Поділ влади – фундаментальні, конституційні принципи організації та діяльності державного апарату

Принципи організації та діяльності державного апарату

Співвідношення понять механізму держави та державного апарату

Апарат держави — це система всіх державних органів, які здійснюють її завдання і функції.

Апарат сучасної демократичної держави характеризується наступними ознаками:

Ø демократизмом, тобто він будується на основі здійснення принципу народовладдя і виконує волю переважної більшості населення;

Ø суверенністю, тобто незалежністю від будь-яких політичних сил у суспільстві при здійсненні своїх завдань і функцій;

Ø законністю, тобто точним і неухильним виконанням вимог закону всіма державними службовцями, всіма державними органами;

Ø гуманізмом, спрямованістю на забезпечення прав і свобод людини, орієнтацією всієї діяльності на інтереси людини;

Ø соціальною справедливістю, тобто забезпеченням консенсусу у суспільстві, балансу інтересів різних його груп;

Ø розподілом влади, тобто поділом єдиної державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, за наявності ефективних механізмів їхньої взаємодії та взаємоконтролю та при незалежності кожної з них.

Основні принципи організації і діяльності державного апарату,

1) пріоритет прав і свобод людини;

2) єдність і поділ влади;

3) верховенство права -- виражається, наприклад, у праві оскарження в суді рішень державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їх незаконними діями;

4) законність;

5) ієрархічність — підлеглість по вертикалі;

6) організаційно-правова зв'язаність діяльності державних органів і посадових осіб;

7) поєднання виборності і призначуваності;

8) демократизм методів і стилю роботи;

9) змінюваність;

10) поєднання колегіальності та єдиноначальності;

11) гласність і урахування громадської думки;

12) професійна компетентність;

13) економічність, програмування, науковість;

14) право рівного доступу до державної служби.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову має давню історію і традиційно пов'язується з ім'ям французького вченого Ш.-Л. Монтеск'є (1689-1755). Особливість його погля­дів на «три влади» полягає у тому, що кожна з них оголошувалася самостійною і незалежною. Тим самим виключалася узурпа­ція влади будь-якою особою або окремим органом держави. Вже в підході до принципу поділу влади Монтеск'є містилися засади стримування їх одна одною, що згодом в США при створенні Конституції 1787 p. було названо системою «стримувань і про­тиваг».

У вітчизняній історії ще задовго до Ш.-Л. Монтеск'є мали місце спроби («Пакти і Конституції» Пилипа Орлика, 1710 p.) створити конституційний проект незалежної України з ураху­ванням принципу поділу влади, їх єдності і взаємодії: законо­давча влада — Генеральна Рада, що обирається; виконавча вла­да — гетьман, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку; судова влада. «Пакти і Конституції» П. Орли­ка, написані під впливом західноєвропейського парламентари­зму, заклали засадні принципи республіканської форми дер­жавного правління.

Принцип поділу влади складається із системи вимог:

1) поділ функцій і повноважень (компетенції) між держав­ними органами відповідно до вимог поділу праці;

2) закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і їх злиття;

3) наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок;

4) наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і неможливість зміни компетенції органів держави поза-конституційним шляхом.

Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є по­треба узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади. З іншого боку, здійснення судового контро­лю за законністю діяльності управлінського апарату означає по­рушення принципу поділу влади, тому що у такий спосіб судова влада втручається у виконавчу. Отже, принцип поділу вла­ди не можна реалізувати повністю.

Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від національних традицій, від конкретної соціально-економіч­ної і політичної ситуації.

Влада в демократичній державі у вигляді її трьох гілок (зако­нодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою виражен­ня влади народу. Будучи «поділеною», влада в державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.

Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що:

1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави;

2) різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб'єктам за тих самих обставин взаємовиключні правила пове­дінки.

Поділ влади треба сприймати як загальний принцип, а не як жорсткий регулятор у процесі реформування державної влади України.

Загальна характеристика трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової

Законодавча влада – це делегована народом своїм представ­никам у парламенті (Верховній Раді, Державній Думі, Конгресі, Сеймі, Фолькетинзі, Альтинзі та ін.) державна влада, що має виключне право приймати закони. Відповідно до ст. 75 Консти­туції України «єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України». Назва гілки влади «зако­нодавча» не означає, що, крім основної законодавчої діяльності (законодавча функція), представницькі органи не здійснюють ні­якої іншої діяльності.

Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.

Є. засновницька функція, яка здійснюється через участь парламе­нту у формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показ­ником прояву «стримувань і противаг» слугує контроль, здійс­нюваний законодавчим органом, за роботою уряду, інших поса­дових осіб виконавчої влади (контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами парламентсько­го контролю. Проте головною особливістю організації та діяль­ності парламенту є його представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого загальнонародного представництва.

Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парла­менту:

ü представницьку,

ü законодавчу,

ü фінансову,

ü засновницьку,

ü контрольну.

Виконавча влада – влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї краї­ни є уряд. Назва уряду встановлюється Конституцією і законо­давством. Частіше за все уряд має офіційну назву — Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад, — це Федеративна Рада, в Італії — Рада Міністрів, у Японії — Кабінет. Очолює уряд його глава. Як правило, це прем'єр-міністр (наприклад, у Франції). Або — голова Ради Міністрів (Італія), канцлер (ФРН), державний міністр (Норвегія).

У президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду є безпосередньо президент. Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем'єр), міністри, що очолюють окремі міністерства.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодав­чої влади, є відповідальним перед нею, підзвітним і підконтроль­ним їй. Проте виконавча влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися поточним управлінням, здійснювати розпорядничу діяльність. У цих цілях з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти (укази, розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.

Таким чином, призначення органів виконавчої влади — управ­ління, що охоплює:

ü виконавчу діяльність — здійснення тих рішень, що прийня­ті органами законодавчої влади;

ü розпорядчу діяльність — здійснення управління шляхом ви­дання підзаконних актів і виконання організаційних дій.

Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави (на відміну від законодавчої і судової), спирається на людські, матеріальні та інші ресурси, здійснюється чиновниками, армі­єю, адміністрацією тощо. Це створює основу для можливої узу­рпації всієї повноти державної влади саме виконавчими органа­ми. Тут важливі діючі механізми «стримувань і противаг» як із боку законодавчої (через розвинуте законодавство і контроль), так і з боку судової влади (через судовий контроль і конститу­ційний нагляд).

Судова влада – незалежна влада, що охороняє право, висту­пає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.

З позицій реалізації права правосуддя і судова влада – поняття не тотожні. Правосуддя – форма захисту права судовою владою, де рішення суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права. Ефективність діяльності судів має три скла­дові: швидкість і оперативність вирішення спорів, обґрунтованість і законність рішень, забезпечення їх виконання.

Судова влада здійснюється одноособове суддею (при розгля­ді незначних правопорушень) або судовою колегією у формі су­дової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципа­ми права.