Ключові терміни та поняття 7 страница

Є підстави говорити про існування напередодні Другої світової війни кількох цілком сформованих «українських проектів». Сталінський проект за квазідержавною ширмою УРСР готував зросійщення, розпорошення й асиміляцію українства. Підтвердженням цього стали не тільки історична ретроспектива (поквапливе припинення українізації, Процес над СВУ тощо), а й конкретні кроки Кремля в Західній Україні у 1939-1941 рр.

Фюрер послідовно втілював у життя лінію, яка залишала українцям принизливу роль «унтерменшів», зденаціоналізованих «трудових ресурсів», а Україні – функцію неосяжного колонізаційного материка, завдяки якому Рейх може зможе здійснити свої найсміливіші експансіоністські плани.

На даний момент науковці не можуть переконливо довести, яка частина населення України підтримувала той чи інший проект. У цілому західні українці були переважно носіями національної ідеї, маючи досвід демократії по-польськи і по-австрійськи. Натомість підрадянські українці вважалися «інфікованими» більшовизмом й активно працювали на реалізацію комуністичної доктрини. Утім варто констатувати, що все ж не всі мешканці західного регіону, з одного боку, та УРСР, – з іншого, були свідомими і переконливими адептами тієї чи іншої світоглядної системи цінностей. Це, зокрема, наочно продемонстували події 1940-1950-х рр. Багатьох, зокрема, відлякували радикалізм та методи, які застосовувала ОУН, з одного боку, і заходи сталінської верхівки, що спричинили голод, розкуркулення, масові репресії тощо, – з іншого. Утім однозначно, що більшість населення УРСР сприйняла агресію гітлерівців як загрозу своїй батьківщині та власному життю, тому свідомо боролися проти ворога.

Певна частина української людності виявила підтримку ідеї суверенної державності й стала соціальною базою ОУН, УПА та інших самостійницьких сил. Однак нацистська Німеччина, яка не дозволила самостійникам виявити весь державотворчий потенціал в окупованій Україні.

З наукової точки зору не зовсім правомірно ставити питання про те, за який режим воював український народ. Як вже сказано, це не була монолітна спільнота ні з національного, ні з соціального, ні з організаційного-політичного боку. З огляду на історичну перспективу, соборизація етнічних земель відповідала корінним національним інтересам України. Проте варто констатувати, що цією проблемою опікувався далеко не кожен мешканець Наддніпрянщини в той час, коли у західному регіоні вона залишилася актуальною за польської, німецької та радянської влади.

Наслідки війни для України найбільш рельєфний вияв дістали в соціогуманітарній сфері. Масштабні міграційні процеси та людські втрати істотно змінили структуру населення за всіма основними ознаками. Далеко не всі з тих 3,5 млн. громадян республіки, які у порядку евакуації виїхали в східні райони країни, змогли або захотіли повернутися з республік Середньої Азії, Сибіру, Уралу, Поволжя. Те ж саме можна сказати і про військовослужбовців радянських збройних сил (за різними даними від 6 до 7 млн. громадян УРСР одягали червоноармійську уніформу). Близько 4, 1 млн. осіб військового персоналу загинуло на фронті, від різних хвороб, зникли безвісти, померли в госпіталі від ран у перші повоєнні роки. Десятки, якщо не сотні тисяч осіли у різних куточках Союзу, а після фільтрації потрапили в табори ГУТАБу. Крім того, частина контингенту в’язниць і таборів становили військовослужбовці, засуджені за різні злочини і порушення військових статутів.

З 34 тис бранців в’язниць у містах 16 областей республіки до 19 серпня 1941 р. було вивезено вглиб країни 24 тис., а решту розстріляли в місцях утримання. Відомий історик П.Магочій вважає, що від каральних заходів у ході першої радянізації краю постраждало 500 тис. українців та 550 тис. поляків. Інше джерело називає ще більшу кількість репресованих – до 10 % населення. Друга хвиля депортації «родин оунівців» (від березня 1944 до 1949 р.) охопила 143, 1 тис. осіб.

