Зовнішня політика пророка Мухамеда у 622 – 630 роках

Кардинальні зміни міжнародної ситуації на аравійському півострові були пов’язані з діяльністю пророка Мухамеда – засновника ісламу.

Народився майбутній пророк у 570 році у місті Мекка, походив з племені курайшитів – хранителів меккської святині. Його батько Абдаллах помер ще до народження сина, а мати – Аміна – залишила цей світ, коли хлопчику виповнилося шість років. Покровителем майбутнього пророка став його дід Абд ал-Муталліб, а згодом дядько – Абу Таліб.

Мусульманські аннали зберегли сотні свідчень про дива, що супроводжували Мухамеда з дитинства. Так, в будь-яку спеку хлопчика затіняла небесна хмара, а дерева схилялися перед ним. Одного разу, коли він пас ягнят, двоє незнайомих чоловіків у білому вбранні вийняли з серця Мухамеда чорний згусток крові, а потім вимили його серце та нутрощі снігом з золотого тазу.

З п’ятнадцяти років юнак почав самостійно заробляти собі на прожиток: пас овець, займався торгівлею, ходив з караванами. В двадцять п’ять років він побрався з багатою вдовою на ім’я Хадіджа, яка сама освідчилась йому. Нареченій тоді вже виповнилося 39 років.

Від шлюбу з Хадіджою у Мухамеда народилося 6 дітей: два сини (Аль-Касім, Абд-Менаф) та чотири дочки (Зейнаб, Рукайя, Умм-Кулсум та Фатіма). Але сини одразу після народження померли.

В сорок років Мухамеду відкрилося божественне одкровення. Згідно з власною розповіддю пророка, гуляючи на півночі від Мекки, біля гори Хіра, він заснув. Увісні до нього прийшов Господь і змусив читати святі тексти. Проснувся Мухамед вже іншою людиною. Він проголосив себе посланцем єдиного Бога – Аллаха та закликав жителів Мекки, що були язичниками, відмовитися від своїх культів і звернутися до істинної релігії. Взамін обіцяв райські насолоди після смерті. Ті, хто не прийме іслам, за його словами, зазнають жорстоких тортур у пеклі. Проте мешканці Мекки спочатку з підозрою ставилися до нового пророка, а коли він заявив, що їх предки мучаться у пеклі, почали переслідувати перших правовірних. Тому Мухамед був змушений залишити рідне місто та відправитися спочатку до міста Таїф, а згодом у Ясріб. Хіджра, тобто переїзд Мухамеда з Мекки у Йасріб у 622 році пізніше став точкою відліку мусульманського літочислення. Сам Ясріб, який прийняв нову віру та владу пророка отримав назву Мадінат Ан-Набі (Місто Пророка) – Медіна.

Раніше Ясріб населяли племена іудеїв та арабів. Араби належали до двох племен Аус та Хазрадж, між якими точилася постійна ворожнеча. Останнім великим зіткненням між племенами була битва Буас (622), у якій обидва ворожі табори настільки ослабли, що були змушені запросити Мухамеда для того, щоб він допоміг покращити відносини між ворогами.

Як плату за миротворчу діяльність, пророк змусив мешканців Ясріб прийняти іслам і свою владу.

З Медіни Мухамед почав свої походи вглиб Аравійського півострова. Ідеологічною основою зовнішньої політики новоствореної мусульманської держави стала теза про єдність всіх людей, незалежно від племінної, національної чи расової приналежності.

Головною метою мусульман стали караванні шляхи, які вони почали захоплювати у відповідь на мекканські репресії проти „правовірних”.

На думку німецького вченого А. Мюллера, у протиборстві між Мекою та Медіною були винні мусульмани, кількість яких постійно збільшувалась. Не маючи коштів на власне утримання, вони об’єднувалися у розбійницькі загони, що грабували мекканські каравани, які йшли до Сирії та Ємену. Перші такі загони з’явились на торговельних шляхах ще в грудні 622 року та продовжували свою діяльність до жовтня 623 року. Але всі їхні вилазки були невдалими. Розбійників зупиняли то численна охорона караванів, то сусідні бедуїнські племена, благоустрій яких залежав від торгівлі.

