обіцяв болгарам на будівництво фортеці. В свою чергу, ельтебер Булгарії, незадоволений цим, відмовився приймати нові ісламські закони.

Разом з тим, слід відзначити, що встановлення дипломатичних контактів між Багдадським Халіфатом та Волжською Болгарією все ж таки мало велике значення для подальшого розвитку цієї країни. Так, булгари перейняли у арабів писемність, відкинувши власну – давньотюркську. В булгарських містах з’явилися перші ісламські школи – медресе.

1. Крах Халіфату Аббасидів і міжнародні відносини на Близькому Сході та Середній Азії у ХІ – на початку ХІІ століть

Як зазначив Л. С. Васильєв:„Втрата халіфом політичної влади спричинила ефект поліцентризму на Близькому Сході. Одне за одним на місці колишньої єдиної держави почали виникати емірати, султанати, правителі яких не претендували на загальну владу в кордонах своїх країн”. При цьому, всі ці володарі не мали ані духовного авторитету, який мали халіфи, ані достатньої військової сили, щоб ефективно боронитися від сусідів, ні адміністративного апарату, щоб навести лад на контрольованих територіях. Тому всі державні утворення були досить слабкими і існували недовго. Проягом Х – ХІ століть кордони на Близькому Сході та у Середній Азії неодноразово змінювалися. Цей період характеризувався стрімким зльотом і не менш стрімким падінням держав у регіоні.

Однією з таких державних утворень був і Іран, який в умовах занепаду халіфату, віднайшов у собі сили для відродження у новій якості. Саме на території сучасного Ірану, частини Закавказзя, Хорасані (Маверанахр, частина сучасного Афганістану) склався новоперський етнос. Цей народ, з єдиною мовою (фарсі) називали „аджам” – „не араби”, або „ті, що говорять на незрозумілою мовою”, а також „тазіки”, „таджики”.При цьому Іран залишався мусульманським (перси визнали сунізм), а зороастризм вважався язичництвом.

СпочаткуСаманіди жили на краю халіфату, у Бухарі. Скориставшись занепадом Багдада, вони почали завойовувати сусідні території. У Х столітті до держави Саманідів вже входили Мавераннахр, Хорезм, Хорасан, Сеїстан, Гурган (головна частина сучасного Афганістану). В першу чергу, на завойованих територіях вони відновили занепадаючу транзитну торгівлю, що дозволило наповнити державну скарбницю та оживити життя у найбільших містах (Нішапур, Ісфахан, Хамадан).

Надзвичайним дипломатичним успіхом Саманідів стала короткочасна ісламізація Київської Русі у 986 році. Київський князь Володимир Великий саме підшукував монотеїстичну релігійну базу, на яку могла б спиратися молода зростаюча держава. Серед інших, свої послуги пропонували „хорезмійські” дипломати-проповідники.

Саманіди проводили активну політику на північних кордонах своєї держави, де досягли певних успіхів у боротьбі з тюрками-карлуками. Підтримувати порядок в імперії мала гулямська гвардія, яку недалекоглядно створив Саманід Нух, мабуть забувши про сумний досвід останніх аббасидських халіфів. І дійсно, вже скоро тюрки-гулями стали міцною політичною силою, з якою не наважувалися сперечатися навіть самі володарі.

Саманідам не вдалося закріпити перші успіхи. Їхня держава проіснувала до 999 року, коли її зруйнували племена північних тюрок-караханидів. В цей час, скориставшись моментом син Себуктегіна – гулям Махмуд (998 – 1030) – створив незалежне князівство у Ганзі та захопив у Саманідів володіння на південь від Амудар’ї (Хорасан, Сеїстан, територію сучасного Афганістану). Саме з цих територій складалася гулямська держава Газневидів. Її засновник Махмуд проводив активну зовнішню політику, воюючи проти сусідніх племен караханідів. Намагаючись знайти кошти щоб заплатити своїм воїнам, він здійснив кілько грабіжницьких походів в Індію. При цьому видавав себе за завзятого мусульманина – всі походи він проводив під гаслами джихаду.

Проте його смерть у 1030 році показала всю слабкість держави Газневидів. Його синові Масуду не вдалося впоратися з повстаннями, які охопили всю країну, і врешті-решт він зазнав поразки від тюрок-сельджуків.Раніше вони жили у Великому Степу, займаючись скотарством та грабіжницькими набігами. Проте велика посуха, що охопила Великий Степ у Х – ХІ століттях погнала їх на захід. Для того, щоб отримати дозвіл жити на території Саманідського Ірану, сельджуки були змушені прийняти іслам та воювати за інтереси своїх покровителів.