За різними оцінками, прямі людські втрати України внаслідок Другої світової війни коливалися в межах 8-10 млн. На 1 червня 1946 р. на обліку в органах соцзабезу перебувало понад 500 тис. інвалідів, 70 % від яких становила категорія віком від 20 до 40 років. Їх лікування, протезування, соціальна реадаптація перетворювалися в дуже серйозну проблему. Особливо гостро стояло питання протезування, адже близько 1500 осіб не мали обох ніг, 43 300 онієї ноги, 470 – обох рук, 24 000 – однієї руки, 2500 – обох очей, 9 000 – одного ока. Для багатьох колишніх військовослужбовців повернення до мирного життя супроводжувалася нелегкими випробуваннями, бюрократією, тяганиною тощо.

 

9). Повоєнні роки внаслідок різкого загострення суперечностей між СРСР і США, стали часом становлення біполярного світу. Бажання наддержав розширити сфери свого впливу дуже швидко призвело до заміни співробітництва воєнного часу протиборством, яке набрало вигляду «холодної війни», гонки озброєнь, створення військо-політичних блоків.

Перемога СРСР, США, Великої Британії та їх союзників докорінно змінила ситуацію у світі і визначила майбутній розвиток держав на десятиріччя. Призвідниці війни - Німеччина, Італія і Японія, що раніше мали статус великих держав, внаслідок воєнної поразки, були не лише ослаблені в економічному відношенні, а й втратили на певний час можливість братии активну участь у міжнародному житті. З іншого боку, Франція і Велика Британія, зазнавши великих матеріальних втрат у війні, також втрачають статус світових держав. Розпад їхніх колоніальних імперій, що почався відразу після закінчення війни, ще більше продемонстрував послаблення міжнародних позицій колишніх світових метрополій. У той самий час домінуючі позиції на світовій арені займають США і СРСР, які вийшли з війни найбільш зміцнілими у військовому і політичному планах. У Другій світовій війні вони виступали як союзнки і спільно забезпечити перемогу держав антигітлерівської коаліції. Протее ще не встигла закінчитися війна, як між СРСР і США почали виникати непорозуміння і суперечності. Вони були обумовлені розбіжностями двох великих держав у підходах до післявоєнного устрою, зокрема прагненням Радянського Союзу встановити свою гегемонію в Європі і деяких азіатських регіонах. Радянське керівництво стало на шлях активного просування ідеї соціалізму в країни Центральної та Південно-Східної Європи, насаджуючи в них тоталітарні омуністичні режими. Зовнішня і внутрішні політика цих країн булла поставлена під контроль Радянського Союзу. Посилення СРСР та перетворення країн Центральної і Південно-Східної Європи у форпост подальшого посування соціалізму Були сприйняті недавніми созниками як такі, що загрожували їх корінним інтересам. І якщо Радянський Союз ставив своєю метою насадження соціалізму в світі, то Захід всіляко протидіяв цьому. Поступово США, найсильніша в економічному плані країна світу, стала об’єднувальною силою європейських країн у протидії СРСР.

Однак, перш ніж стосунки між вчорашніми союзниками досягли критичної позначки (початок 1950-х рр.) їм вдалось втілити у життя ряд домовленостей і укласти важливі угоди. Так, було успішно розроблено статут ООН (1945 р.) і започатковано її діяльність, було засуджено головних військових злочинців на Нюрнберзькому (1945-1946) і Токійському (1946-1948) процесах. Подолавши різні труднощі, союзники спромоглися довести до логічного завершення Паризьку мирну конфеенцію (липень - жовтень 1946 р.), на якій узгоджувалися умови мирних договорів з європейськими созниками Німеччини – Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною і Румунією.

