Система прадавніх культів як основа виникнення чарівної казки

Уже було стисло окреслено зв´язок між міфологічними віруваннями та казковим епосом. Культові елементи у структурі чарівних казок вказують на їх витоки з праслов´янської міфології. Тотемні вірування в композиції чарівної казки виявилися зокрема у її зв´язку з культами дерев, тварин, птахів тощо. Вони становлять основу побудови казкової дії або простежуються на рівні мотивів, образів.

Так, у казці «Дерево до неба» сюжетна дія розгортається навколо незвичайного дерева, що гіллям сягає неба, пов´язуючи земний і небесний світи. Воно росте в царському саду поміж прекрасними квітами, але жодна людина ніколи не бачила його верхівки. Змій з небесного царства, яке знаходиться у гіллі дерева, викрадає царівну, і цар посилає своїх слуг та добровольців визволяти принцесу. Але ніхто з них не може вилізти до гілля, і лише головному героєві через особливі вміння та поради тварини вдається дістатись змієвого царства, перемогти змія і звільнити царівну. У казці події розгортаються на ляху центрального персонажа — спочатку догори по дереві, поки герой добирається до першої гілки, потім — до листя; нарешті — у ебесному царстві, в якому як і на землі є ліси, поля, моря.

З міфом про світове дерево перегукуються мотиви й інших казок. Як у «Казці про Кощія Безсмертного, Івана-царевича та Булата-молодця»: «На морі, на окіяні, на острові Діяні... є дуб, а під дубом сундук, а в тім сундуку заєць, а у зайці качка, а у качці яйце, а у яйці смерть». Мотив смерті, що знаходиться на древньому дереві, (що уособлює верховного жерця як дух лісу) також поширений в українському народному епосі. Його можна трактувати крізь призму досліджень Дж.Дж. Фрезера «Золота галузка» як символ передачі влади від старого жерця чи царя новому, який переміг у поєдинку, що су проводжується одруженням переможця з дочкою свого попередника. В народних чарівних казках прадавнє дерево знаходиться в гущавині лісу, на острові серед моря чи перед царським палацом (цим мотивом образ дерева перегукується з відповідним із колядок). Завжди незвичайне, воно відіграє важливу роль у фабулі. Часто в його корінні криється скарб, якого ніхто не може дістати: «Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є в цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незлічений. І оголосив король: «Хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства відпише і дочку свою заміж оддасть. Та тільки хто не брався — ніхто не може того дуба зрубати». («Козак Мамарига»).

Культ рослинності простежується і в інших образах — незвичайної рослини, що виростає до неба, по якій герой лізе вверх, дістає чарівний млинок, що сам пече млинці («Чарівний млинок»); розрив-трави, яка всі замки відмикає («Казка про Кощія Безсмертного, Івана-царевича та Булата-молодця»); чарівної горошини, з´ївши яку жінка народжує незвичайного хлопчика, що росте не по днях, а по годинах («Котигорошко») та ін. З культами рослин та землі пов´язані казкові образи незвичайного дрімучого лісу, чарівного саду, який родить срібні, золоті та діамантові яблука; поля золотої пшениці.

Тотемічні погляди в чарівних казках відлунюють в образах незвичайних тварин, птахів, риб, комах. Вони також виступають захисниками та чарівними помічниками головного героя, який, у свою чергу, знає таємниці природи, нерідко розуміє мову звірів та птахів, уміє поводитися з лісовими, морськими чи повітряними мешканцями. Наприклад, Іван Голик закликає супутників зупинитись на шляху, щоб дати дорогу мишачому війську, дозволяє комариному війську напитись з нього крові, купує в рибалок щук і випускає їх у море; і від усіх згодом отримує допомогу («Іван Голик і його брат»). У багатьох творах головний герой здобуває владу над певним представником природи через шерстинку, риб´ячу лусочку, крильце комахи тощо. За законами гомеопатичної магії за допомогою цих речей персонаж викликає необхідного йому помічника (напр., підпаливши пір´їну, потримавши крильце над вогнем, чи потерши луску об себе).

