Особливості виконання кримінальних покарань у деяких європейських країнах

 

Пенітенціарна система Німеччини та її досвід поводження із засудженими, з огляду на демократичні принципи та окремі інститути, є унікальними і широко визнаними у Європі. Про це свідчить історичний шлях, який пройшла ця держава. У 1990 р. сталося історичне об'єднання Німеччини шляхом возз'єднання ФРН і НДР.

Вирішальне значення у чинній системі законодавства на території Німеччини має Конституція ФРН 1949 р., відповідно до якої компетенція федеративного законодавства щодо юрисдикції окремих земель є пріоритетною. На долю земель відводиться правове врегулювання у порядку конкуруючої компетенції вирішення питань щодо освіти, культури, діяльності місцевих органів влади, управління, політики тощо.

Кримінальне законодавство Німеччини базується на Кримінальному кодексі 1871 р., в основу якого було покладене Прусське кримінальне положення 1851 р. У процесі вдосконалення Німецького кримінального законодавства було підготовлено 8 проектів нового Кримінального кодексу, жоден з яких, однак, не був реалізований повністю. У період Кайзерівської імперії та Веймарської республіки, тобто до 1933 р., в нього були включені часткові зміни та доповнення.

У період нацистської диктатури Гітлера до кримінального закону були включені норми, які фактично скасували усі буржуазно-демократичні засади права, що призвело до повного свавілля і беззаконня. Після розгрому нацистського режиму низка законів, прийнятих у період 1933–1945 рр., були скасовані постановою сполученої Командної Ради. Кримінальний кодекс був відтворений у редакції 1933 р.

Потреба у правових засадах, які б відповідали сучасним поглядам на злочин і покарання, після всіх зазначених змін і доповнень, що вносились у різні історичні періоди, призвели до чергової реформи. Як наслідок, з 1 січня 1975 р. у Німеччині почав діяти новий Кримінальний кодекс. Чинна редакція КК Німеччини не охоплює усього кола кримінально-карних діянь, тому вони додатково викладені також у більш як 400 законодавчих актах.

Відповідно до п. 39 КК Німеччини, позбавлення волі повинно допомогти правопорушникам та іншим громадянам пізнати всю тяжкість і негідність злочинного діяння, а також підготовки його вчинення у суспільстві. У країні діє система покарань, і разом з цим використовуються заходи виправлення і безпеки залежно від ступеня суспільної безпеки особи, яка здійснила правопорушення. Смертну кару було відмінено у 1949 р. згідно зі ст. 102 Конституції.

До додаткових видів покарання відносяться: заборона керування автотранспортними засобами на строк від одного до трьох місяців; заборона на професію тощо. Наприклад, до небезпечних злочинців як додаткова міра використовується інтернування в інтересах безпеки на строк до 10 років.

Позбавлення волі призначається на строк від шести місяців, а за наявності особливих обставин − до п'ятнадцяти років або на все життя. Сума штрафу обчислюється в денних заробітках у розмірі від 5 до 360 ставок у сумі однієї ставки, в межах від 2 до 10.000 марок. Тривалий процес доповнень та змін до кримінального законодавства призвів до того, що у 1978 р. було надруковано нову редакцію КК Німеччини.

Як доповнення до КК Німеччини у 1976 р. був виданий закон про виконання покарань і заходів виправлення і безпеки, пов'язаних із позбавленням волі. У ньому регламентується діяльність в'язниць, соціально-терапевтичних та інших закладів, які за ініціативою земель і на власні фінансові асигнування будуються у даних землях. Основні інститути цього закону набували чинності поетапно: – з 1 січня 1977 р., 1980 р., 1982 і 1986 р.

Відбування покарання у пенітенціарних установах Німеччини відображає виражений диференційований підхід. Усі засуджені за злочини, вчинені проти державного або суспільного устрою, а також за насильницькі дії проти життя та інші, які кримінальний Закон називає небезпечними, тримаються у в'язницях закритого типу. Це основний вид пенітенціарних установ.

В установах, призначених для використання заходів виправлення та безпеки, в яких створено соціально-терапевтичні відділення, тримаються особи із психічними хворобами, а також засуджені, що лікуються від наркоманії та алкоголізму. До цієї категорії відносять також установи, у яких тримають після одержання покарань рецидивістів, які проходять стадію адаптації до життя на волі. Створено також установи для засуджених жінок, осіб молодого віку та попереднього ув'язнення.