Тож, уже з перших місяців після закінчення Другої світової війни внаслідок гострих суперечнотей між двома великими державами, протистояння демократії і тоталітаризму міжнародне становище почало різко загострюватися, що призвело до так званої «холодної війни». Для здійнення військової могутності західних країн і координації їх діяльності у 1949 р. 10 європейських країн – Бельгія, Ісландія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Італія, Велика Британія, Франція, а також США і Канада створили воєнно-політичний союз – Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). Своєю чергою, країни Східної Європи зі свого боку також продовжували зміцнювати свою згуртованість. Так, у травні 1955 р. СРСР і його союзники створили військово-політичний союз – Організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радянський Союз).

Протистояння СРСР і США, двох військово-політичних угрупувань, відбувалося в умовах нарощування їх воєнного потенціалу, зокрема ядерної зброї. Випробування Радянським Союзом атомної бомби у 1949 р., а у 1952 р. водневої бомби свідчило про те, що воєнно-політичне суперництво набуло нового характеру: монополія США у цій сфері була ліквідована. Суперництво СРСР і США набуло глобального характеру. Дипломатична, пропагандистська і зовнішньополітична діяльність двох держав були підпорядковані політиці з позиції сили. Але це протистояння не переросло у безпосередню війну між ними. Саме це давало підставу називати цей період «холодною війною». Обидві держави готувалися до «гарячої війни», розглядали один одного як противника, суперничали в усіх регіонах світу, нарощували до невиправданих масштабів військові арсенали, Але жодного разу ці арсенали не були використані один проти одного. Це пояснюється тим, що початково жодна з них такої війни не бажала. Коли ж конфронтація стала фактом, то ані перша, ані друга держава не була впевнена у своїй перемозі у випадку виникнення нової війни. Непередбачуваність наслідків нової війни, навіть з винайденням міжконтинентальних ракет, підштовхнула обидві держави до вдосконалення систем озброєнь у надії досягти якихось односторонніх переваг.

«Холодна війна» втягнула в себе всю планету. Вона розколола світ на дві частини, два військово-політичні й економічні угруповання, дві суспільно-політичні системи. Світ став біполярним. «Холодна війна» непосильною ношею лягла на економіку її учасників.

Тим часом, після завершення Другої світової війни уперше майже всі етнічні українські землі об’єдналися в одній державі. Поза межами України залишилися Холмщина, Лемківщина які Сталін віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселилося майже 1 млн. чоловік, переважно поляків, із Польщі в Україну 520 тис. українців. Упродовж квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію “Вісла” – насильницьке виселення українців (близько 140 тис. українців) з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. При цьому переслідувалася мета: асимілювати українців, ліквідувати бази діяльності ОУН – УПА. У лютому 1954 р. Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя приєднання України до Росії прийняла рішення про включення Кримського півострова до складу УРСР.

На загал, історичний розвиток України в 1945-1953 рр. відбувався в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму. Після Другої світової війни в Україні відбувалися ті ж процеси, що і до її початку. Культ особи Й.Сталіна досяг апогею. Україна і надалі не мала жодних прав на здійснення самостійної політики. В Україні поновилися репресії, пік яких припав на 1947 р. З 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК КП Жданова почалася ідеологічна кампанія по “наведенню порядку” в галузі науки, культури, літератури і мистецтва. Розгорнулася нищівна критика інститутів історії, та історії української літератури Академій Наук, редакцій ряду газет і журналів тощо. Здійснювалися кампанії проти М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка, В.Данькевича, котрих звинувачували в “ідеологічних помилках” і “українському буржуазному націоналізмі” тощо. Українцям неодноразово нагадували, що вони живуть у державі, не зацікавленій у розвитку їхньої національної культури.

Разом з тим, у Західній Україніпродовжувалася політика радянізації, перервана війною. Позитивне значення мали такі перетворення як: індустріалізація краю і модернізація економіки. До 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло від рівня 1945 р. на 230 % і складало 10 % промислового виробництва республіки. Варто відзначити також заходи в галузі освіти: було забезпечено обов’язкову початкову освіту, відкрито нові вузи. Але при цьому здійснювалася політика русифікації, викладання велося російською мовою. Шляхом активної «радянізації» планувалося витіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури) і утвердити нове з метою органічного приєднання цього регіону до складу СРСР.