Так вони стали союзниками династії Саманідів у боротьбі проти караханідів. Проте, як зазначалося вище, спільні дії були безуспішними, і у 999 році новоперська держава була ліквідована. Тоді сельджуцькі вожді були змушені просити притулку у газневідського володаря Махмуда. Той дозволив сельджукам заселити правобережний Хорезм, а потім і Хорасан.

У 1035 році сельджуки переселилися на територію сучасної Туркменії, де були пасовища для їх численних стад верблюдів, коней та овець. Вони звернулися до нового газневидського владики Масуда з проханням надати їм ці землі. Взамін вони пообіцяли проходити військову службу та сплачувати податки. Але Масуд не захотів йти на поступки і у 1035 році почав війну проти кочівників.

У відповідь сельджуки влаштували засідку та розгромили газневідське військо. Масуду не залишилося нічого іншого, як піти на переговори. Згідно з угодою, сельджуки отримували ті землі, на які вони розраховували.

У квітні 1040 року почалася нова війна між сельджуками, на чолі з вождем Тогрул-беком Мухамедом (1040 – 1063) та Масудом. На цей раз газневідський володар сам очолив похід проти ворога. Він дуже розраховував на бойових слонів, закованих у залізні лати, що були у складі його війська. Але всі його надії не справдилися. У генеральній битві у травні 1040 року, біля стін невеликої фортеці Денданакан (Мерв) його армія була розгромлена, а сам Масуд ледь не потрапив до сельджуцького полону.

Після перемоги, Торгул-бек демонстративно сів на трофейний масудівський трон і оголосив себе султаном („султан” – влада). Таким чином він проголосив створення якісно нової ісламської імперії – Сельджуцького султанату.

Отримавши перемогу, сельджуки почали завойовувати сусідні території – південного та західного Хорасану, Гургану, північного Афганістану та Хорезму. У 1042 році сельджуки почали вторгнення до Перського Ірану та Закавказзя. Це призвело до того, що вони захопили майже весь західний, центральний та південно-східний Іран. У 1043 році вони захопили фортецю Кят – столицю Хорезму, після чого вся країна підкорилася їм.

У 1046 Торгул-бек розпочав похід до Іраку. Дізнавшись про це, багдадський халіф аль Каїм (1031 – 1075) вступив у переговори з сельджуками, закликаючи їх до Багдада. У 1055 році це було зроблено і Торгул-бек стал володарем великої аббасидської столиці.

Одночасно продовжувалися походи і в інших напрямках. Ще у 1042 році почалися сельджуцькі набіги в Малу Азію та Закавказзя. У 1064 році сельджуцька армія вторглась до Вірменії та Грузії. Завойовники захопили декілька гірських фортець, але після цього новий султан Альп Аслан був змушений укласти угоду з грузинським царем Багратом IV (1028 – 1072). Крім того, сельджуки захопили кілька міст і у Вірменії.

Звісно, походи Альп Аслана викликали невдоволення Константинополя, який вважав Закавказзя своєю зоною впливу. Вирішальна битва між суперниками відбулася у 1071 році під Манцикертом. Сельджуки вщент розбили візантійську армію під командуванням імператора Романа IV Діогена. Ця перемога, у свою чергу, надавала новоствореній імперії контроль над Вірменією та відкривала шлях до Малої Азії. У 1077 році сельджуки заволоділи Нікеєю та Іконією. Саме ці міста і стали політичними центрами сельджуцької держави у Малій Азії – Румунського султанату.

Походи сельджуків продовжилися за часів правління наступника Альп Аслана – султана Малікшаха (1072 – 1092). Початок його правління ознаменувався захопленням Північної Сирії та частини Палестини. Через два роки були завойовані Бухара та Самарканд, що перебували під владою караханідів. Далі завойовники пішли на схід вздовж Великого Шовкового шляху та в кінці 80-х років XI століття захопили Фергану й частину Східного Туркестану.