Крім того, існують пенітенціарні установи відкритого типу. На організацію виконання відбування покарань справляє значний вплив концепція та ідеї класичної школи права – відплати за вчинене. Персонал в'язничної системи ФРН чітко притримується заповіді: не забирати у людей більше прав, ніж треба, привчати засудженого підкорятися закону і бути підзвітним за свої дії. Виконуються ці завдання за допомогою різних інститутів системи, насамперед зусиллями соціальних працівників.

Великого значення такі працівники надають вивченню особи засудженого у той період, коли він потрапляє на 6 тижнів у в'язницю, у відділення тимчасового тримання. У цей період психологи, юристи, педагоги, представники біржі праці ретельно слідкують за засудженими, після чого на кожного з них складається характеристика. Передбачається, що на першому етапі перебування засудженого в пенітенціарному закладі така характеристика повинна полегшити роботу персоналу. Потім до неї вноситимуть зміни і доповнення.

Після своєрідного обстеження засудженого направляють до закладу, в якому йому легше адаптуватись з огляду на загальні риси оточення, в яке його введуть для відбуття покарання у разі позбавлення волі.

Особливо цікавим є порядок, відповідно до якого засуджені направляються в місця відбуття покарання, розташовані не далі як 110 км від їхнього постійного місця проживання. Становить інтерес організація праці. Відповідно до Закону засуджені працюють 38,5 год на тиждень, що на 1,5 год менше за максимально допустиму тривалість робочого часу, передбаченого міжнародно-правовими нормами.

Як в Україні, так і в Німеччині існує проблема працевлаштування засуджених. Щоб її вирішити, адміністрація встановлює зв'язки з потенційними роботодавцями, зацікавлюючи їх тим, що кожного тижня вони можуть використовувати саме ту кількість робітників, яка їм потрібна на певний час. Компанії перераховують зароблені кошти до земельного бюджету, з якого фінансуються пенітенціарні установи, що, однак, покриває лише 15 % витрат на утримання засуджених. Звідси – державні субсидії.

Однак вважається, що економічна вигода від праці засуджених за 5‑8 років їх ув'язнення у будь-якому разі не покриється тими соціальними збитками, які виникнуть після повернення на волю озлобленої людини з підірваним здоров'ям, не пристосованої до життя, яка мешкатиме серед законослухняних громадян. Щоб цього не сталося, персонал пенітенціарних установ повинен підтримувати і закріплювати зв'язки засудженого із середовищем у цілому й зі своєю сім'єю зокрема. Крім соціальних працівників, ці завдання вирішуються спеціальними контактними групами.

На відміну від соціальних працівників, які надають допомогу порадами, роз'ясненнями і рекомендаціями, запрошують засуджених у свої домівки, працівники контактних груп добровільно контактують з ними під час відбуття покарання, надають їм різну практичну допомогу.

До контактних груп допускають тих, хто виправдав себе як добропорядний громадянин. Це можуть бути і службовці Мін’юсту, і працівники пенітенціарних установ. Крім того, у ФРН діють піклувальні ради, які зобов'язані допомагати адміністрації пенітенціарних установ у виправних діях до засуджених. Піклувальна рада не повинна залежати від адміністрації в'язниці, тому її представники не входять до ради, тоді як члени ради мають можливість без заборон відвідувати пенітенціарні установи.

До піклувальної ради входять 8–10 авторитетних громадян міста. Це можуть бути члени парламенту, юристи, лікарі, вчителі, бізнесмени, промисловці, робітники. Вони наділені функцією контролю за організацією виконання наказів, працею засуджених і виховними діями соціальних працівників і контактних груп.

Слід відзначити, що особливості пенітенціарної системи Німеччини не тільки відображають принципи, норми і стандарти міжнародних документів у галузі виконання і відбуття покарання, але й самі можуть брати участь у підготовці проекту майбутньої міжнародної конвенції, що регламентує пенітенціарні проблеми.

Серед різних міжнародних спільнот значний інтерес становить створена у 1952 р. Північна рада, до якої входять Швеція, Данія, Ісландія, Норвегія і Фінляндія. Зближення правових систем скандинавських держав, що почалося у 70-ті рр. минулого століття, помітно впливає на їхню законотворчу діяльність. Зважаючи на те, що кримінальне законодавство однієї з провідних країн Північної Ради – Швеції створювалося під впливом Австрійського кримінального законодавства 1803 р., Баварського кримінального законодавства 1813 р. і Прусського кримінального законодавства 1851 р., буде доречно слідом за Німеччиною торкнутися правового регулювання виконання покарань у Швеції та деяких історично пов'язаних з нею країнах.

