Участь громадських та релігійних організацій у соціально-виховній роботі із засудженими
Досягнення мети виправлення засуджених відповідає моральним і духовним інтересам суспільства, що обумовлює необхідність активної участі організацій громадськості у процесі відновлення засуджених у соціальному статусі повноправного члена суспільства, поверненні їх до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві.
Участь громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань безпосередньо виявляється при реалізації конкретних положень кримінально-виконавчого права, зокрема, режимних вимог. Так, громадськість у складі спостережних комісій бере участь у застосуванні найбільш суворих заходів впливу, що накладаються на порушників режиму, у разі вирішення питань застосування умовно-дострокового звільнення засудженого, та в багатьох інших випадках.
Саме співробітництво громадських організацій з органами і установами виконання покарань здійснюється, як правило, на підставі відповідної угоди.
Таке співробітництво державних органів і громадських організацій у процесі ресоціалізації засуджених до позбавлення волі та дотримання їх прав і законних інтересів у процесі виконання кримінальних покарань – це діяльність, яка здійснюється державними та громадськими інституціями відповідно до компетенції в інтересах окремої людини, суспільства, держави у межах Конституції та законодавства України, міжнародних і європейських норм, спрямована на вирішення проблем юридичного, соціально-медичного, соціально-педагогічного, психологічного характеру засуджених, з метою їх виправлення, ресоціалізації та реінтеграції в суспільство, попередження вчинення ними повторних злочинів [18, с. 149].
Важливість цього інституту зумовлена ще й тим, що участь громадськості у виправленні та ресоціалізації засуджених законодавством України визначено як один з основних засобів виправлення і виховання засуджених.
Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими встановлюють такі вимоги до контактів із зовнішнім світом:
- засуджені повинні мати можливість спілкуватися зі своїми сім’ями, а враховуючи вимоги виправлення, безпеки та порядку – з особами або представниками позав’язничних організацій, а також вони повинні мати можливість бачитися з цими особами якомога частіше;
- для заохочення контактів із зовнішнім світом має бути створена система тимчасового звільнення із в’язниць, яка повинна відповідати цілям виправлення;
- засуджені повинні мати можливість бути регулярно поінформовані про події у світі за допомогою газет, періодичних видань та інших публікацій, радіо або телевізійних передач, лекцій чи будь-яких інших аналогічних засобів, які дозволяються або контролюються адміністраціями установ виконання покарань [18, с. 21].
Як бачимо, стандарти вимагають, щоб засуджений мав змогу спілкуватися не лише з родичами, а й із представниками „позав’язничних організацій”. Як звертають увагу в пояснювальній доповіді до Європейських в’язничних правил, усі заходи, спрямовані на встановлення контактів із зовнішнім світом, є одним із напрямків повсякденної роботи пенітенціарних установ і одним із головних аспектів усієї інформаційно-комунікаційної системи кожної з них. Контакти із зовнішнім світом мають непересічне значення для досягнення цілей сучасних прогресивних пенітенціарних режимів, оскільки вони орієнтовані на мінімізацію наслідків ізоляції. Отже, цей інститут повинен займати центральне місце серед інших засобів виправлення та ресоціалізації.
Також важливим є той факт, що Законом України "Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження або позбавлення волі на певний строк" громадські організації визначені як органи, на які покладається здійснення заходів соціального патронажу щодо звільнених осіб.
Проте, не слід забувати, що представники громадських організацій, здійснюючи свої повноваження, зобов'язані дотримуватись вимог законодавчих актів, що регламентують діяльність органів і установ виконання покарань, а також виконувати законні вимоги посадових осіб зазначених органів і установ. Не допускається втручання громадських організацій в оперативно-службову діяльність органів і установ виконання покарань.
Кримінально-виконавче законодавство містить положення про участь громадськості, яке можна розглядати як додаткову можливість контактів із зовнішнім світом. Але специфіка цих положень в українському законодавстві полягає в тому, що ці контакти спрямовані не стільки на стимулювання адаптаційних здібностей засудженого, скільки на контроль громадськості за діяльністю кримінально-виконавчих установ. У ході цього контролю представники громадськості не мають контактів із засудженим, вони працюють лише з документами і висловлюють свою думку щодо певних юридичних дій адміністрації відповідної установи [1, с. 102].
Крім того, контакти із зовнішнім світом мають стати повсякденною практикою установ, тобто кримінально-виконавча система повинна мати комунікативну спрямованість та зацікавлювати засудженого до спілкування. Чинний КВК України участь громадськості передбачає як елемент певних процедур, які виникають лише за певних обставин та обмежуються процесом погодження та спостерігання.
Велике виховне значення мають зустрічі засуджених із ветеранами війни, праці, відомими людьми, представниками різних релігійних конфесій, а також з колишніми в'язнями, які стали чесними трудівниками і приносять користь суспільству. За допомогою таких заходів у засуджених виховується переконання в тому, що допущені ними помилки можна виправити, а чесна праця – шлях до волі та щастя.
Забезпечення релігійних потреб засуджених, порядок взаємодії з релігійними організаціями регламентовані ст. 35 Конституції України, ст. 3, 5, 21, 24 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» [12, с. 148].
