Тема 4. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ І ВЛАДА

1. Поняття „політична поведінка”, „політична участь”, „політична діяльність”.

2. Зміст і структура політичної діяльності.

3. Політична влада: сутність і характерні ознаки.

4. Структура і типологія політичної влади.

5. Функціонування політичної влади.

6. Легітимність політичної влади.

1. Поняття „політична поведінка”, „політична участь”, „політична діяльність”

Для розуміння сутності політики, форм її існування важливе значення мають дослідження у галузі політичної поведінки. Це одна з базових політологічних категорій, яка характеризує взаємодію суб’єктів з політичною реальністю, охоплює їх дії та орієнтації щодо явищ політичного життя.

У сучасній науковій літературі підхід до вивчення політики з позицій поведінки людини прийнято позначати англо-американським терміном „політичний біхевіоризм” (від англ. behavior – поведінка). Основна схема пояснення політичної поведінки при цьому була запозичена з психології. Психологія політичної поведінки як науковий напрям формується із середини 1930-х рр. у США. Його засновниками вважаються Ч. Меріам та Г. Лассвелл, вони першими використали біхевіористичне розуміння зв’язку між політикою та індивідом як сукупності рухових, інтелектуальних, емоційно-психічних, вербальних реакцій (відповідей) людини на вплив зовнішнього політичного середовища.

В організаційно-методичному аспекті вирішальним у біхевіористичному підході до політики є політична поведінка окремих осіб, тому одним з найбільш опрацьованих наукових напрямів у біхевіоризмі є електоральна поведінка. Однак цей підхід може бути використаний і при аналізі місця і ролі в політиці тих чи інших організацій, спільнот, елітарних груп, владних інститутів. Сучасна політична наука при розгляді політичної поведінки не обмежується суто біхевіористичним підходом, а застосовує комплексний аналіз антропологічних, психологічних, соціальних, світоглядних, історичних передумов, що лежать в основі мотивації політичної поведінки. Особливе значення має наявність усвідомлених особистих політичних інтересів та цінностей, конкретна політична обстановка, характер і вплив соціокультурного середовища.

Найбільш загальну типологію політичної поведінки запропонував М. Вебер. Залежно від ступеня участі людей у здійснені влади він розрізняв три рівні політичної поведінки й відповідно три категорії політичних суб’єктів: 1) політики за випадком; 2) політики за сумісництвом; 3) політики за професією.

До першої категорії належить більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні постійним, ні професійним заняттям і виявляється лише час від часу (голосування, присутність на мітингах, зборах і т. ін.).

Представники другої категорії займаються політикою лише в разі певного збігу обставин, хоча, можливо, і досить часто, вона не є для них першочерговою справою життя – ні в інтелектуальному, ні в матеріальному аспектах (учені, письменники, митці, спортсмени).

„Політики за професією” живуть „для” або „за рахунок” політики. Політична діяльність для них є професійним заняттям, провідною функцією й основним джерелом засобів існування (звичайно, якщо вона не суміщена з великим бізнесом). Це виявляється в постійній роботі в політичних організаціях, партіях, органах влади або в політичному лідерстві.

Політичну поведінку треба розуміти не лише як поведінку окремих, індивідуальних, учасників політики, а як поведінку всіх суб’єктів політичного життя.

Отже, політична поведінка – це такий вид поведінки людини, що характеризує суб’єкт–об’єктні відносини у сфері політики, є виявом ставлення суб’єктів політики до явищ політичного життя, реалізується у різних формах політичної участі й політичної діяльності та опосередкований емоційно-психічними реакціями.

Із наведеного визначення випливає, що поняття політичної поведінки у практичному сенсі включає в себе два інших ключових поняття – „політична участь” та „політична діяльність”. Якщо співвіднести їх з рівнями політичної поведінки, запропонованими М. Вебером, то можна вважати, що поняття „політична участь” охоплює суб’єктів, що займаються політикою „за випадком” (тут це поняття є базовим) і частково „за сумісництвом” (вторинна складова), а поняття „політична діяльність” означає головним чином заняття політикою „за професією” і частково – також „за сумісництвом”.