Проте з розширенням сельджуцької імперії починає проявлятися її внутрішня слабкість. Завойовникам не вдалося „перетравити” той багатонаціональний конгломерат племен та народів, які були завойовані силою зброї. Починаються внутрішні суперечки, а потім і розпад єдиної держави. Вже у 70-х роках XI століття з її складу виділився Румський султанат, який через двадцять років змушений був вступити у боротьбу проти навали хрестоносців. Крім того, після смерті Мелікшаха між його синами починається кривава боротьба за владу. Врешті-решт перемогу отримав султан Санджар (1118 – 1157). Проте йому довелося боротися з сепаратизмом провінцій, правителі яких, користуючись смутою, почали боротьбу за незалежність. В цей час султанат зіткнувся із зовнішньою загрозою. На імперію напали племена кара-киданів – залишків монгломовних племен, що, рятуючись від чжурчженів та китайців втекли з північного Китаю до Середньої Азії. У відповідь Санджар оголосив „джихад” та почав збирати військо. У 1141 році в Катаванському степу поблизу Самарканда відбулася битва, у якій сельджуки зазнали поразки. Це означало ліквідацію сельджукського султанату. Проте і кара-киданям не вдалося закріпитися на завойованих землях. Протягом наступних сорока років Іран та Середня Азія перебували в стані хаосу та анархії, аж поки знову не були об’єднані в єдину державу – імперію Хорезмшахів.

Саме на хвилі невдоволення порядками, які встановили у Согді кара-кидані, хорезмський правитель Текеш (1172 – 1200) взявся за створення власної імперії. Він міг розраховувати на тисячі знедолених мусульман, які будь-що прагнули скинути ярмо ненависних „язичників” зі Степу. Цілі області здавалися йому без бою, бо саме у Текеші вони вбачали ту силу, яка була спроможна навести елементарний порядок. Протягом 1187 – 1193 років владу Хорезму визнали Мерв, Нішапур, Серах, а у 1194 році – весь західний Іран.

Вирішальна битва з кара-киданями відбулася вже за часів правління нового правителя Мухамеда ібн Текеша (1200 – 1220). У 1210 році поблизу річки Талас, йому нарешті вдалося розгромити військо кара-киданів, які після цього визнали себе васалами Хорезму.

Після перемоги Мухамед продовжив свою завойовницьку політику. У 1215 році був завойований Азербайджан, а у 1215 – 1216 роках Хорезм затвердився у Афганістані звідки була витіснена місцева гулямська династія Гуридів.

На територіях, відвойованих у кара-киданів, нарешті було встановлено порядок. Це обумовило відродження трансєвразійської торгівлі. Знову багатіли торгівельні міста – Ургенч, Бухара, Самарканд, Нішапур, Шираз, Герат, порт Сіра на березі Перської затоки. Як зазначав казахський вчений Асинбек Бісєнбаєв: „Хорезм добився своєї могутності, завдяки тому, що був розташований на перехресті торговельних караванних шляхів, що пов’язували Середню Азію зі Східною Європою, з кочовими племенами Дешті Кіпчака, Монголії, з далеким Китаєм, а його столиця Ургенч була складом та біржею караваної торгівлі”.

Проте Мухамеду не вдалося залишити велику імперію своїм потомкам. Серед всього іншого, це було обумовлено і дипломатичними помилками, яких правитель припустився наприкінці свого царювання. Перш за все він посварився з багдадським халіфом ан-Насіром і розпочав війну з ним. Але його стотисячна армія так і не досягла Багдаду. Більша її частина вимерзла у горах на шляху до місця призначення, а рештка винищена дикими племенами курдів.

Ще більш недалекоглядно правитель Хорезму вчинив у 1219 році, коли наказав вирізати та пограбувати багатий караван, який був направлений великим Чінгісханом для встановлення торговельних зв’язків між двома державами. Після цього монгольський каган дав хорезмшаху ще один шанс, направивши до Ургенчу (столиці Хорезму) дипломатичну місію. Проте впертий Мухамед наказав убити послів. Розгніваний Чінгісхан розпочав військовий похід, який призвів до ліквідації держави хорезмшахів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Али Заде А. Хроника мусульманских государств / Айдын Али Заде. – М : УММА, 2004. – 445 с.

2. Большаков О. Г. История Халифата. В трёх томах / Олег Георгиевич Большаков. – М. : Восточная литература, 2002.

3. Мюллер А. История ислама. От доисторической истории арабов до Аббасидов / Август Мюллер. – М. : Астрель, 2004. – 911 с.

4. Новосельцев А. В. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и
Кавказа / Анатолий Петрович Новосельцев. – М. : Наука, 1990. – 264 с.

5. Путешествие Ибн-Фадлана на Волгу / [авт. текста Игнатий Юліанович Крачковский. – М – Л. : Изд. Академии наук СССР, 1939. – 193 с.