Централізований (імперативний) і децентралізований (диспозитивний) метод

Імперативний метод регулювання, характерний для публічно-правових галузей, притаманний і кримінальному, і адміністративному, і фінансовому праву. Але тільки у останньому він одержує галузеву специфіку, залишаючись за своєю природою імперативним.

Метод фінансово-правового регулювання припускає нерівність суб'єктів відносин, що забезпечує надзвичайне становище і роль держави. Він виявляється у владних розпорядженнях, наказах одним суб'єктам з боку інших, що представляють державу, органи самоврядування. Владність як зміст методу фінансово-правового регулювання має особливості, які і реалізуються в імперативних розпорядженнях у галузі фінансової діяльності держави: а) перевага у фінансово-правовому регулюванні позитивних зобов'язань. Держава, видаючи владні розпорядження, зобов'язує суб'єктів до їх виконання (причому нерідко в однозначній формі); б) метод владних розпоряджень виступає як імперативний, коли суб'єкти фінансового права виконують обов'язок відповідно до норм законів і підзаконних актів. Права при цьому похідні від обов'язків; в) регулює підстави виникнення правовідносин, виходячи з того, що за наявності певного юридичного факту суб'єкт права зобов'язаний вступити у це відношення і виходити з розпорядження закону, а не власної волі; г) даний метод характеризується юридичною нерівністю суб'єктів, коли одні з них володіють однобічними юридично-владними повноваженнями щодо інших суб'єктів, тоді як останні не мають адекватних повноважень стосовно керуючих суб'єктів. На цьому базується основа правосуб’єктності, коли у керуючих суб'єктів вона складається переважно з прав, а у зобов'язаних — в основному з обов'язків і похідних від них прав. Може скластися уявлення, що фінансове право поряд з імперативним активно застосовує і диспозитивне регулювання. Наприклад, у галузі регулювання відносин з формування грошових ресурсів добровільного характеру (облігації державної внутрішньої позики, казначейські сертифікати, лотереї тощо) разом з видимістю диспозитивності основою регулювання залишаються владні розпорядження. Дійсно, придбання державних цінних паперів здійснюється на добровільній основі, але усі відносини, що випливають з цього факту, регулюються державними, однобічними веліннями (терміни позики, відсотки, порядок погашення заборгованості не можуть бути предметом договору, вони закріплені законодавче).

Диспозитивний метод (метод автономії, метод координації, метод децентралізованого регулювання) передбачає рівність сторін (учасників суспільних відносин), характеризується альтернативою у виборі суб'єктом (суб'єктами) встановленої правом моделі поведінки. Його сутність не у встановленні заборон або приписів відповідної поведінки, а у визначенні меж, в яких учасники відносин самостійно визначають варіанти своєї взаємної поведінки. Цей метод правового регулювання характерний саме для галузей так званого «приватного» права, коли учасники відносин виступають як рівноправні суб'єкти.

Диспозитивний метод правового регулювання не притаманний в цілому конкуренційному праву. Це пов'язано з тим, що переважна більшість відносин, що регулюються нормами конкуренційного права, перебуває в площині правоохоронних відносин, для яких такий метод регулювання не властивий. Проте, конкуренційне законодавство, імперативно встановлюючи види забороненої поведінки, передбачає для суб'єктів господарювання можливість самостійно наповнювати змістом критерії її протиправності. Так, відповідно до статті 33 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», суб'єкти господарювання при сприянні Торгово-промислової палати України та інших зацікавлених організацій можуть розробляти правила професійної етики в конкуренції для певних галузей промисловості, а також для певних галузей економіки, які погоджуються з Антимонопольним комітетом України. Порушення цих правил професійної етики, відповідно до статті 1 зазначеного Закону, може розглядатись як акт недобросовісної конкуренції, тобто протиправне діяння, вчинення якого спричиняє юридичну відповідальність, встановлену зазначеним Законом.

Метод, властивий правовому регулюванню тієї чи іншої галузі позитивного права, визначається, як правило, як зумовлені предметом правового регулювання різноманітні прийоми, засоби, способи впливу права на суспільні відносини.

Імперативний і диспозитивний методи правового регулювання нерідко розглядаються як висхідні, первинні методи правового регулювання, виділені логічним шляхом найпростіші прийоми регулювання, що визначають специфіку правового становища суб'єктів відповідних відносин. При цьому обидва вони, а відповідно і такі способи імперативного методу регулювання, як дозволяння, зобов'язування, заборона, які іноді визначаються теж як методи правового регулювання, як вже зазначалося, носять універсальний характер і притаманні будь-якій галузі права, хоча і в різному співвідношенні між собою.

У сфері конкретних галузей права неможливо провести чітку межу між централізованим і децентралізованим правовим регулюванням. Це пояснюється тим, що серед джерел права існує достатня кількість правових актів, що включають ознаки нормативно-правових і договірних джерел права. До останніх в конкуренційному праві України можна віднести правила професійної етики в конкуренції для відповідних сфер господарської діяльності чи для галузей промисловості, якими визначаються правила конкурентної поведінки суб'єктів ринку, порушення яких може розглядатися як недобросовісна конкуренція і спричиняти юридичну відповідальність. Ця ж проблематика існує і в галузі трудового права, значна кількість правовідносин в якій регулюється локальними актами.