У Швеції дослідження в галузі права ведуться з початку XVII ст., коли у Стокгольмському університеті у 1620 р. була заснована перша в Європі кафедра національного права. Дослідження у галузі кримінального права увінчалися створенням Кримінального кодексу 1864 р., який діяв рівно сто років. У 1964 р. був підготовлений новий Кримінальний кодекс, який було введено в дію 1 січня 1965 р. і який є чинним і досі.

Деякі автори припускають, що в цьому Кодексі знайшли відображення реформаторські підходи і концепції шведських соціал-демократів післявоєнного періоду. В ньому після коротких Загальних положень іде розділ "Про правопорушення", в якому перелічується склад окремих посягань і визначається відповідальність за замах, підготовку і співучасть, а також обставини, що виключають кримінальну відповідальність. До заключного розділу внесено санкції за вчинені злочини і принципи їх призначення.

Смертна кара у Швеції була відмінена фактично ще у 1921 р., а остаточно як вид покарання – у 1972 р. Тут основними видами покарання, як і в Німеччині, є позбавлення волі і штраф. Позбавлення волі призначається, як правило, за вчинення тяжких злочинів і небезпечним рецидивістам. Стосовно останніх закон передбачає інтернування у спеціальних установах, звідки вони можуть бути звільнені лише за рішенням спеціальної спостережної комісії.

Штрафи стягуються або в певно визначеному розмірі, або у сумі денного заробітку, з огляду на майновий стан засудженого. У різних формах застосовується такий вид покарання, як умовне засудження. Як і кримінальне законодавство Німеччини, КК Швеції також не може охопити усі злочинні дії. Наприклад, відповідальність за автотранспортні злочини, контрабанду, поширення наркотиків, порушення податкового законодавства, як і заходи з боротьби з іноземним тероризмом, додатково передбачені у кримінальних законах. Порядок виконання покарань у виді позбавлення волі та виконання штрафів регламентується спеціальним нормативним актом − Законом про виконання штрафів 1964 р.

Швеція, Норвегія і Фінляндія історично тісно пов'язані, оскільки Норвегія і Фінляндія у певний історичний період входили до складу Швеції. Тому у правовій історії Фінляндії важливу роль відігравав, наприклад, шведський закон 1734 р., підготовлений спільно шведськими і фінськими юристами. Закон обґрунтовано регулював низку галузей права, в тому числі кримінального.

У 1889 р. Сейм Фінляндії прийняв Кримінальний кодекс, в якому знайшли відображення ідеї класичної школи кримінального права. Необхідно врахувати, що, починаючи з 1870 р., процес зближення північних держав, до яких Фінляндія приєдналась у 1919 р., майже не зменшив впливу шведських кримінальних законів. Одночасно з КК 1889 р. був прийнятий закон про виконання покарання. У цей закон вносились зміни, що коригували систему покарань і порядок їх виконання.

Смертну кару за всі злочини було відмінено з 1972 р., хоча смертні вироки за загальнокримінальні злочини не застосовувалися з 1826 р. У 1974 р. каторжні роботи були замінені довічним позбавленням волі або позбавленням волі на строк до 12 років, а за сукупністю злочинів – до 20 років.

З 1921 р. розміри штрафу були встановлені в денних ставках з урахуванням розміру майнових можливостей і доходів засудженого. Протягом 1950–1972 рр. допускалося застосовувати кастрацію до засуджених за статеві злочини. Закон 1932 р. "Про небезпечних рецидивістів (з наступними змінами)" різко ужорсточив відбування покарання цією категорією до введення інтернування на невизначений строк.

Відповідно до Закону про неповнолітніх правопорушників (1940 р.) останні відбувають покарання в установах виправно-виховного характеру. В цілому в країні йде підготовка до реформування кримінально-виконавчої системи. Слід відзначити позитивну роль у профілактиці злочинів прийнятого у 1968 р. Закону "Про алкоголізм" та Закону "Про наркотики" 1972 р.

Як зазначалося, ще однією країною, що входить до Північної Ради, є Норвегія. Після завоювання цієї країни в 1380 р. Данією норвезьке право опинилось під її впливом, однак її правова система склалась, виходячи з національних пріоритетів, і не була залежною ані від англосаксонського, ані від континентального права.