Іноді головний герой чи героїня народної казки отримує чарівну тварину-помічника у спадок від померлих батьків. Так, сирітці із казки «Золота яблунька» допомагає мамина корівка, яка вміє розмовляти людським голосом. Вона наказує дівчинці зайти в її вушко, де та знаходить все необхідне — їжу, полотно і т. п. У подібних образах відбиваються прадавні уявлення про посмертні перевтілення предків у тотемів. Чарівні тварини продовжують допомагати власникам і після своєї смерті. Корівка, знаючи, що її вб´є зла мачуха, наказує дівчинці посадити кісточки в землю, з яких виростає золота яблуня, що приносить сирітці щастя. У «Казці про гоніння мачухи» корова радить дівчинці взяти після смерті її кишки і помити в річці, що натякає на давній обряд гаруспікації (ворожіння на внутрощах). В іншій казці, з´ївши незвичайну рибу, царівна народжує сина, а з риб´ячих кісток, посаджених в землю, виростає незвичайний меч. У багатьох інших казках частини тіла вбитих тварин чи птахів зберігають магічну силу.

Неабиякого значення в українських казках набуває образ великого птаха — грифа, орла, коршуна, яструба. Він має здатність у кігтях чи на крилах переносити людину в потойбіччя (інше царство, винести на недосяжну скелю чи на далекий морський острів). Підставою цього мотиву є вірування, що птахи забирають померлих людей у вирій. Часто для того, щоб птах переніс героя в інше царство, той мусить зашити себе в шкіру тварин (як це робили з покійниками). У казці «Коли має бути чоловік щасливим» головного героя зашивають у шкіру вбитого коня, після чого «раптом із високої скляної гори злетів страшний птах — такий великий, як сам кінь, а, може, ще й більший. Він схопив убитого коня, у котрому був зашитий кочіш, і полетів знову на скляну гору. Там розірвав пазурами здобич і з кінського черева випав чоловік». Головний герой казки «Яйце-райце» вигодовує м´ясом пораненого орла, який згодом допомагає своєму рятівникові. Орел як представник небесної стихії постає посередником між світами — землею та небом. Особливого значення цей мотив набуває в образі Жар-птиці, що є втіленням магічної сили й допомоги чарівного тотема («Про Жар-птицю»). Цей птах поєднує елементи різних стихій — землі, повітря, вогню, сонця і здатен виконувати будь-які завдання.

Прадавні уявлення про тотемного предка-помічника в народних казках по-своєму виявляються в зображенні чарівного коня. Він, як і інші диво-помічники (вовк, гриф) сприймається хтонічною істотою і має безпосередній зв´язок із царством мертвих. Через важливу роль, яку виконувала ця тварина в язичницьких капищах та системі ритуально-магічних дій, образ незвичайного скакуна став втіленням надприродної сили, що виходила з поєднання усіх стихій. Дивний кінь є водночас представником земного царства («копитами землю б´є», «по коліна в землю вріс») і небесного («летить понад горами, понад лісами, копитами землі не торкається», «на чолі зірка горить»); він знайомий з морем, може бігти по хвилях; причетний до вогняної стихії — «їсть жар, полум´ям дише, з ніздрів валить дим, з-під копит іскри сипляться». Кінь є найкращим помічником героя у будь-якому випробуванні, володіє більшою мудрістю, ніж людина, надзвичайною магічною та фізичною силою. У казці «Іван — мужичий син» цар видає наказ знайти коня, «що жар їсть, полум´я п´є, а як біжить — на дванадцять верств земля гуде і листя на дубах осипається». Маючи такого коня, герой стає непереможним у будь-якій битві. І лицареві доводиться пройти немало випробувань, щоб здобути його.

Інколи тварина-помічник народжується в один день зі своїм володарем або зустрічає лицаря на дорозі. Часто герой викрадає чарівного скакуна, підстерігши його на полі чи в лісі, або у володіннях свого супротивника. У казці «Дерево до неба» лише кінь, схований у змія, має над ним владу, тому змій мучить цього коня. Іванові достатньо раз нагодувати коня полум´ям та жаром, щоб до нього вернулась його магічна сила, і він переміг змія.

