Політична влада: сутність і характерні ознаки

Поняття „влада” (грец. cratos) характеризує складне і багатоманітне явище життя біологічних і суспільних організмів. Це – одне з фундаментальних начал суспільства. Влада наявна скрізь, де є усталені об’єднання людей: у сім’ї, виробничих колективах, різних організаціях і закладах, у державі. „Поле” владних відносини може бути якнайменшим – у межах стосунків між двома особами і навіть на рівні індивіда (влада людини над самою собою) – і якнайбільшим, таким, як державна влада, воно може виходити за межі державно-територіального простору, наприклад, як влада ідеологій, релігій, політичних явищ.

Сутність влади полягає у здатності і можливості когось або чогось здійснювати свою волю, чинити вирішальний вплив на інших. У суспільній свідомості і суспільствознавчих науках влада, як правило, ототожнюється з поняттям „політика”. І дійсно, влада і політика органічно взаємопов’язані, нероздільні. Загалом влада є засобом, інструментом здійснення політики. Але як влада створює можливості для реалізації політики, так і політика, політичний процес формують органи і механізми влади. Тому правильним буде вважати, що між політикою і владою існує кругова причинно-наслідкова залежність.

Отже, політична влада – це здатність і можливість суб’єкта політики здійснювати свою волю щодо об’єкта політики, чинити визначальний вплив на політичну поведінку інших людей, спільнот, об’єднань за допомогою різноманітних засобів і методів: права, авторитету, насильства, переконання тощо. З точки зору організаційних і регуляторно-контрольних засад політики, під політичною владою розуміють систему керівних (державних) органів.

Складність та багатоаспектність феномену влади зумовили інтерес до нього представників багатьох наук, що своєю чергою визначили велику кількість тлумачень щодо її витоків і призначення.

Біологічний підхід (М. Дюверже, М. Марсаль та ін.): влада є засобом боротьби за виживання, властивий усій природі, у тому числі й людській. І у людському суспільстві діє природний відбір найбільш життєздатних, вольових особистостей (теорія так званого „соціального дарвінізму”).

Антропологічний підхід: людина за своєю природою є суспільною істотою, може існувати як особистість лише в оточенні собі подібних, і вже це породжує відносини влади, починаючи від найбільш ранніх етапів розвитку людства. Прибічники такого погляду поширюють поняття політичної влади на всі соціальні утворення – від сім’ї до держави.

Елітарна концепція: суспільство завжди поділене на „еліту” і „масу”. І лише представники першої частини суспільства здатні породжувати й ефективно здійснювати владні функції. Таких поглядів дотримувався, зокрема, давньогрецький філософ Платон, котрий у пошуках ідеальної форми державного правління прагнув обгрунтувати доцільність незмінного перебування при владі філософів-правителів. У своїй праці „Держава” він писав: „Хоч усі члени держави – брати... але бог, який виліпив вас, у тих, хто здатен правити, домішав при їх народженні золота, тому вони найбільш цінні; у їхніх помічників – срібла, а заліза й міді – в землеробів й різних ремісників. Усі ви родичі, однак переважно народжуєте собі подібних”.

Марксистська концепція: політична влада – результат майнової і соціальної нерівності між людьми, поділу суспільства на класи та боротьби між ними. Це – організоване панування економічно найбагатшого класу (класів) над іншими суспільними класами.

Біхевіористичне трактування: влада розглядається як специфічний тип поведінки, вияв особливої „політичної енергії”, коли одні люди командують, а інші їм підкоряються (Г. Лассуелл). Такі стосунки є виявом конкуренції між індивідами у бажанні заволодіти певною частиною суспільних благ. У такому розумінні влада зводиться до взаємодії реальних осіб.

Психологічна інтерпретація влади: як і біхевіоризм базується на аналізі поведінки окремих індивідів з метою розкрити суб’єктивну мотивацію цієї поведінки. У цьому зв’язку влада розуміється як наслідок домінування підсвідомої сфери над свідомими реакціями людини, коли особа прагне компенсувати суб’єктивне відчуття психологічного дискомфорту, неповноцінності власного життєвого простору. Такі ситуації породжують страх, а отже і реакцію самозахисту, виявом якої є влада над іншими людьми.

Системний підхід: якщо зазначені вище два напрями розглядають процес зародження влади „знизу догори” – від особи до суспільства, то у даному разі первинною основою аналізу служить соціальна система. Влада тут розглядається як здатність системи забезпечувати виконання її елементами прийнятих зобов’язань, спрямованих на реалізацію колективних цілей.

Структурно-організаційне розуміння влади: пов’язує владу з властивістю людської спільноти до самоорганізації, наявністю у суспільстві організаційних структур різного рівня, їх ієрархією, доцільністю розподілу між окремими особами і суспільними групами функцій управління і виконання.

Комунікативне розуміння (К. Дойч, Н. Лукман): влада – це засіб соціального спілкування (комунікації) між людьми, в основі якого лежить взаємодія суспільних інтересів. За допомогою влади відбувається регулювання групових конфліктів і забезпечується єдність суспільства.

Реляційний підхід: влада розуміється як відносини між двома партнерами або сторонами, коли одна справляє вплив на іншу. Тут влада виступає як взаємодія її суб’єкта і об’єкта. При цьому можливі три основних варіанти такої взаємодії: 1) суб’єкт влади придушує опір об’єкта; 2) „обмін дефіцитними ресурсами” (теорія так званого „соціального обміну” П. Блау, Б. Скінера, Дж. Хоманса та ін.: наприклад, об’єкт віддає суб’єкту частину своїх матеріальних ресурсів взамін на гарантії сприятливої для себе політичної поведінки суб’єкта. Відбувається „розподіл зон впливу”, „ролей” заради уникнення можливих конфліктів).

Телеологічне (з погляду мети) визначення влади (Б. Рассел) характеризує її як здатність досягати поставленої мети, отримати намічені результати. У цьому випадку влада тлумачиться досить широко – це не лише сфера відносин між людьми, а й взаємодія людини з природою.

До характерних ознак політичної влади належать:

– універсальність (здатність впливати на всі інші види суспільних відносин та вільно проникати у різноманітні сфери життя й діяльності людини);

– верховенство (обов’язковість її рішень для усього суспільства, на відміну від влад інших видів – економічної, духовної, моральної тощо);

– публічність (як правило, політична влада має відкритий характер, прагне бути виразником суспільного інтересу, всезагальної волі);

– легальність (законність влади (від лат. legis – закон): політична влада, як правило, встановлюється відповідно до спеціально виписаних юридичних процедур і діє в чітких рамках закону, це, зокрема, дає їй право легально застосовувати насильство);

– моноцентричність (здатність максимально зосереджувати свої можливості в одному центрі, на рівні суспільства це – держава, вертикаль її владних органів, що породжує явище ієрархічності рівнів (центрів) прийняття політичних рішень;

– багатоманітність ресурсів зміцнення власних позицій і впливу на суспільство.