Звичаєве право: правовий звичай, його характерні риси

Не менш складний є питання про звичаєве право як ще однієї й також досить розповсюдженій формі права.

Подання, що звичаєве право – це всього лише древня форма права, котра поступається місцем іншим, більше зробленим формам, що буржуазні й соціалістичні формації вимагають винятково статутного права, що в цих суспільствах відмирає звичаєве право, є досить приблизними. Звичаї і їхня правова форма, що встановлюється визнанням, затвердженням державою складних або сформованих відносин, яким випливають учасники цих відносин тільки тому, що так заведено, що їм випливають всі, - це потужні регулятивні засоби, що зберігає своє значення й у сучасних соціальних умовах у багатьох країнах. Історія звичаєвого права, що узагальнена в теорії права, - це барвиста, багатобарвна палітра правового розвитку людства.

Але в рамках теорії варто розглянути лише деякі аспекти звичаєвого права як форми, джерела права.

Звичайно, ця форма права з'являється на досить ранніх етапах правового розвитку, у первинних ранньокласових містах-державах. Вона охоплює, насамперед, шлюбно-сімейні відносини, регулює землі- і водокористування, майнові відносини й т.д. Звичаєве право виростає зі звичаїв, тих зразків поводження, які складаються тисячоріччями й закріплюють корисний досвід людства. Цей досвід був спочатку спрямований на зм'якшення агресивних початків у відносинах між родовими громадами, а потім і сусідськими громадами.

Наприклад, звичаї впорядковують відносини в користуванні джерелами води. Не менш важливі були й звичаї, які дозволяли надавати допомогу вдовам, сиротам. Левірат і сорорат, тобто звичаї, що зв'язують відповідно обов'язок брата підтримувати вдову померлого брата й навіть женитися на ній і, відповідно, обов'язок сестри померлої дружини замінити її, були виконані великого гуманістичного й навіть практичного змісту в певних культурах. Ці звичаї підкріплювалися такий потужної етнокультурною сферою, що й після появи державності зберігали своє значення, підтримувалися судовою системою, ставали правовими звичаями.

У цьому зв'язку в ряді країн до XX століття з'явилися біюридичні системи. З одного боку, діяло статутне - право, що регулювало сімейно-шлюбні відносини, що встановлюють одношлюбність, що забороняло багатоженство, а з іншого боку - продовжувало існувати й звичаєве право, що мало прямо протилежні принципи й початку.

Наприклад, у Кенії після звільнення від англійського колоніального правління збереглися норми англійського статутного права в сімейно-шлюбній сфері й діють древні, родоплемінні звичаї, у тому числі в сімейно-шлюбній сфері. І в деяких випадках виникають конфлікти між цими двома правовими системами, які доводиться вирішувати Верховному Суду Кенії. Не завжди поле юридичних боїв залишається за статутом. У деяких справах суд ставав на позиції звичаєвого права й зобов'язував виконувати його норми, у тому числі левіратні, в інших - перемагав статут.

Звичай, що складається нині в адміністративній практиці й пов'язаний зі сталим спонтанно, само організаційно порядком роботи з документом, його оформленням, називається діловим звичаєм або діловим звичаєм. Часом він оформляється нормативно-правовим актом, наприклад інструкцією з діловодства, часом діє в чинність звичок, заведеного порядку. Коли я один раз запросив з однієї організації потрібний мені документ і направив туди «відношення» (запит), скріпивши його печаткою, то одержав забавну відповідь: На «відношення» печатку не ставлять, а ставлять «штамп», - вимовляв мені чиновник.

Звичай, що одержує мовчазне або спеціальне визнання в міжнародних, міждержавних відносинах, також відіграє більшу роль, наприклад дипломатичний етикет.

Особливою формою права, що існувала й понині існуючої в деяких правових системах, є так звана доктрина (навчання, система знань).

По суті питання про цю форму права – це міркування про регулятивну роль юридичної науки. Вище, говорячи про функції теорії права, я вже згадував про прикладне, практичне значення теорії, у тому числі й у сфері застосування права. Специфіка й складність права (утримування норм, їхня системність, оцінні поняття, неперсоніфікованість адресатів і т.п.) об'єктивно веде до участі з у поясненні тих або інших дискусійних аспектів права юристам-практикам, іншим учасникам правових процедур. Сюди ставиться й така сфера цієї діяльності, як тлумачення (з'ясування, роз'яснення) права.

В інші часи повчання, формули великих юристів ставали складовою частиною нормативно-правових актів, кодексів, судових прецедентів і т.д. Яскравий приклад тут кодекс Юстиніана (VI століття н.е.), у який увійшли (були кодифіковані) багато положень римських юристів - Ульпіана, Гаю, Павла й інших, склавши цілий розділ кодексу - Дигести, поряд з Інституціями самого імператора Юстиніана.