Подекуди цей образ постає не просто незвичайним, а найкращим із чарівних, і прикликати цього коня можна лише магічним способом: «Як тобі їхати в Шовкову державу, то не вибирай з-межи сих коней, а іди у пивницю й побачиш там коло дверей мідяний батіг. Візьми його й серед двору лусни! На се із поля пригримить табун коней. Всі будуть чарівні. Але ти із них не вибирай. Пусти їх до стайні, а позаду буде шкандибати сухоребрий кривак. Того собі й візьми. Той тебе і понесе в Шовкову державу» («Шовкова держава»). Фізична немічність чудо-скакуна підкреслює думку, що його сила — у магічному вмінні. У деяких казках перед тим, як вирушити в дорогу, лицар здійснює зі своїм конем певні ритуали: годує вночі на пшеничному полі, викупує кілька ночей у трьох росах тощо, адже для того, щоб подолати межу між світами, коневі необхідна особлива сила, отримати яку можна за допомогою магії. Винятковість цієї тварини підтверджується особливістю його масті, і тим фактом, що в нього в підковах діамантові вухналі, і йому призначена особлива збруя: «...поспитай царя, де є моя збруя — сідло і узда, що двадцять п´ять років не були на мені». Те, що цього коня використовують лише в окремих випадках, уподібнює його до сакральних жеребців з язичницьких капищ. Лише такий кінь міг добігти до Шовкової держави (як дізнаємося з казки, інші коні не добігали навіть до півдороги). Країна, в яку потрапляє герой на диво-коні, сприймається як потойбіччя — її відділяє від світу живих не лише величезна відстань, а й надзвичайно висока скляна гора, там все зроблено із золота. І нікому звідти не вдається повернутися. Лише чудо-кінь виносить героя назад у світ живих.

Як вказує Л. Дунаєвська, «...походження образу коня дослідники пов´язують не лише з його господарською роллю, а й з релігійними уявленнями про службу в потойбічному світі, для чого й ховали коня разом з покійниками».

У зв´язку з цим ще одним цікавим персонажем чарівних казок є кінська голова, що може з´являтись у лісі, допомагаючи своїм прихильникам і завдаючи шкоди противникам («Кобиляча голова»). Цей персонаж може інтерпретуватись давніми уявленнями про те, що саме в голові знаходиться душа.

Дослідження прадавніх язичницьких звичаїв дає можливість пояснити частий казковий мотив перетворення людини в тварину чи пташку і навпаки. За свідченням дослідників-етнографів, жерці (члени їх родини та прибічники) жили за своїми законами, один з яких забороняв їм показувати своє обличчя. Тому існувала спеціальна верства людей, які виготовляли для жерців маски тварин, одяг зі шкір. За допомогою цих речей вони «перевтілювались» у відповідних істот (згодом маски збереглися як елементи ритуальних дійств з нагоди окремих свят чи, зовсім втративши магічну функцію, стали атрибутами маскарадного костюма). Такі ж перевтілення відбувались і в середовищі «звіриних союзів», члени яких повинні були ходити зодягнені лише у шкіру тварини-тотема (не маючи права її знімати) і повністю наслідувати її поведінку, повадки. Тому часто в образах диво-тварин (таких як залізний вовк чи собака-охоронець) можна вбачати перевтілених представників «звіриних союзів».

Прихильники міфологічної школи вказують на тісний зв´язок цих мотивів з прадавньою міфологією. Зокрема М. Чумарна зазначає: «Образ Дани — богині земних вод і всіх земних стихій доносить нам казка «Царівна-жаба». Як вона вмивається росою — дощик накрапає, як одягає золоте вбрання — блискавиці крешуть, а як У золоту бричку сідає — могутні громи б´ють. Хто ще може мати таку силу, як не земноводна володарка?».