Перший кримінальний кодекс Норвегії був прийнятий у 1842 р. Надалі, як відповідь на вплив соціологічної школи права, був прийнятий КК 1902 р., у ньому всі злочинні дії були поділені на злочини, за які було передбачено кару більш як на три місяці позбавлення волі, і провини.

Крім того, згідно з цим Кодексом застосовуються заходи безпеки до рецидивістів та психічно неповноцінних правопорушників. Для таких осіб передбачається превентивне ув'язнення на невизначений строк або утримання в медичних установах закритого типу. З часом заходи безпеки зазнавали змін у бік пом'якшення. Значну роль у боротьбі зі злочинністю відіграли заходи щодо посилення відповідальності за бродяжництво, жебрацтво, пияцтво. Смертну кару за загальнокримінальні злочини відмінено з 1902 р. за всі злочини – з 1979 р.

Перші кримінальні закони Данії відносяться до 1683 р. КК Данії 1866 р., як і вся система права, являє собою майже самостійний національний варіант, який опинився під впливом цілеспрямованого зближення з правом інших скандинавських держав протягом останніх десятиліть XIX ст.

Не всі галузі права Данії кодифіковані. КК 1930 р. укладався під впливом концепцій некласичної і соціологічної шкіл кримінального права. Використовуючи місцеві умови, у 1954 р. було прийнято розроблений на основі КК 1930 р. Данський КК для Гренландії (до того Гренландія, перебуваючи у складі Данії, користувалася правом внутрішньої автономії). Кримінальний кодекс 1930 р. дозволяв використання кримінального закону за аналогією (широкі можливості суддівської думки).

Він містить заходи покарання, використовуючи їх для деяких категорій правопорушників. Кодекс передбачав примусову кастрацію, яка так і не застосовувалась на практиці. Смертну кару в Данії відмінено у законодавчому порядку в 1978 р.

Данський КК для Гренландії відокремлюється від КК Данії 1930 р. Його структура та обсяг дещо різняться від КК інших країн Північної Ради. Допускається застосування кримінального кодексу за аналогією. КК для Гренландії не встановлює санкції щодо завершення певних злочинів. Правова послідовність злочинів, передбачених КК, визначає примусові роботи без позбавлення волі, штраф, а також заборону жити у певній місцевості. За відсутністю в цьому КК покарання у виді ув'язнення, законодавець, однак, передбачив тримання особливо небезпечного або з досвідом злочинця ізольовано від інших, якщо це потрібно для загальної безпеки, у приміщенні або помірному таборі.

Про Ісландію констатуємо наступне. Попри те, що Ісландія і Норвегія кілька століть перебували під владою Данії й на її території одночасно діяли норвезькі й данські закони, вона зберегла достатньо самостійну правову систему. Ісландія взаємопов'язана з іншими скандинавськими державами, тому частина її нормативних актів відтворює загальні норми та інститути.

В Ісландії діє кримінальний кодекс 1940 р., який, хоча й був підготовлений під впливом КК Данії 1930 р., але є самостійним нормативно-правовим актом. Цей кодекс передбачає виконання покарання за аналогією дій з передбаченими законом злочинами.

Як і в деяких інших КК скандинавських держав, КК Ісландії передбачає два основні види покарань – позбавлення волі та штраф. До заходів громадської безпеки він відносить позбавлення засудженого громадянських прав і конфіскацію майна.

За вказані у законі тяжкі злочини може бути застосовано довічне позбавлення волі. Смертну кару законодавством відмінено у 1928 р., хоча смертні вироки не виконувалися вже з 1830 р. З іншого боку, КК Ісландії не перейняв з датського кримінального законодавства характерний для останнього широкий перелік покарань і заходів безпеки.

Проаналізувавши кримінально-правові засади систем покарання в країнах, які об'єднались у Північну Раду, можна констатувати тенденцію диференційованого підходу до різних категорій правопорушників, серед яких виділяються особи, яких позначено в законі як небезпечні рецидивісти, особи, звичні до вчинення злочину, та інші, потребуючі лікування та лікарняної профілактики.

Узагальнюючи вищевикладене, констатуємо, що системі кримінального переслідування розглянутих країн властивий вияв гуманізму до правопорушників, які не становлять значної громадської небезпеки. Так, до них застосовуються покарання, не пов'язані з ізоляцією від суспільства. Характерною рисою зазначеної системи є також увага до вирішення пенітенціарних проблем в загальному комплексі заходів протидії злочинності.