Утім населення Західної України в цілому вороже поставилося до комуністичного режиму і вело боротьбу проти нього. Цю боротьбу очолювали дві сили: Греко-католицька Церква і ОУН-УПА. Греко-католицька Церква була ліквідована у 1946 р., а боротьба ОУН-УПА тривала до сер. 1950-х рр. і почала занепадати лише після загибелі її головнокомандувача – Романа Шухевича. УПА користувалася широкою підтримкою місцевого населення, проти якого апарат НКВС розгорнув масові каральні акції. Так, лише за період 1946-1948 рр. за “зв’язок з УПА” було вислано до Сибіру понад 500 тис. західних українців, переважно селян.

Війнапризвела до небаченого руйнування економіки України. Після війниїї промислово-виробничий потенціал становив 48 % проти рівня 1940 р.Відбудова господарства почалася одразу ж після визволення українських земель – вже у травні було відбудовано 30 % зруйнованих промислових потужностей. Важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів СРСР, поставки за рахунок репарацій з Німеччини були незначними. Таким чином, знову основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90 % працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання. В результаті в Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес, металургійні заводи тощо. Україна невдовзі знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу.

У дуже важких умовах відбувалася відбудова сільського господарства. На селян не розповсюджувалося пенсійне забезпечення, вони не мали паспортів, була мізерна оплата праці. Ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку 1946-1947 рр. від якого в Україні померло більше 800 тис. чоловік. Але знову ж таки головною причиною голоду стала позиція держави а конкретно були дуже завищені плани хлібозаготівель тощо.

Утім, смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. внесла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких давно назріла. Ці зміни були пов’язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова. Він поклав початок десталінізації і намагався здійснити реформи у всіх сферах життя суспільства. Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації і демократизації суспільно-політичного життя: люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки; розпочалася реабілітація жертв масових репресій. Так, упродовж 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Однак все ж реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними, не торкалися основ тоталітарного режиму. Залишалися монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації життя суспільства не відбулося.

Хрущовська відлига сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвиткові України. Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятників. Головними постатями серед них були письменники і поети: І. Драч, Л. Костенко, М. Вінграновський, В. Симоненко, В. Стус, художники: А. Горська, П. Заливаха, літературні критики І. Дзюба, Є. Сверстюк, кінематографісти: С. Параджанов, Л. Осика, Ю. Іллєнко та ін. Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало лицемірство офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Усе це не могло не викликати незадоволення з боку влади. Шістдесятників почали звинувачувати у відході від “марксизму-ленінізму”, “космополітизмі”, обмежували їх творчість, а згодом перейшли до репресій щодо них. Однак частина шістдесятників пішла таки на конфронтацію з владою, склала ядро дисидентського руху.

Микита Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. З’ясовуючи причини швидких темпів економічного зростання провідних країн Заходу, М.Хрущов та його оточення в 1954 році зосередили свою увагу на розгортанні науково-технічної революції в країні. Істотно збільшуються бюджетні витрати на науку. Фактично в повному обсязі стали фінансуватися наукові установи військово-промислового комплексу. Українські науковці також чимало зробили для розвитку космонавтики. Вони безпосередньо причетні до запуску штучного супутника Землі в жовтні 1957 року й польоту в космос першої людини – Юрія Гагаріна. В Інституті фізики в 1960 році створено ядерний реактор, за допомогою якого здійснювалися наукові дослідження в галузі фізики атомного ядра. 12 лютого 1960 року в Україні введено в дію перший ядерний реактор. А 6 листопада 1960 р. в Києві почав діяти метрополітен.