В українському народному епосі поширеними є казки про дівчину-тварину чи пташку («Царівна-жаба», «Біла льошка», «Дівчина-пташка», «Про жінку, що уткою зробилась», «Кривенька качечка» та ін.); та про хлопця-тварину («Жених жаба», «Про дивовижного чоловіка-гору», «Про вужа-царевича та вірну жону»). Головні персонажі цих творів вважаються тваринами, але мають здатність на деякий час ставати людьми. Наприклад, Царівна-жаба, виконуючи завдання тестя, поки спить її чоловік, випікає коровай, тче рушник, вишиває сорочку. При цьому обов´язково акцентується на магічній силі героїні. Усе, що вона робить, свідчить про її надприродні можливості: на рушнику, який вишила, сяє сонце, місяць і зорі, на короваї — випечені міста з палацами і птахами на них; танцюючи на бенкеті, вона вино, вилляте з рукава, обертає на озеро, а кістки — на живих лебедів.

Такий образ непоодинокий: дочка морського чуда Варвара-краса із однойменної казки вміє ткати очима, перетворюватись у тварин; царівна при втечі від змія перетворює себе і нареченого у пшеничне поле з дідом, у старий замок з вартовим, у море з рибою тощо («Яйце-райце»); дівчина-пташка робить кросна, що самі тчуть чудо-покрівці. Магічна сила головної героїні підтверджується тим, що вона постає повелителькою світу природи: свистом скликає змій, які їй виконують всю роботу, знається з мешканцями лісу, повітря, моря тощо. Незвичайними є й ті героїні, які живуть у лісі в домі молодців, мисливців, розбійників чи братів (чоловічих військових чи звіриних громад). В. Балушок висловлює думку, що «дівчата, які жили в будинках «вовчих» союзів, вважалися жрицями жіночої богині... що в багатьох народів була особлива «діва-войовниця», якою може бути давньослов´янська Мокош».

Винятковість героїні підтверджується не лише її надприродними здібностями, а й замкненим способом життя. Вона часто посаджена у темницю чи високу вежу, палац на скелі чи острові посеред моря, що, як вказує Дж. Фрезер, є ознакою царської спадкоємиці, яка утримувалась в ув´язненні з метою опіки та охорони. Так, змієва дочка у казці «Яйце-райце» замурована у стовпі, але за те, що головний герой одружився з нею, допомогла йому магічною силою витримати всі випробування.

У чарівних казках представлені й інші культи. З поклонінням землі пов´язані такі найпоширеніші мотиви: меч чи інші речі, що виростають з-під землі, або ж підземні скарби виявляються чарівними; з-під землі з´являються диво-чарівники, а противники провалюються крізь землю. Іноді змальовується й підземне царство — «От як повів його Ох та й повів, аж на той світ, під землю, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої; а в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано — все, все... А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута... Мавки подають йому страву — і страва зелена» («Ох»). Ох — володар підземного царства — виступає водночас володарем лісу.

Земля у казках додає сили. Ілля з «Казки про Іллю Муромця та Солов´я-розбійника» в час смертельного поєдинку згадує слова: «Скільки на землі лежатимеш, стільки сили набиратимешся». От цар Калін його до землі притискає, а Ілля лежить собі й думає: «Гай-гай, притискай, притискай!» Та все стає сильнішим та сильнішим».

Чарівна не лише земля, а й урожай, який вона родить: поля золотої чи білоярої пшениці є місцями, де гуляє вітер, прилітає Жар-птиця їсти зерно чи випасається золотогривий кінь («Про двох братів і пшеницю, що двічі на рік родила»).

Земля теж постає межею між світом живих та мертвих: герой іде дорогою, «...коли дивиться, аж земля завалилась — нікуди далі йти. От цар звелів зробити собі ланцюг, та такий довгий, щоб на той світ дістав...» («Про того царя, що був під землею»). У потойбіччі він бачить світ підземного змія, подібний до наземного — там теж є дерева, тварини та птахи, падає дощ, але звідти неможливо повернутись. Межею у казках постає також місце, де сходиться «небо з землею».