Проте правовірним потрібні були кошти, які могли дати тільки грабунки караванів. І тоді Мухамед пішов на хитрість. Наближався місяць Ранжаб (623 року), один з чотирьох священних місяців, коли по всій Аравії наступає загальний митр і спокій. В цей час Пророк відправив до стін Мекки розбійницький загін під керівництвом свого прихильника Абдуллу Ібн Джахшема, якому було наказано підстерігати мекканців. Вже скоро вони побачили багатий караван, з Ємену, що віз ізюм та шкіру. Його супроводжувала охорона з чотирьох озброєних мекканців.

Порушивши давню традицію, правовірні здійснили напад, вбили одного охоронця, а двох, разом з награбованим добром взяли з собою. Розбій визвав невдоволення з боку корінних мешканців Ясрібу, обурених порушенням священного перемир’я. Мухамед, дискредитований діями своїх прихильників, заявив, що гріх богоотступництва страшніший за гріх вбивства в священні місяці.

Мекканські купці, що не хотіли війни, не відреагували на споєння злочину. Мухамед розцінив їх бездіяльність як слабкість і почав готуватися до нового походу. 8 січня 624 року невелике військо мусульман, що налічувало 306 чоловік, спробувало перехопити великий караван, який віз товарів на суму 50 тисяч динарів.

Дізнавшись про початок цього походу, мекканці самі створили загін кількістю 950 чоловік на чолі з Абу Джахлем і вирушили на зустріч розбійникам. Вирішальна битва відбулася біля Бедру – опорної бази на торговельних шляхах, де каравани запасалися водою (13 січня 624 р.).

Мусульмани перемогли. Загинуло лише 14 правовірних. В той же час було вбито 49 мекканців і ще стільки ж потрапило в полон.

Перемога надихнула правовірних, які побачили в ній прихильність Аллаха. В квітні 624 року вони здійснили новий набіг на караван і захопили здобичі на суму 100 000 дірхем. В той же час, Мухамед напав на бедуїнськи племена Бену-Сулейм та Бену Гатафан, що кочували на сході від Медіни, та збиралися пограбувати місто.

Проте і Мекка не збиралася складати зброю. На початку 625 року, мекканці зібравши армію чисельністю близько 3000 чоловік вирушили у похід проти своїх кривдників. Наприкінці січня 625 року сталася нова сутичка при Ухуді. На цей раз мекканським загонам вдалося здобути перемогу. У бою загинуло 27 мекканців та 74 мусульманина. Сам Мухамед мало не позбувся життя, отримавши удар шаблею.

Поразка похитнула авторитет мусульманства на Аравійському півострові. Окремі племена бедуїнів, до яких пророк посилав місіонерів, безжально вирізали посланців нової віри.

Поразка дещо послабила позиції Мухамеда. Проти нього виступили місцеві іудеї, які намагалися отруїти пророка.

Користуючись моментом, мекканці вирішили остаточно ліквідувати загрозу з боку Мухамеда. У 627 році у Меці було створено десятитисячну армію, що вирушила на „Місто Пророка”. На боці мекканців виступили також іудейське плем’я Курайза, що мешкало у Ясрібі. Мусульмани ж мали тільки 3 тисячі війська, тому вдалися до військових новацій. Вони прорили навколо міста рів, через який вороги не змогли прорватися. Почалася облога Медіни. В цей час, завдяки дипломатії, Мухамеду вдалося розсварити мекканців та курайзитів і отримати таким чином стратегічну перевагу. Пророкові допомогли і сили природи. Величезний буревій зруйнував табір мекканців. Нападники були змушені повернутися додому.

Позбувшись небезпеки, мусульмани виступили проти курайзитів та взяли в облогу їхні фортеці. Коли стало зрозуміло, що Мухамеда не зупинити, іудеї заявили, що готові скласти зброю, якщо їх судитиме людина, яку вони оберуть самі. Такою людиною став вождь одного з медінських племен Аус Саад ібн Муаз. Цей можновладець, озлоблений тяжким пораненням під час „битви біля рову”, виніс для переможених неочікувано жорстокий вирок. Він наказав стратити всіх іудеїв, які виступили зі зброєю проти правовірних (кілька сотень). Крім того, власність, дружини та діти страчених віднині належали переможцям. Мухамед був невдоволений таким рішенням. Але не став його змінювати, пояснюючи це тим, що курайзити самі обрали свою долю.

