Художні прийоми у соціально-побутових казках та анекдотах

Небилиці

Дещо осторонь від соціально-побутових казок знаходяться також небилиці (інколи їх називають нісенітниці). Через їх специфічні риси дехто із дослідників не зараховує їх до казок, виділяючи в окремий жанр усної словесності. Той факт, що часто небилиці є частиною казкової оповіді (інколи їх називають приказками, тобто передмовами до казки), дає підставу зачисляти їх до казкового епосу.

Небилиці — це твори народної словесності, у яких витворений своєрідний незвичайний, абсурдний світ зі свідомо викривленою «перевернутою» реальністю. Ґенетично вони давніші, ніж соціально-побутові казки, оскільки в ряді чарівних казок спостерігаються елементи нісенітниць: «Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки», «А я там був, мед-палинку пив, нич ся не журив... Далі сів на лушпинку яйця, поплив морем до вітця... Тут лушпинка ся розпала, та й наша казка ся розтала». Свідченням їх давності є і те, що в українській традиції, крім прозових, існують віршовані і навіть пісенні небилиці.

Призначення таких приказок-небилиць ще переконливо не з´ясоване. Існує погляд, що вони не просто втілення народної дотепності та гумору. «Є припущення, що такі твори могли бути пов´язані зі своєрідною мовою, за допомогою якої наші предки намагалися одурити духів — володарів лісу, стихій тощо (згадаємо, що така мова існувала ще відносно недавно у гуртках кобзарів і називалась лебійською»). Недарма в одній із казок старий дід обіцяє дати вогню трьом братам, які заблудились у лісі, лише за умови, що вони розкажуть казку без правди. Тільки наймолодшому вдається розповісти абсурдну небилицю, за що він отримує вогонь і називається наймудрішим. Іншим же хлопцям дід наказує слухатись свого молодшого брата, і з того часу вони виконують цей наказ («Казка без правди»). Тут небилиця виступає своєрідним паролем, сприймається цілком серйозно, як вияв особливої мудрості.

Соціально-побутові казки як твори відносно пізнього походження дещо відходять від умовно-метафоричного, фантастичного сприймання дійсності. Вони більш реалістичні, ніж чарівні казки, але в них світ зображається крізь призму народного бачення та розуміння. Переважна більшість цих казок виявляє гумористично-сатиричне ставлення їх творців до життя, тому основними художньо-стильовими засобами соціально-побутових казок є різноманітні прийоми комізму (від гр. komikos — смішний).

Комізм може бути різним — від посмішки до саркастичного висміювання негативних явищ родинного та суспільного життя. Комізм відрізняє соціально-побутову казку від чарівної, де лише інколи на пізніших етапах її побутування трапляються елементи гумору. Але він стає невід´ємною частиною соціального епосу.

Гумор як різновид комізму виявляється у відображенні смішного — незначних недоліків, вад у людських характерах, стилі поведінки, явищах родинного життя. Він передбачає добродушний сміх над окремими негативними рисами загалом позитивних персонажів та явищ. Щирим народним гумором сповнені казкові оповіді про ледарів, хвальків, балакунів. Сміх слухачів викликають образи впертої жінки, яка ладна втопитись, аби довести своє («Стрижено! Стрижено!»); ледачої невістки, яку вчать працювати («Учи лінивого не молотом, а голодом», «Хто не робить, той не їсть», «Як чоловік кішку вчив працювати»); нерозумного чи нерозторопного чоловіка, що не може дати лад у господарстві («Кому трудніш правитись?», «Як чоловік волів продавав»); спритного та дотепного наймита, селянина, винахідливу жінку, яка прагне позбутись своїх залицяльнииків.

Іронія (від гр. еігопеіа — лукавство, глузування, удавання) — це засіб, що будується на основі замаскованої насмішки, у якій виражається глузливо-критичне ставлення до людини, предмета чи явища. Іронічними є серйозні слова, у яких криється прихований зміст, підтекст яких полягає у протилежному до сказаного. Наприклад, у казці «Про попа, наймита і пса Муцика» піп віддає свого пса до школи у Львові, де той повинен навчитись писати, читати, говорити «по-вченому». На розпитування попа про справи Муцика наймит Олекса серйозно відповідає: «Ой отче, та він не лише вміє писати, а й говорити по-латинськи навчився», «Ой, ой отче, як пес змудрів! Я прийшов, а він зі мною привітався і просив вам уклін передати». А після пропозиції попа взяти гроші, щоб завести Муцика з учителем до ресторану, Олекса говорить: «Отче, ви дуже добрі і щирі. Треба їх почастувати». Усі фрази є прихованим глузуванням із дурного попа, його безглуздих вчинків та марнотратства.