Відповідно до ст. 35 Конституції України, кожний має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи, вести релігійну діяльність. При цьому здійснення цього права може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Велике значення у моральному вихованні засуджених має діяльність релігійних організацій. На сьогодні в установах Департаменту проводять духовну роботу представники майже 40 релігійних конфесій та організацій, зареєстрованих в Україні. Релігійні заходи постійно відвідують майже всі засуджені. У кожній установі обладнано молитовні кімнати, функціонують храми і каплиці. Розвитку корисної ініціативи та творчих здібностей у засуджених, підвищення значення духовних традицій українського народу і християнської культури в моральному вихованні сприяють конкурси художньо-прикладної творчості засуджених на релігійну тематику.
Література до глави VІІІ
1. Андрушко І. Досвід організації соціально-психологічної роботи із засудженими в установах виконання покарань. — К.: Центр “Альтернатива-В”, 2004. — 198 С.
2. Проблеми соціальної адаптації осіб, які відбули кримінальні покарання / За заг. ред. Беци О. В. — К.: Атака, 2006. — 136 С.
3. Глоточкин А.Д., Пирожков В.Ф. Психология состояний человека, лишенного свободы. - М., 1968.
4. Янчук О. Ресоціалізація неповнолітніх, які відбувають покарання // Соціальна політика і соціальна робота. — 2002. — № 1. — С. 75-83.
5. Навіть засуджені мають право на освіту // Львівська газета. – 2006. – 30 серпня. (№ 27).
6. Бодалёва А.А., Жукова В.И., Лаптева Л.Г., Сластенина В.А. Психология и педагогика: Учебное пособие. - М.: Из-во Института Психотерапии, 2002.- 585 С.
7. Зубков А.И., Стурова М.П. Организация исправления и перевоспитания осужденых. - М., 1985.
8. Степанюк А.Ф. Всеобщая декларация прав человека и принцип деятельности органов и учреждений исполнения наказаний // Проблеми законності. – Вип. 36. – Харків: НЮАУ, 1998. – 246 С.
9. Боровська Н. Забезпечення правового статусу засудженого // Юридична Україна. – 2004. – №10.
10. ТрубніковВ.М.Кримінально-виконавче право України: Навч.
посібник. – Харків, 1998 – 228 С.
11. Высотин Л.А. Педагогические основи процесса исправления и перевоспитания осужденных в ИТУ. - М., 1997.
12. Кримінально-виконавче право України: Навч. посібник /Під заг. ред. О.М. Джужи. – К., 2000–275 С.
13. Проблеми пенітенціарної теорії і практики // Бюлетень Київського інституту внутрішніх справ. – 1996. - № .; 1997. - №2.; 1998. - №3.
14. Кирилюк А.В.Обмеження в правах засуджених до позбавлення волі у контексті цілей пенітенціарної діяльності // Актуальні проблеми сучасної пенітенціарної політики України. – К., 1996. – 308 С.
15. Осауленко О.Підзаконне регулювання прав та свобод осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі // Кримінально-виконавча система України: теорія, практика, законодавство. – К., 1994 – 321 С.
16. Кримінально-виконавчий кодекс України. Офіційний текст, прийнятий ВР України 11 липня 2003 року. – К.: Ін Юре, 2004. – 160 С.
17. Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1999 р., № 757 Основи державної політики України в області прав людини // Постанова ВВР України від 11.07.1999. – № 35. – 330 С.
18. Кушніренко О.Г., Слинько Т.М. Права і свободи людини та громадянина: Навчальний посібник. – Харків: Факт, 2001. – 440 С.
Питання до семінарських, практичних занять і самостійної підготовки
1. Правове регулювання і форми участі громадських формувань у діяльності установ та органів виконання покарань.
2. Участь спостережних комісій у виправленні й перевихованні засуджених.
3. Участь служби у справах неповнолітніх у виправленні й перевихованні засуджених.
4. Участь рад громадськості у виправленні й перевихованні засуджених.
5. Інші форми участі громадськості у виправленні й перевихованні засуджених.
Глава IX. Порядок і умови виконання покарань, не пов’язаних із позбавленням волі
КВК України вперше у розділі ІІ закріпив та визначив порядок і умови виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Надаючи оцінку сучасному стану виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, слід звернути увагу на наявність у цій сфері низки невирішених проблем соціального, правового та організаційного характеру.
Серед аргументів на користь призначення покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, слід виділити наступні: відсутність ізоляції засудженого, але присутність каральної функції з боку суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин; дотримання засудженим певних умов відбування покарання; збереження ним певного соціального статусу, сімейних відносин і соціальних зв'язків, професійної кваліфікації; економічна, соціальна та морально-психологічна вигідність.
Таким чином, формування у засудженого загальноприйнятих навичок поведінки дозволяє зробити висновок, що зазначені категорії засуджених мають набагато більше можливостей успішно інтегруватися в суспільство як його повноправні члени. Слід також наголосити, що суди під час призначення таких видів покарань не завжди враховують особу злочинця та інші обставини (криміногенне зараження, відсутність позитивних соціальних зв'язків, постійного місця проживання та ін.), що суттєво впливає на можливість суб’єктам кримінально-виконавчих правовідносин досягти позитивних змін у процесі корекції поведінки, виправлення та ресоціалізації таких осіб.
До покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, відносяться: штраф; конфіскація майна; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службове обмеження для військовослужбовців тощо.