В умовах перебування при владі Микити Хрущова проводилася децентралізація керівництва економікою, підвищилася самостійність колгоспів і радгоспів тощо. В результаті цих реформ дещо зросла рентабельність сільського господарства. З іншого боку, сільське господарство стало справжнім полігоном для різного роду непродуманих реорганізацій і нововведень, нереальних програм (цілинна епопея, небачене розповсюдження кукурудзи). У цілому економічне піднесення другої половини 1950-х рр. у СРСР виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими, необґрунтованими, не торкнулися основ командно-адміністративної економіки

Проводилися також соціальні реформи М. Хрущова. Зокрема пенсійна реформа підвищила розмір пенсій за віком, пенсії почали виплачувати і працівникам колгоспів; скасовувалася плата за навчання старшокласникам, студентам середніх спеціальних і вищих учбових навчальних закладів, збільшилося капіталовкладення в житлове будівництво. Наприклад, в Україні за десять років хрущовського керівництва споруджено понад 3 млн. квартир, що значно послабило гостру житлову проблему. У результаті цих та інших соціальних програм підвищився добробут населення, прибутки працюючих зросли за 1951-1958 рр. на 230 %. Та все ж життєвий рівень населення зростав повільно, виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування відставали від потреб населення. Більшість істориків сходиться до думки, що перетворення хрущовського періоду не торкнулися основ існуючої при Сталіні системи. Але усунення Хрущова, у жовтні 1964 р., по суті означало відмову від реформ і лібералізації. В Україні, як і в Радянському Союзі в цілому наступило двадцятиріччя панування консервативних сил.

Узагалі жовтневий (1964 р.) пленум ЦК КПРС ознаменував собою початок нового етапу радянської історії. По суті в епоху Л.Брежнєва відбулася реанімація сталінізму: порушувалися громадянські права і свободи; демократична активність людей визнавалася за інакомислення; здійснювалися незаконні репресії, при збереженні в суспільстві атмосфери «помірного» страху. До того ж адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Цьому підпорядкувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності - радянського народу. На практиці це означало тотальну русифікацію. Інший метод, що його використовував режим для проведення русифікації на Україні, полягав у заохоченні переселення сюди росіян і виселенні українців в інші частини СРСР, де вони нерідко ототожнювалися з росіянами. Такі міграційні процеси спричинилися до значного збільшення числа росіян, котрі мешкають на Україні. Так, якщо в 1923 р. в республіці налічувалося 3 млн. росіян, то у 1959 р. їхнє число зросло до 7 млн., а у 1970 р. їхня кількість зросла до 10 мільйонів. З точки зору географії, «зрусифікована Україна» охоплює промисловий Донбас і міста Півдня. Водночас у таких регіонах, як Правобережжя, частина Лівобережжя та Західна Україна, що їх завжди залюднювали українці, мова й культура лишаються, особливо на селі, в основному українськими. Лінію між російською й українською культурою та мовою на Україні можна також провести й на іншому рівні. Світ великих міст – політичної, економічної, наукової еліти, світ модерності в цілому – є в основному російським. Світ села – колгоспників, народних звичаїв – переважно український. Таке становище існувало за російських царів, такому становищу за допомогою хитрішої тактики радянське керівництво потурало й до недавнього часу.

У новітні часи в темпах зростання населення України відбулися драматичні зміни. Протягом кінця ХІХ – початку ХХ ст. ці темпи були одними з найвищих у Європі. Потім сталися дві демографічні катастрофи: від трьох до шести мільйонів чоловік загинули внаслідок голодомору 1932-1933 рр., чисток і депортації 1930-х рр. та близько 5, 3 млн. жителів України полягло у Другій світовій війни. Відтак трохи більше, ніж за десятиліття, з лиця землі зникло близько 25 % населення України.

Узагалі індустріалізація, урбанізація і модернізація значно змінили традиційну класову структуру України. У 1970 р. із загальної кількості робочої сили в 16 млн. близько двох третин класифікувалися як промислові робітники. За одне покоління робітники перетворилися з виразної меншості на переважаючу більшість робочої сили України. На Україні між 1960 і 1970 рр. дуже зросла кількість фахівців із вищою освітою, але тут росіяни зберегли свою присутність, складаючи в цій соціальній групі понад третину населення.