У чарівних казках карпатського регіону поширені елементи культу гір. Тут зустрічаються незвичайні мідні, срібні, золоті, скляні чи кришталеві гори, що розмежовують царства одне від одного («Таємниця скляної гори»). Так, у казці оповідається, що за скляною горою знаходиться держава, «де вітер не довіває, де сонце не догріває, де птахи не долітають» («Про двох братів і пшеницю, що двічі на рік родила»). Вершина, якої ніхто не бачив, теж виявляється потойбічним світом. Такими мотивами ці гори дуже нагадують похоронні кургани. Герой казки «Про гору, що верхом сягала неба» після важких випробувань, «думав, що помер і вже попав на другий світ», а виявилось, що він опинився на таємничій горі, на вершині якої ріс дивний сад з птахами, чарівним колодязем та деревами, на яких росли плоди «в сто разів добріші, смачніші тих, що на землі». Ця гора була настільки високою і далекою від світу людей, що з неї землі навіть видно не було.

Риси культу води постають у мотивах мертвої, живої та цілющої води (перша — вмертвляє; друга — оживлює, навіть, коли покропити нею, зрощує куски порубаного тіла; третя — зціляє рани). «Безногий суху паличку в воду встромив, а вона враз розпускатися стала, зазеленіла вся. Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив з руками, а безногий ускочив і вискочив з ногами» («Іван Голик і його брат»). Поширений образ молодильної води: «В одному краї царював ста-рий-престарий цар. А йому приснилося, що там і там, у дворі одної осиротілої принцеси, є такий колодязь, що хто з нього нап´ється і ще помиється водою, стане таким молодим, якби йому було лиш двадцять років» («Колодязь із молодильною водою»). Головний персонаж казки «Про гору, що верхом сягала неба», напившись води з криниці у гірському саду, почав розуміти мову звірів, птахів, комах — усього живого; а герой «Казки про Іллю Муромця», напившись води від старців, відчув таку силу, «що коли б у сиру землю встромити кільце, то взявся б за те кільце та всю землю й перекинув би». У народних казках часто зустрічаються образи чарівного джерела, напившись з якого, герой стає твариною; та чарівної криниці, стрибнувши в яку, можна потрапити в царство морського царя.

У чарівних казках велика увага приділяється небесним світилам та природним стихіям. М. Костомаров вказував на дуже древній міфологічно-казковий мотив, за яким Іван йде шукати сонце, щоб розпитатись, чому воно міниться три рази на день. Прийшовши у Сонцеву хату, він від Сонцевої матері отримує відповідь: «Є в морі прекрасна Анастасія: коли я зійду, вона на мене бризне водою, я засоромлюсь і почервонію; коли ж я зійду на висоту і погляну на весь світ, мені стане весело; а коли заходжу, Анастасія знову бризне на мене морською водою, і я знову почервонію». Дослідник стверджував, що образи Сонцевої матері та Сонцевої коханої наближають цей твір до міфічної оповіді.

У багатьох творах сонце, місяць та зорі постають як священні, за них ведеться боротьба між різними силами (як у казці «Про легіня, що повернув людям сонце, місяць і зорі»). Герої казок, опинившись у безвихідному становищі, звертаються за порадою до природних стихій, ідуть шукати їх житло, гостюють у них. Дівчина із казки «Про сімох братів-гайворонів та їх сестру» заходить по черзі у доми Місяця, Сонця та Вітру, де з господарями їй допомагають зустрітись Місяцева мати, Сонцева мати та Вітрова мати. Місяць, Сонце та Вітер дають дівчині поради і допомагають знайти братів.

Пізнішими нашаруваннями є також поява в структурі чарівних казок образів міністрів, генералів, полковників, купців, графів, князів та ін., пов´язаних із суспільно-історичним розвитком.

Впливи на розвиток чарівної казки різних історичних обставин та умов розвитку суспільства, народної свідомості — цікава проблема, ще вичерпно не вивчена. Вона потребує досліджень фахівців етнографії, етнології, етнопсихології та ін. Безумовно, з текстів казок неможливо відтворити суспільного та життєвого укладу наших далеких предків, але без знання цих елементів важко знайти пояснення багатьох казкових компонентів на рівні тематики, мотивів, художньо-образної структури. Зводити такі пояснення лише до сфери людської уяви та фантазії неправомірно і безпідставно.