Політична участь – це вид політичної поведінки, який характеризує процес залучення індивідів і соціальних груп до політичного життя та їх дії з метою реалізації особистих або соціально значущих інтересів, потреб, настроїв засобами впливу:

– на перебіг соціально-політичних процесів у суспільстві;

– на формування органів державної влади й місцевого самоврядування;

– на хід прийняття та зміст політичних рішень.

Формами політичної участі може бути участь:

– у виборчих кампаніях, мітингах, зібраннях;

– у прийнятті рішень, резолюцій, постанов;

– у контролі (в межах конституційних прав) за діяльністю політичних лідерів;

– у засвоєнні, зборі й передачі політичної інформації;

– у політичних страйках;

– в масових кампаніях громадянської непокори, визвольних рухах, революціях;

– у діяльності політичних партій та громадсько-політичних об’єднань тощо.

На відміну від політичної участі, політична діяльність – це професійна (або напівпрофесійна) сфера політики, системний, раціонально-прагматичний, активний вид політичної поведінки окремих осіб та інституціональних суб’єктів політики, спрямований на здійснення чи досягнення політичної влади. Професійно політикою займаються глави держав, члени уряду, депутати парламенту, партійні лідери, ідеологи й члени керівних органів партій, рухів тощо.

2. Зміст і структура політичної діяльності

Політична діяльність включає вироблення, формулювання й обґрунтування стратегії і тактики політики, вибір засобів досягнення цілей, процес використання ресурсів влади та результати владних дій, вона характеризується усвідомленими діями суб’єктів, цілеспрямованістю, задовільненням політичних інтересів, основним з яких є завоювання, утримання, вдосконалення і використання влади.

Процес політичної діяльності складається із кількох стадій:

– визначення цілей;

– артикуляція політичних інтересів;

– політичне прогнозування і моделювання;

– прийняття політичних рішень та їх ресурсне забезпечення;

– реалізація прийнятих рішень та контроль за їх виконанням;

– аналіз досягнутих результатів.

Політика існує саме як діяльність, що виявляється у двох формах: теоретичній та практичній.

Теоретична, розумова політична діяльність формує політичну свідомість, мислення, інтелектуальний рівень, науковість політики. Важливою складовою розумової політичної діяльності є теоретичне проектування і планування. Така робота вимагає специфічних умов:

– високої загальнонаукової і особливо політологічної, філософської підготовки суб’єктів політики;

– достовірної, широкої й своєчасної інформації;

– всебічного знання співвідношення політичних сил (союзники, прихильники, супротивники, нейтрали);

– організованості, спроможності, достатнього кадрового потенціалу політичної сили, що утримує владу чи прагне до неї;

– певного політичного настрою в суспільстві, громадської думки.

Ефективність політичної діяльності багато в чому залежить саме від рівня політичного прогнозування, що, окрім вищезазначених умов, вимагає від провідних політичних діячів, лідерів, керівників держави уміння передбачати хід політичних процесів. Отже, теоретична, розумова складова політичної діяльності включає і такі моменти, як: творчість, інтуїція, уява, емоційний стан. У межах мисленнєвої діяльності політик оцінює проблеми бажаного і реально можливого, істинного і примарливого, правильного і хибного. Зрештою, політична теорія – це ідеальна форма буття політики.

Практична політична діяльність передбачає організаційні і контрольні заходи, конкретне управління – те, що називається „робота з людьми”: добір і розстановка кадрів, їх підготовка, обговорення і прийняття рішень, обмін інформацією, а також формування і функціонування органів влади, політичних партій, проведення виборчих кампаній, громадсько-політичних акцій тощо.

У обох формах – теоретичній і практичній – політична діяльність виступає як інтелектуальна і предметно-практична праця, для якої властиві:

– розподіл окремих функцій;

– суспільна ефективність (чи неефективність);

– висока соціальна відповідальність;

– значна ймовірність непередбачених наслідків та двоїстих результатів;

– дискусійність рішень;

– підвищена конфліктність;

– постійний пошук додаткових ресурсів.

Результативність політичної діяльності детермінована не лише особистісними якостями суб’єктів політики, але й об’єктивними умовами, в яких вона розгортається, станом суспільства та його потребами, характером відносин з владою, а також залежить від несуспільних чинників – зовнішньополітичних, природних, екологічних тощо.