Сутність, ознаки та соціальні рівні політичного лідерства

ТЕМА 9. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

1. Сутність, ознаки та соціальні рівні політичного лідерства.

2. Політичний лідер: його властивості та функції.

3. Теорії виникнення політичного лідерства.

4. Типи політичних лідерів.

Слово “leader” в англійській мові означає “людина, яка веде за собою”, “ той, хто керує ”. Його застосовують для багатьох випадків життя. Лідер як особа перебуває в центрі складної, багаторівневої системи відносин між людьми, які називають “відносинами лідерства”. Лідерство – це універсальне й об’єктивне явище людської діяльності. Воно внутрішньо притаманне природі людини і виникає скрізь, де утворюються хоч якісь спільноти людей (до речі, те саме ми спостерігаємо і в тваринному світі). Малі і великі соціальні групи в усіх видах суспільної взаємодії – від політики до мистецтва та родинних стосунків – відчувають об’єктивну потребу в узгоджених діях, в існуванні певних моделей групової поведінки, тобто в такому організаційному началі, яке б акумулювало спільну волю та асоціювалося б із загальнобажаним результатом.

Політичне лідерство – це різновид соціального лідерства, явище суспільно-політичного життя, пов’язане із здійсненням владних функцій. Політичне лідерство являє собою вищий рівень лідерства: у ньому поєднуються духовні і прагматичні аспекти, його можливості найширші, прояви – найочевидніші, а наслідки – найвідчутніші.

Історичне виникнення політичного лідерства було пов’язане, з одного боку, із ускладненням суспільних відносин, зародженням явища публічної влади, а з іншого – з появою особистості як провідного суб’єкта політичної дії. Архаїчним суспільствам, які знаходилися на переддержавній стадії розвитку, політичне лідерство не було властиве не тільки через відсутність диференційованих владних інтересів, але й через те, що індивідуальне “я” не було достатньо виділене з колективно-общинної свідомості.

В епоху античності політичне лідерство визначалося переважно особистісними рисами характеру людин – воно асоціювалося з авторитетом конкретного індивіда, його чеснотами. Тодішні мислителі паралельно з розробкою концепцій “ідеальних суспільств” неодмінно змальовували й образи “ідеальних правителів”, від яких мало залежати спільне благо. Відносини лідера і його прибічників розумілися як відносини типу “батько – син – родина” або “вчитель – учень”, оскільки політичне життя осмислювалося з погляду загальної філософії, для якої важливими є світоглядні, морально-етичні питання.

У середньовічній Європі політичне лідерство в цілому втрачає морально-етичний зміст. Складні трансформації переживала навіть релігійна мораль, що відчувалося з подвійною силою, коли церква починала претендувати на політичну владу, попри те, що такі претензії освячувалися гаслами боротьби за суспільну мораль. Життя об’єктивно вимагало від політичного лідера не стільки бути зразком моральності, скільки вміння сформулювати груповий інтерес, згуртувати своє оточення та мобілізувати суспільні ресурси для досягнення поставленої мети. Увага до прагматичного боку лідерства найчіткіше виявила себе в епоху Відродження (“макіавеллізм”) та в період перших буржуазних революцій.

У сучасних суспільствах політичне лідерство розуміється як спосіб побудови влади, оснований на інтеграції різних соціальних верств (груп) навколо певної програми, яку пропонує лідер в плані вирішення соціальних проблем та перспективних завдань суспільного розвитку.

Отже, сутність політичного лідерства полягає у виконанні людьми, які наділені політичною владою або здатні впливати на неї, специфічних соціальних ролей, а саме:

– бути виразником цінностей, інтересів, потреб окремих соціальних верств і суспільства в цілому;

– в умовах конкурентної політичної боротьби створювати суспільно корисні та найбільш ефективні програми розвитку;

– бути центром прийняття рішень і за допомогою політико-правових інститутів, органів державної влади та самоврядування здійснювати керівництво та управління сферами суспільного життя, які цього об’єктивно потребують;

– брати на себе відповідальність за організацію колективних дій та за проміжні й кінцеві результати планованих тактик і стратегій – у політичному, матеріально-економічному, соціальному, духовно-культурному, морально-психологічному компонентах життєдіяльності суспільства;

– показувати суспільству приклад у дотриманні нормативно-правових зразків політичної поведінки, у побудові відносин між владою і громадянами на демократичних та загальнокультурних засадах.