Уже з 1965 р. нове керівництво держави почало здійснення економічної реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР. Однак, у цілому реформа зазнала провалу. Передусім через те, що не торкалася основ командно-адміністративної економіки, до того ж, партійно-державний апарат не міг і не хотів відмовитися від звичних методів управління економікою. Варто додати також, що 95 % підприємств України знову були підпорядковані Москві. Негативно, що в Україні все помітніше виявлялася приманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. На території нашої держави було збудовано та будувалося 8 атомних електростанцій.

З іншого боку, впродовж другої половини 1960-х рр. – першої половини 1980-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищення заробітної платні. Але разом з тим існував дефіцит промислових і продовольчих товарів. Десятки мільярдів карбованців не використовувалися для модернізації економіки а просто-напросто “проїдалися”. Те, що радянський українець недобирає в автомобілях, відеомагнітофонах, модному одязі, він надолужує, користуюсь безплатною вищою освітою, медичним обслуговуванням, незнаними, скажімо, американцям. Хоча у 1970 р. рівень споживання на душу населення в Радянському Союзі складав лише близько половини рівня Сполучених Штатів. Інакше кажучи, у 1982 р. кошик звичайних щотижневих закупок, для оплати якого у Вашингтоні потрібно працювати 18 годин, то у Києві коштував близько 53 годин праці. Хоча плата за житло в тих роках в СРСР була однією з найнижчих у світі, придбати квартиру так важко, що нерідко у двокімнатному помешканні живуть по три покоління однієї родини. В СРСР Україна за рівнем споживання посідає п’яте місце після Росії, Литви, Латвії та Естонії. Наявність на Україні надлишку робочої сили зумовлює те, що заробітня платня в республіці приблизно на 10 % нижча від середньої по Союзу. Натомість стрімко зростав бюрократичний апарат.

В епоху Брежнєва відбулася реанімація сталінізму. Зокрема демократична активність людей визнавалася за інакомислення, здійснювалися незаконні репресії. Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення історичної спільності – радянського народу. Українська культура, мова опинилися в критичному стані. На практиці це означало тотальну русифікацію України. Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест (1963-1972), який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки був усунутий з посади за звинуваченням “у м’якості до українського націоналізму”. Його наступником став В. Щербицький, вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України.

В умовах русифікації, як протестпротиантинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух. Дисиденти ставили за мету вільний розвиток української мови і культури, громадських прав. Щоправда більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності. Українські дисиденти швидше були реформаторами а не революціонерами. Ядро українського дисидентства склали «шістдесятники» - поети Л.Костенко, В.Симоненко, М. Вінграновський критики І.Дзюба, І Світличний, Є. Сверстюк, художниця А.Горська. Згодом до них приєдналися В.Стус, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці та ін. У 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітнича-селянська спілка на чолі з Л. Лук’яненком, яка вимагала виходу України зі складу СРСР згідно з Конституцією. У 1960-х рр. на західноукраїнських землях діяла також підпільна організація “Український національний фронт”.

Упродовж 1968-1976 рр. спостерігалося піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід його з підпілля. Активізації діяльності дисидентів посприяла, зокрема, інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968. 1975 р. СРСР підписав Гельсінкський акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. Рік потому в Україні для сприяння і контролю за реалізацією цього акту було створено першу легальну організацію - Українську Гельсінкську Групу. До його складу ввійшли 37 чоловік. В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, М. Руденко, В. Стус та ін. Завдяки самовідданій праці дисидентів визрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень у всіх сферах життя радянського суспільства.

