Ідеал – це зразок (норма, прояв ідеального), згідно з яким людина (людність) визначає свою поведінку та способи життя за конкретних обставин.

Воля (волевиявлення) – це властивість людської душі цілеспрямовувати діяльність тіла незалежно від безпосередніх фізіологічних потреб власного організму.

Здатність мати волю принципово змінює дані природою можливості організму, дає змогу людині виявляти саме людські якості, що, як зазначено вище, можуть заперечувати природні потреби, бажання тіла.

Людина з розвиненою волею, здатна до самоконтролю і свідомого спрямування своїх вчинків, "володіє собою". Імпульсивна, слабодуха, слабовольна людина, навпаки, часто-густо постає як свавільна, егоцентрична особа, що перетворюється на раба своїх тілесних бажань, конформіста, який легко впадає в залежність від людей, котрі вміють пов'язувати свої егоїстичні цілі з образами безпосереднього задоволення тілесних потреб. Мобілізацію, прояв, напруження волі розглядають як визначальну властивість людини цілеспрямовувати свою діяльність. Воля при цьому стає надприродним чинником внутрішнього спонукання людини до активної дії згідно з ідеалом, що може не мати відповідника в існуючому світі. Це дає змогу людині змінювати цей світ на такий, що стає відповідним до бажаного ідеалу.

Коли ми саме так визначаємо ідеал, то стає очевидним, що ідеали суттєво впливають на людське життя, стаючи його орієнтирами. За відсутності таких орієнтирів у людини виникає відчуття, що діяльність цілеспрямована неповністю, а тому залежить не від її волі.

Ідеал у своєму абсолютному формулюванні є уявленням про мету людського роду в цілому. Історично таке поняття ідеалу змінюється. Ідеал може бути суспільно-політичний – уявлення про досконалий суспільний лад; етичний – про досконалі моральні якості людини та досконалі взаємини між людьми; естетичний – про естетичну досконалість. Також існують інші ідеали, наприклад, індивідуальний, особистий, колективний тощо.

Найбільш поширеним є поняття соціального ідеалу.

Соціальний ідеал – це уявлення про досконале суспільне життя. Соціальний ідеал виникає в результаті невдоволення певних верств населення існуючим суспільним життям. Найбільш поширеною його формою є образ утопічного суспільства, що живе в абсолютній гармонії з природою, оскільки бере від неї тільки мінімум потрібного. Це суспільство існує реально у певному місці або існувало колись. У перших соціальних утопіях (Платона, Т. Мора, Т. Кампанел-ли) дія відбувалася на загиблому материку чи невідомому острові. Значного поширення набули утопічні поняття "золотий вік", "рай", "комуністичне майбутнє".

Переорієнтація соціального ідеалу тільки на майбутнє відбулася в епоху Нового часу у зв'язку з розвитком наук про суспільство (історії, соціології, філософії, психології), поширенням еволюціоністського світогляду (під впливом дарвінізму). За ідеальний визнають такий стан суспільства, у якому немає негативних рис реальних суспільств, суперечностей між людьми, які виникають з поділу людей на гнобителів і пригноблених, ситих і голодних, можновладних і без­правних, багатих і бідних та ін.

Соціальні ідеали виконують позитивну функцію, яка полягає в тому, що, формуючи поняття ідеального суспільства, люди усвідомлюють реальні хиби існуючого людства, зосереджують свою увагу на подоланні їх, об'єднують творчі зусилля з метою розвитку суспільства. Слід усвідомлювати, що соціальний ідеал ніколи не реалізують у повному обсязі. Адже, хоча людина є носієм і добра, і зла, позитивного і негативного, морального і аморального, духовного і бездуховного, в ідеалі присутні лише позитивні риси. Саме тому реалізація ідеалу по суті неможлива, бо він завжди є абстрактною утопією.

Визначальний вплив на суспільство, людину мають етичні ідеали. Етика – наука про систему норм і принципів, якою обґрунтовується ідеальна ієрархія соціальних цінностей (громадська відповідальність, патріотизм, співучасть тощо).

Етика – це діючий механізм забезпечення суспільної злагоди, узгодження суспільних і особистих інтересів, подолання крайнього індивідуалізму. Існують релігійні та світські системи етичних нормативів. Релігійні етичні вчення протиставляють світську мораль уявленням про існування ідеального "божественного закону". Такі вчення розглядають світську мораль або як недосконале втілення людьми божественного, або взагалі як антипод вищим моральним заповідям Бога. Світський ідеал етики обґрунтовується потребою людей до взаємодії, досягнення злагоди, а не протистояння. Взаєморозуміння, сприйняття поглядів інших, терпимість до інакомислення – ідеали, що стали основними принципами соціального буття, які протистоять хаосу тваринних потреб окремого індивіда. Визнаючи цінність ідеалу суспільного життя, спільної діяльності, етика проголошує право на автономність кожної людини, на захист її гідності, на її власну життєву позицію. Заперечується формальна одностайність, примусовий колективізм поряд із орієнтацією на поєднання зусиль різних індивідів задля досягнення спільної мети.

У процесі втілення ідеалу в життя виявляється його відносність. Вона полягає в тому, що в міру досягнення ідеалу вдосконалюються і конкретизуються уявлення людей про досконалість.