Незважаючи на нову блискучу перемогу, пророк вирішив не добивати мекканців. Навпаки, намагаючись привернути їх на свій бік, він дещо змінив окремі догмати свого вчення. Мухамед проголосив священним язичницький символ камінь Кааб. Відтепер моральним обов’язком кожного мусульманина вважалося паломництво (хаджу) до Мекки, щоб поклонитися святині.

Пророк сам, разом з 1400 мусульманами вирушив у Мекку, та заборонив своїм підлеглим брати з собою зброю. Не дійшовши до міста свого дитинства всього 17 кілометрів, він зустрівся з передовими загонами мекканської армії. Проте Мухамед не хотів вступати у сутичку. Навпаки, він запропонував своїм ворогам компроміс. Перш за все, він проголосив Мекку та Кааб головними святинями ісламу, розвіявши таким чином сумніви мешканців міста у тому, що з приходом нової віри Мекка втратить свій релігійний вплив на аравійських бедуїнів. В обмін на це, мекканці пропустили його у місто, а згодом, у 629 році, прийняли іслам, знищивши всі поганські ідоли. Таким чином, Мухамеду, який здобув блискавичну дипломатичну перемогу, з 629 року став духовним лідером вже двох найважливіших міст Арабського півострова. Це у свою чергу, гарантувало йому контроль за значною частиною Аравії, а головне, караванними шляхами, що проходили по її теренах.

Проте цього було замало для нього. Він хотів визнання ісламу в всьому світі. Для цього пророк розіслав листи шести владикам сусідніх держав (сасанідському шахіншахові, візантійському імператорові, володарю Аксуму, губернаторові Єгипту, газанідському князю та вождю племені Ханіфа у Північно-Східній Аравії) з наказом визнати іслам. Зрозуміло, що могутні володарі проігнорували волю пророка.

Відомий англійський письменник Г. Уельс у своїй книзі „Історія світової цивілізації” згадує також про сьомий лист, якого Мухамед направив до танського імператора Лі Шиміня. На відміну від інших владик, китайський імператор з цікавістю вислухав посланців пророка, розпитуючи їх про сутність нової релігії. Звичайно, Тайцзун відмовився прийняти іслам, проте дозволив будівництво мусульманського храму на території „Піднебесної”.

Отримавши відмову, Мухамед розділив світ Дар аль іслам („Земля ісламу”) та Дар аль-харб („Земля війни”). На останню правовірні мали поширювати іслам будь-якими методами, включаючи „джихад” – священну війну”. Він проголосив моральним обов’язком кожного мусульманина боротьбу проти невірних. Мекка ж проголошувалася закритою для язичника, іудея та християнина, „якщо тільки він не раб”.

Таким чином, було сформовано ідеологічну основу для подальшої експансії. Вже у 629 році мусульмани вперше зіткнулися з візантійцями, проте зазнали поразки. У сутичці з ворогом загинув і всиновлений Мухамедом Зейд ібн Харис та його кузен Джафар.

Реванш вдалося взяти на півдні – у Ємені, де до 630 року мусульмани змогли ліквідувати перське панування та закріпитися у регіоні.

У 632 році майже вся Аравія підкорилася Мухамеду, а бедуїнські племена визнали іслам. Пророк почав готуватися до походу на північ (проти Візантії та Персії), але смерть від плевриту (8 червня 632 року) завадила здійснити задумане. Завдання подальшого розширення імперії мали вирішувати послідовники Пророка.

ЛІТЕРАТУРА

1. Армстронг К. Мухаммад. История пророка / Карен Армстронг. – М. : София, 2008. – 448 с.
2. Большаков О. Г. История Халифата. В трёх томах / Олег Георгиевич Большаков. – М. : Восточная литература, 2002.
3. Кеннеди Х. Великие арабские завоевания / Хью Кеннеди. – М. : АСТ, 2010. – 475 с.
4. Мюллер А. История ислама. От доисторической истории арабов до Аббасидов / Август Мюллер. – М. : Астрель, 2004. – 911 с.
5. Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу / Вадим Анатолійович Рубель. – К. : Либідь, 2002. – 736 с.
6. Сурдель Д. Исламская цивилизация / Сурдель Д., Сурдель Ж. – Екатеринбург. : У-Фактория, 2006 – 544 с.
7. Фильштинский И. М. История арабов и халифата (750 – 1517) / Исаак Моисеевич Фильштинский. – М. : АСТ, 2006. – 349 с.