Ще гострішим викривально-сатиричним засобом, що широко використовується в соціально-побутових казках, є бурлеск. Бурлеск (від італ. burlesque від burla — жарт) — вид комізму, де свідомо створюється невідповідність між змістом та формою, тобто серйозно говориться про смішне, або смішно про серйозне чи навіть трагічне. Народний епос сповнений бурлескних картин: наймит топить пана з родиною, відправляючи їх на той світ «в гості до дідича» («Як Іван водив панів на тамтой світ»); слуга, з метою збагачення тричі викопує покійну тещу пайового брата, прилаштовуючи її у найабсурдні-ших ситуаціях — з лопатою в руках серед пшениці; у панській кожушанці з повними жменями грошей у скрині, чим викликає жах людей, які вірять, що вона повертається з того світу («Два брати»).

Нерідко, як в останньому випадку, бурлеск досягає рівня гротеску. Гротеск (від франц. grotesque — химерне), незвичайне, де передбачено поєднання комічного з трагічним, поетичного з грубо натуралістичним, огидним. Наскрізь гротескною є казка «Бідний Іван і попадя». Тут попадя хоче позбутися своїх коханців, щоб не дізнався чоловік, і вирішує зробити це руками Івана, який прийшов найматись на роботу. Отруївши і зав´язавши у мішки, вона по черзі дає ношу наймитові, наказуючи втопити в річці, говорячи, що це — мертвий батюшка, остання воля якого була бути похованим у річці. Щоразу, коли Іван повертається, попадя дає йому наступний мішок, кажучи, що піп повернувся. Втопивши останнього полюбовника, Іван зустрічає батюшку, вигукує: «А, так я тебе ношу однією дорогою, а ти тікаєш додому другою», і топить його, повісивши камінь на шию.

Не менш поширені в народній прозі такі сатиричні прийоми змалювання явищ як пародія (від гр. parodia — пісня навиворіт, переробка на смішний лад) та карикатура (від італ. caricatura, від сагісаге — перебільшувати, перевантажувати). Вони є смішним уподібненням, розгорнутим зображенням гостро викривального характеру, де явище навмисне перекручується, його негативні риси гіперболізуються, непомірно перебільшуються. Український соціально-побутовий епос, як і фольклор інших слов´янських народів, перепов нений пародіями на різноманітні соціальні явища — несправедливий суд, підкупне чиновництво, лжесвященство, лженауку тощо. Сміх виникає внаслідок викриття внутрішньої слабкості зображуваного.

Ці прийоми побудовані на основі надмірної гіперболізації — зу-мисного перебільшення вад та недоліків, які висміюються. Усі вони можуть сягати рівня абсурду (від лат. absurdus — безглуздий), за допомогою якого підкреслюється алогізм, безглуздість дій, вчинків чи ситуацій; або набирати форми буфонади (італ. buffonata — блазнювання). Наприклад, у казці злодій виряджається ченцем, і, опинившись на місці вкраденого коня, каже господареві, що це він був зачарованим за гріхи конем, і той щиро вірить, відпускає його; а, побачивши свого коня на ринку, співчуває нещасному ченцеві, що знов прогрішився («Злодій ченцем нарядився»). Абсурдними є дії, вчинки та ситуації: «Потенційно все, що відбувається, могло би мати місце. Але події, про які розповідається, настільки незвичайні, що фактично ніколи не могли відбуватися в дійсності, і саме цим вони збуджують інтерес, і на цьому будується їх комічність».

Є у народних соціально-побутових казках і ряд художніх засобів, не пов´язаних із комічною формою зображення. Вони частіше зустрічаються в серйозних епічних творах повчально-дидактичного та притчевого характеру. Окрім традиційних епітетів, порівнянь, паралелізмів, часто зустрічаються уособлення (персоніфіковані образи Долі, Злиднів, Біди, Чуми тощо). Метафори творяться у розгорнутому вигляді картин образів-персонажів. Такими є Сліпа Правда, якій викололи очі злі люди («Казка про Правду та Кривду»); украдене Щастя, яке негідник забирає з хорошої сім´ї («Украдене Щастя») тощо. Подекуди зустрічаються навіть окситорони (зокрема назва казки «Про бідного багача»). Усі ці засоби дають приклади різнобічного сприйняття дійсності, збагачують народнопоетичне мовлення, сприяють слухачам у кращому засвоєнні елементів народної моралі, філософії, психології. Згодом з усної народної творчості вони переносяться у писемну літературу.