Література до глави ХІІ

1. Актуальні проблеми сучасної пенітенціарної політики України: Мат. наук.-практ. конф. – Київ, 25-26 травня 1995 р. – К.: РВВ КІВС при УАВС. – 168 с.

2. Гернет М.Н. В тюрьме. Очерки тюремной психологии. –Л.: Юридич. издание Украины, 1930. – 265 с.

4. Малиновський О.О. Радянські виправно-трудові установи порівнюючи з буржуазними тюрмами. – Київ: Друкарня Всеукраїнської Академії Наук, 1928. – 229 с.

5. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р.; Протокол №1 від 20 березня 1952 р.; № 2 від 6 травня 1963 р.; №4 від 16 вересня 1963 р.; № від 28 квітня 1983 р.; №7 від 22 листопада 1990 р.

6. Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина від 10 грудня 1948 р. // Міжнародний захист прав і свобод людини. Зб. документів. – М., 1990.

7. Коментар до Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими / Під ред. П.Г. Міщенкова. – М., 1997.

8. Конвенція про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання в державі, громадянами якої вони є, від 19 травня 1978 р. Ратифікована СРСР 3 квітня 1979 р. Набула чинності 26 серпня 1979 р.

9. Конституція України. Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

10. Кримінально-виконавчий кодекс України. – К.: Атіка, 2003.

11. Кіршенблат С. Тлумачення прав ув'язнених осіб у міжнародно-правових джерелах: Зб. наук. статей / За заг. ред. О. Доброжинського, С. Сворака. – Чернівці, 2006. – С. 94-101.

12. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав громадянина за кордоном: Спеціальна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2006.

13. Карпачова Н.І. Міжнародні стандарти у галузі прав і свобод людини та проблеми їх реалізації в Україні //Право України №4 – 2009. – С.4-22

14. Оніщук М. Проблеми забезпечення прав людини в Україні: від Загальної декларації прав людини – до сьогодення // Право України. - № 4. - 2009. – С. 29.

15. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 19 грудня 1966 р.

16. Міжнародний пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 р.// Міжнародний захист прав і свобод людини. Зб. документів. – М.: Юрид. література, 1990.

17. Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в забезпеченні прав і свобод людини [Текст]: постанова Верховної Ради України від 23 березня 2000 р. № 1592‑ІІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 24. – ст. 193.

18. Рекомендація №К (92) 16. Прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 19 жовтня 1992 р. // Європейські громадські санкції та заходи (мат. семін. слухань 11-12 квітня 2000 р.). – К., 2000. – С.5-25.

19. Стандартные минимальные правила Организации Объединенных Наций в отношении мер, не связанных с тюремным заключением (Токийские правила): Приняты резолюцией Генер. Ассамблеи 45/110 14 декабря 1990 г. // Междунар. акты о правах человека. Сб. докум. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998. – С. 217-225.

20. Яцина І.П. Захист прав людини в умовах позбавлення волі // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. – № 1. – К.: "МП Леся", 1996. – С. 34.

21. Степанюк А.Х., Яковець І.С. Втілення міжнародних стандартів у практику діяльності кримінально-виконавчої системи України: Монографія. – Харків: "Кроссрод", 2007. – 184 с.


Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки

10. Історія міжнародного співробітництва у сфері виконання кримінальних покарань.

11. Зміст пенсільванської та оборнської систем виконання покарань.

12. Система діючих міжнародних актів про поводження із засудженими.

13. Загальна декларація прав людини (1948 р.) як основа розвитку спеціалізованих міжнародних нормативно-правових актів у сфері поводження із засудженими.

14. Зміст і основі положення Європейської конвенції з прав людини щодо забезпечення прав засуджених та ув’язнених.

15. Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими (1955 р.) – основний міжнародно-правовий акт у сфері поводження з ув’язненими та засудженими.

16. Європейські тюремні правила, їх загальний зміст і вимоги щодо умов виконання і відбування кримінальних покарань.

17. Загальна характеристика виконання кримінальних покарань у деяких країнах Західної Європи.

18. Пенітенціарна система Німеччини.

19. Системи виконання покарань скандинавських країн.

20. Система виконання покарань Китаю.

21. Система виконання покарань Японії.

22. Система виконання покарань Індії.

23. Системи виконання покарань в мусульманських країнах.

24. Система виконання покарань США.

25. Система виконання покарань Канади.

26. Система виконання покарань Латинської Америки.

27. Система виконання покарань Росії.