Легітимність політичної влади

Важливою, сутнісною характеристикою влади, у якій вона, як правило, сама зацікавлена, є легітимність. Це поняття, як і поняття „легальність” (юридичні підстави влади), походить від латинських слів: „legis” – закон та “legitimus” – законний. („Легітимістами” у Франції після буржуазної революції 1830 р. називали прихильників скинутої королівської династії Бурбонів, котрі прагнули її відновити, вважаючи єдино законною). Однак поняття легальності і легітимності влади не збігаються. Легітимність політичного явища не означає його юридично оформленої законності, вона не має юридичного змісту і не є правовим процесом.

Легітимність – це суспільне визнання, підтримка більшістю населення політичної влади, лідера, конкретних подій, вчинків, фактів. Іншими словами, це – авторитет влади, що тримається на вірі у її „правильність”. Така влада в очах суспільства через те має право на існування, що вона справедлива, корисна, оскільки діє не лише за законом (який може бути і недосконалим), а відповідно до інтересів народу, правової і політичної культури громадян. (Водночас треба пам’ятати, що фактично будь-яка влада породжує опозицію).

Зневажати легітимністю може до певної, досить обмеженої міри, лише надто впевнена в собі, зазвичай деспотична, тиранічна влада авторитарного чи тоталітарного типу або ж влада слабка, тимчасова, приречена. Влада, що функціонує у демократичному режимі, навпаки, приділяє легітимності своїх дій щонайпильнішу увагу, яка визначається не її доброю волею, а нагальною політичною і соціальною необхідністю правити за згодою народу.

З вищесказаного випливає, що не всяка легальна влада здатна забезпечити легітимність свого існування. А чи може легітимність сформуватися без легальності? З позицій ортодоксального лібералізму, якщо влада встановлена незаконно, шляхом захвату в ході революцій, державних чи військових переворотів, то суспільство не повинне визнавати її легітимною, проте реалії життя свідчать, що і нелегальна влада з часом здатна довести свою ефективність, завоювати прихильність в очах певної, а згодом і більшої частини населення. Це відбувається особливо переконливо, якщо попередній режим не був демократичним, тому і сам став жертвою насильницьких дій, або ж коли народ повстає проти чужоземного гноблення.

Легітимність влади може мати різноманітні підстави. Класифікацію основних типів політичної легітимності запропонував М. Вебер:

1) традиційна легітимність: формується на підставі усталених традицій, звичаїв, норм культури, усвідомленні того, що існуюча влада є „давньою”, „звичною”, „освяченою часом”. Як правило, йдеться про спадкову, монархічну владу;

2) харизматична легітимність (емоційно-вольова, емоційно-містична) (від грец. charisma – милість, благодать, божий дар): основана на вірі в особливий талант, надзвичайні якості лідера, що здійснює політичну владу, це – „герой на троні”;

3) раціональна (раціонально-правова): головним для підвладних у їх ставленні до влади є її формальна законність, переконання у доцільності (раціональності) встановлених порядків, віра у професіоналізм політиків. Такий тип легітимності характерний для суспільств розвинутої демократії, правових держав, де зміст політики визначається законами, а не діями окремих особистостей, навіть якщо вони володіють яскравими лідерськими якостями.

Враховуючи сказане, варто, однак, зауважити, що в сучасних умовах жоден з типів легітимності влади сам собою не може задовольнити вимог повноцінного розвитку політичного процесу. Тому залежно від конкретних потреб самої влади і суспільства відбувається взаємодоповнення раціональних й ірраціональних елементів легітимації влади, їх синтез, якому демократичний режим намагається надати органічних форм.

У межах трьох класичних типів політичної легітимності можна виділити кілька видів, що розкривають конкретні аспекти і механізм її формування:

– ідеологічна легітимність: влада визнається доцільною на підставі тих ідеологічних цінностей, які цією владою проголошені і внесені в масову свідомість засобами офіційної пропаганди. Такими цінностями можуть бути класові, індивідуалістичні, патріотичні, національні (націоналістичні), реваншистські та інші ідеї. Одним із засобів досягнення ідеологічної легітимності є ідентифікація суб’єкта влади з її об’єктом, що часто відбувається за тоталітарного режиму, коли влада висуває гасла на кшталт: „Народ і влада (партія) єдині”, „плани партії – плани народу”, „закони держави – гарантія свободи”, „воля вождя – інтереси суспільства” і т. ін.;

– етнічна, яка може мати два різновиди: національно-патріотична і націоналістична. Проявляється при формуванні суспільством політичної еліти і владних структур за національною ознакою, коли головною метою є привести або зберегти при владі „національно свідомих патріотів” на шкоду її професійному рівневі. Така етнократія буває виправдана в ході національно-визвольних рухів, але в умовах багатонаціональних демократичних держав не є доцільною;

– персоналізована: відрізняється від харизматичної тим, що не ідеалізує політика, а основана на раціональній оцінці його реальних вчинків і потенційних можливостей. Часто пов’язана з розрахунком, спробою „поставити на лідера”, компромісну фігуру;

– професіоналізаційна: ґрунтується на переконанні у високій ефективності дій влади, оскільки її здійснюють висококваліфіковані спеціалісти;

– примусова: влада може досягти тимчасової підтримки і визнання серед певної частини суспільства, вдаючись до силових методів керівництва;

– ідеалістична легітимність – це „легітимність очікування”: основана на сподіваннях, вірі суспільства у потенційні можливості влади, як правило, „нової”, те, що називається „кредитом довіри народу”, межує з поняттям „революційного романтизму”, „мітингової демократії”.

Показниками рівня легітимності влади є:

– відсоток участі населення у виборах, референдумах, інших загальнодержавних акціях та їх результати;

– наявність і активність політичної опозиції;

– масовість акцій громадянської непокори, виступів проти чи на підтримку влади (в останньому випадку легітимність може бути реальною і показовою, як, наприклад, при тоталітарних і авторитарних режимах);

– наявність спроб скинення уряду чи відсторонення від влади політичного лідера;

– факти політичного екстремізму (тероризму);

– наявність політичних в’язнів;

– ступінь і частота застосування владою примусових, каральних заходів тощо.

Легітимність поєднується з протилежним до неї процесом делегітимації – втрати владою суспільної довіри і підтримки. Настає криза легітимності, яка може мати такі причини:

– нездатність органів влади здійснювати покладені на них функції;

– внутрішні конфлікти у владі;

– егоїстичні інтереси правлячої верхівки, зловживання, самозбагачення;

– ігнорування владою національних інтересів;

– неефективна соціально-економічна політика;

– протистояння між різними гілками влади;

– відсутність реальних результатів від обіцяних позитивних змін (втрата „кредиту довіри”);

– невдачі в міжнародній політиці;

– аморальні вчинки окремих представників влади тощо.

Отже, легітимність – неодмінна умова існування та здійснення політики і влади, зміцнення життєздатності і цілісності усієї політичної системи суспільства.