10. Зв´язок соціально-побутових казок з іншими жанрами усної народної творчості

Хоча соціально-побутові казки є виявом казкового народного епосу, проте вони більшою мірою пов´язані з неказковою прозою: «За своєю природою казка є досить характерним жанром фольклору; вона щільно примикає до інших різновидів народної оповідальної творчості, насамперед до легенди, переказу, оповіді, які, як відомо, особливо тісно пов´язані з конкретною історією, реальним життям і побутом їх творців. Художні образи казок, психологія характерів, ситуації, художні деталі казкового епосу в своїй основі завжди глибоко самобутні й історично конкретні, бо ж вони у специфічній художній формі відбивають життя, погляди, смаки та сподівання певного народу у певний час його історії».

До анекдотів вони близькі тематикою та сюжетами. З народними оповіданнями їх споріднює подібність відтворення життя, побуту, народних характерів, випадків та ситуацій. В обох жанрах зустрічається подібне коло персонажів, виявляється однакове ставлення до них. Якщо анекдот є короткою сценкою, вихопленою із соціально-побутової казки, то казкова оповідь, — відповідно — поєднанням кількох анекдотів. Функціонально схожими в них є мова та засоби комізму.

Демонологічними мотивами та образами соціально-побутові казки перегукуються із бувальщинами. Глибиною роздумів та вираженням певної морально-етичної ідеї деякі з творів схожі до притчі.

Відмінною ознакою соціально-побутової казки від неказкової прози є її спрямованість на вимисел. Якщо події легенди, бувальщини, народного оповідання, переказу подаються як ймовірні чи можливі, то у вигадці казкової оповіді не сумнівається ні її оповідач, ні слухач. Казці більшою мірою, аніж неказковим жанрам властива розважальність.

Існує певний зв´язок цього жанрового різновиду з іншими групами казкової прози. Від тваринного епосу в них залишились образи помічників — представників світу природи; від кумулятивних — ряди послідовних зустрічей чи нагромадження подібних ситуацій; від чарівних — елемент незвичайності. Про певну близькість соціально-побутових казок до чарівних свідчить ряд спільних мотивів: мотив дороги, мотив двобою, мотиви загадування загадок, навчання незвичайного ремесла, роздоріжжя, побратимства та багато інших.

Відображенням життя та характеру різних суспільних верств, комізмом побутових ситуацій соціально-побутові казки дещо споріднені із групами лірики — соціально-побутової, родинно-побутової, особливо з жартівливо-гумористичними піснями. У них також широко використовуються народні приказки та прислів´я, загадки, афоризми, привітання, прикмети, прокльони і т. ін.

Жанр соціально-побутової казки — важливий елемент сміхової культури народу. Вона стала джерелом сюжетів, тем, мотивів та образів народних театрів, артистів-скоморохів, творчості мандрівних дяків, що запозичили з казкового епосу засоби комедійного освоєння дійсності, сатиричний погляд на різноманітні явища життя.

Отже, соціально-побутові казки — важлива складова системи усної словесності. Вони продовжують українську епічну традицію і фіксують елементи народної філософії, психології, соціології та етики. Вони стали головним джерелом творення новітньої писемної літератури (з якої теж запозичували образи, теми, засоби), у чому виявляється їх важливе значення для розвитку і української народної творчості, і художньої писемності.

11. Зв´язок народної казкової прози з художньою літературою, збирання та дослідження казкового епосу

Мотиви казок зустрічаються вже в проповідницькій і полемічній літературі як ілюстрації до дидактичних та моральних настанов, зокрема у творах І. Вишенського, І. Галятовського, А. Радивиловського, Ф. Прокоповича. З казковою прозою споріднена творчість Г. Сковороди: «Басни Харьковские» перегукуються зі звіриним епосом. Казкові мотиви поширені і в новій літературі. Так, в «Енеїді» І. Котляревського Енеєві допомагають чудодійні предмети-помічники: гілка золотої яблуні відкриває шлях до пекла; зустріч Енея з Сівіллою відбувається у стилі народного епосу традиційної картини зустрічі героя з Бабою-Ягою у хатці на курячій ніжці, в оповіді автор вводить казкові формули: «Не так то робиться все хутко, / як швидко оком ізморгнеш / або як казку кажеш прудко» тощо.

Широко ерудована в казковому епосі (і не тільки українському) Марко Вовчок здійснювала обробки народних казок, стилізувала оригінальні твори під казки: «Кармелюк», «Невільничка», «Дев´ять братів і десята сестриця Галя», «Ведмідь», «Чортова пригода» та ін. Казковим сюжетом вона скористалася й при написанні повісті «Маруся». Соціально-побутову казку антиклерикального змісту «Не поділили» авторка вводить у четвертий розділ роману «Записки причетника» «Праздник Пасхи и неистовство Софрония».