Виконання зазначених ролей вимагає від людини значних зусиль, фахової підготовки, особливих здібностей. Висновок про те, наскільки вдається політикам відповідати високій місії лідерства, можна зробити, аналізуючи їхню діяльність в системі обов’язкових ознак, що служать сукупним критерієм наявності чи відсутності явища політичного лідерства:

– визначальний вплив на оточення – окремі соціальні групи, спільноти чи суспільство в цілому. Поняття “визначальний”, або “достатній” передбачає, що такий вплив має бути тривалим, постійним, системним, охоплювати переважну більшість оточення і сприйматися ним як пріоритетний порівняно з впливами інших суб’єктів політики;

– публічність і суверенність політичної поведінки лідера, демонстрація ним рішучості домогтися успіху, готовності нести особисту відповідальність за результат очолюваної ним спільної дії;

– високий рівень легітимності, авторитетності суб’єкта політичного лідерства. У цьому випадку оточення, на яке скерована політична воля, повністю визнає за суб’єктом влади його повноваження, свідомо підтримує лідерські устремління та виявляє готовність активно і добровільно виконувати поставлені завдання. Політичне лідерство – це той випадок, коли поняття “авторитет влади” і “влада авторитету” існують як одне ціле;

– елемент певної ідеалізації відносин між суб’єктом лідерства та його послідовниками. Останні наперед легітимізують вчинки свого лідера, наділяють його чималим кредитом довіри, він же, зі свого боку, мусить постійно прагнути, аби на практиці довести своє право на лідерство.

Оскільки політика володіє властивостями всеосяжності й універсальності, то й феномен політичного лідерства пронизує собою всю вертикаль суспільних відносин, що перебувають у сфері політичної взаємодії. Політичне лідерство проявляється на трьох основних рівнях соціальної організації,залежновід якихзмінюються його масштаби, ціннісні якості та механізм здійснення:

1) лідерство на рівні малої соціальної групи – це може бути коло найближчих прибічників політика, одна з “груп інтересів”, або певна структура в системі органів офіційної влади (наприклад, секретаріат президента чи прем’єр-міністра, політична рада партії). У даному випадку переплітаються інституціональні й корпоративні аспекти влади. Тут на перше місце виходить завдання досягти ефекту узгодженої “командної роботи”, тому принципове значення мають особисті якості лідера, що забезпечують йому вплив на групу як: а) інтелектуального лідера (роль “мозкового центру”); б) лідера спілкування (вміння забезпечити позитивний психологічний настрій членів групи). В умовах малої соціальної групи починає формуватися стиль лідерства (демократичний чи авторитарний), складається своєрідний нормативно-поведінковий кодекс (“цехова” ідеологія і мораль, типи поведінки, механізми прийняття рішень);

2) лідерство на рівні громадсько-політичних рухів, що виникають на основі прагнень до влади певних соціальних верств. У цьому випадку затребуваність політичного лідерства випливає не з вузькогрупових інтересів чи спільності функціональних обов’язків, а з потреб, продиктованих однаковим соціальним статусом послідовників. Особисті якості лідера мають важливе значення, але оцінюються як засіб реалізації прагматичних інтересів частини населення. Образ лідера перетворюється на “образ надії”, стає атрибутом громадської думки і суспільної моралі. Залежно від того, якою мірою реальна особа спроможна бути схожою на свій “образ”, посилюються чи послаблюються її можливості здійснювати функції політичного лідерства. Значимість лідерства в громадсько-політичних рухах зростає в період їхнього зародження, коли визначаються основна мета і завдання, а також під час виборчих кампаній та в умовах опозиційної діяльності;

3) лідерство на рівні суспільства (як соціальний інститут). Політичне лідерство на цьому рівні постає як одна з найсуттєвіших ознак політичної системи, спосіб організації влади в межах усієї країни. Зовнішній “образ влади” складається з персоніфікованих портретів політиків, але по суті його контури і характер визначаються загальним рівнем політичної культури конкретного суспільства. Особливої ваги набувають реальні результати діяльності влади, які можуть або підтвердити існування в суспільстві явища політичного лідерства за його основними ознаками, або девальвувати це поняття в суспільній свідомості до небезпечного рівня.