Культурне життя Західної Європи зумовлювали атмосфера політичного лібералізму, великий розвиток технології і засобів масової інформації, надто телебачення. А також могутня хвиля американського імпорту. Загальним наслідком стало ослаблення традиційних обмежень і, певною мірою, зменшення рівня національного сепаратизму. Свобода художньої творчості і наукової діяльності була безперечною, плюралізм поглядів став нормою. (наприклад з 1960-х рр. було легалізовано порнографію). Надзвичайно успішно розвивались комунікаційні засоби, за доби коли майже не стало неписьменних, вільна преса процвітала. Але ніщо не могло порівнятися з незмірним впливом телебачення; загальне телемовлення започатковане у Франції 1944 р., у Великій Британії – 1946 р., у Західній Німеччині – 1952 р. Американський вплив відчувався майже в кожній сфері, надто в голівудських фільмах, танцювальній музиці й популярному одязі. Молодеча мода і «поп-культура», коли підлітки, вдягнені в одностатеві джинси, базікали і кривлялися, наслідуючи екранних кумирів та рок-зірок, стали абсолютно трансатлантичними й космополітичними. У світі, формованному нестримною комерційною рекламою, стали висловлювати побоювання, мовляв, «засоби масової інформації – це проповідь», тобто людей можна сформувати так, що вони повірять у що завгодно. Бездумний матеріалізм, консумізм (споживацький стиль життя) мало-помалу прищеплювалися і в європейському повсякденні.

Повоєнне соціальне життя стало куди вільнішим ніж раніше. Війна діяла як великий вирівнювач: давня класова, професійна та родова ієрархія остаточно не зникла, проте люди стали мобільніші, а дедалі вищий рівень життя спричинився до того, що багатство й прибуток стали, як і в Америці, головними

критеріями суспільного статусу. Швидко розвивалася автомобілізація, а також масове запровадження побутової техніки. В 1970-х рр. роках абсолютна більшість західноєвропейських родин, зокрема й робітничих, мали автомобіль, пральну машину, холодильник і могли відпочивати під час літньої відпустки на середземноморських узбережжях. Східноєвропейці могли тільки дивитись і заздрити. Щораз вища платня обернула маси на «споживачів», яких агрессивна реклама та соціальна конкуренція силує витрачати купу грошей. Споживацтво перетворило матеріальний успіх на мету, воно навчає молодь, що тільки володіння забезпечує самореалізацію.

Рівень народжуваності після 1960-х рр. здебільшого впав, але рівень смертності також впав. Цікаво, що коли довоєнні європейці були переважно середніх літ, то після війни значно збільшиися контингенти людей літнього та пенсійного віку. Вкрай швидко зменшилася кількість сільського населення, яке 1965 р. становило в Європі лише близько 17 %.

Наука і технологія дійшли до тієї доби, коли їхньому розвиткові сприяли величезні державні та міжнародні фонди. Сучасна сільськогосподарстка техніка поширилася на більшу частину Західної Європи упродовж 1950-х рр. Якщо 1945 р. трактори використовували тільки британські фермери, то в 1960 р. – навіть найменший континентальний землевласник.

«Сексуальна революція» 1960-х років полегшила загальний доступ до контрацептивних пігулок і швидко зруйнувала традиційні звичаї. Вона знищила соціальний сором за позашлюбні статеві стосунки, незаконнонародженість, гомосексуалізм, розлучення, нешлюбне співжиття, пом’якшенням законів про порнографію і непристойність, повсюдною легалізацією абортів. Існувала різниця між темпами змін: Данія простувала попереду, Ірландія пленталася позаду. Була й сильна реакція, надто серед католицьких кіл, які вважали, що визначальні вартості шлюбу, сім’ї і людського кохання опинилися під загрозою.

Релігійне життя переживало великий занепад. Відвідування церкви перестало бути соціальною умовністю, тепер кожна родина чи індивід самі вирішували, ходити їм чи ні. Вперше за півтора тисячоліття християнство стало вірою меншості. ІІ Ватиканський собор, який тривав з жовтня 1962 по грудень 1965, попри усі сподівання не вирішив проблеми. У битві між консерваторами та лібералами чимало запопонованих реформ були пом’якшені або відкинуті. Наприклад, не пройшли пропозиції, які сприяли утвердженню сучасних методів контролю за народжуваністю, пом’якшено заборони на шлюби з некатоликами тощо. Згодом наступні понтифіки прагнули розвивати ці реформи. Так у 1968 р. папа Павло УІ (правив 1963-1978) видав енцикліку «Людського життя», де підтвердив заборону контрацепції.