Переробкою народної казки «Семилітка» є п´єса М. Костомарова «Загадка»; цей жанр представлений у доробку М. Шашкевича («Олена»). Віршовані переспіви народних творів склали «Книгу казок віршем» Б. Грінченка(«Дваморози», «Снігурочка», «Сопілка», «Сірко», «Три бажання»). Поетичне опрацювання казок здійснював також І. Манжура (поеми-казки «Іван Голик», «Трьомсин богатир» та прозовий твір «Червоний горицвіт», і небилиця «Як ми з дідом багатіли, а батька ще на світі не було»). С Руданський використав мотиви слов´янських казок для створення поеми-казки «Цар-Соловей», в його доробку є також чимало небилиць.

Казкові сюжети використав О. Олесь у драмах «При світлі ватри», «Ніч на полонині». З цими творами перегукується п´єса С. Черкасенка «Казка старого млина». Поетичні віршові переспіви здійсни яйП. Тичина (у поемах «Івасик-Телесик», «Дударик», вірші «Кожум´яка»), Н. Забіла («Сорока-білобока» таін.), Л. Первомайський («Казка про Івана Голика»), Є. Фомін («Івасик-Телесик»), А. Шиян («Казка про білочку-мандрівочку» та п´єса «Котигорошко»); казкові мотиви у своїх поезіях використали В. Сосюра, М. Рильський, О. Стефанович та ін.

Серед письменників діаспори до казки звертався В. Королев-Ста-рий, який у 1917—1919 pp. видав у Подєбрадах збірку «Для дорослих казки та легенди» та книжку казок «Нечиста сила».

Елементи казкових сюжетів використав І. Кочерга у драмах «Песня в бокале», «Дівчина з мишкою», «Фея гіркого мигдалю», «Алмазне жорно»; казковий колорит має політично-історичне оповідання М. Хвильового «Кіт у чоботях», казковою алегорією пройнята трилогія А. Головка «Три брати» та поетична сатира В. Симо-ненка «Цар Плаксій та Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки».

Притчі і притчевість теж поширені в українській літературі, починаючи від давніх літописів. Цю форму використав Г. Сковорода у збірці «Басни Харьковские», немовби ілюструючи свої філософські трактати. Власне притчами є його твори «Вдячний Еродій» та «Вбогий Жайворонок». Народна притча лежить в основі повісті Г. Квітки-Основ´яненка «Перекотиполе». Елементи притчевості спостерігаємо у прозових російськомовних баладах Л. Боровиковського «Великан», «Две доли» та ін. Цикл «Притчі» вводить І. Франко у збірку «Мій Ізмарагд» («Притча про красу», «Притча про життя», «Притча про смерть», «Притча про віру»). Казково-притчева форма «Казки про смутного чоловіка» В. Самійленка та «Притчі про правдиве життя» І. Крушельницького; поезії «Три сини» П. Тичини. Цей жанр посідає особливе місце у творчості В. Петрова (Домонтовича), що яскраво виявляється у філософській притчі «Апостоли» та оповіданнях «Розмови Екегартові з Карлом Гоцці». Притчевість є Характерною рисою філософської химерної прози 20 ст. (зокрема В. Шевчука «Дім на горі», «Птахи з невидимого острова», «Сповідь», «Місячний біль»).

Народні анекдоти увійшли у давню літературу як інтермедії та інтерлюдії до драм. Пізніше їх опрацьовували П. Білецький-Носен-Ко в байках (наприклад, «Жінки да тайна», «Зелена корова», «Три бажання»); Г. Квітка-Основ´яненко — в оповіданнях «Салдацький патрет», «Пархімове снідання», «Мертвецький Великдень»; І. Котляревський — у водевілі «Москаль-чарівник», Б. Грінченко («Чернець»), Л. Глібов («Пеня»). Найширше анекдоти представлені у творчості С. Руданського («По чому дурні», «Пан і Іван в дорозі», «Добре тор. гувалось», «Чи високо до неба», «Варена сокира», «Циган на сповіді», «Піп і чужа молодиця», «Найкращий сон» та ін. зі збірки «Співомовки»). Мотиви народного гумору використали В. Саміиленко у сатиричних поезіях «Мудрий кравець», «Невдячний кінь», «Ода індику», «Сміливий чоловік», «Новий заєць на вловах», В. Петров (До-монтович) у замальовках «Дивна історія», «Я й мої черевики», «Курортна пригода», та ін.; О. Вишня та П. Глазовий. Жанр народного анекдоту до сьогодні залишається невичерпним джерелом творчості українських гумористів.